Пізнання «совка», гебе, національні архетипи і чудові актори

Пізнання «совка», гебе, національні архетипи і чудові актори

Укрінформ
Вибрані враження від Ризького кінофестивалю-2020

У неділю завершився черговий Ризький міжнародний кінофестиваль. Півтора тижні найцікавіших конкурсних і тематичних показів (15-25 жовтня). І особливо цінним є те, що це вже у ковідну епоху, коли живе спілкування і кіно на великому екрані цінується подвійно, втричі.

При цьому час проведення фестивалю збігся з другою хвилею коронавірусу. Але скасовувати захід не стали. Хіба що ввели обов'язкові маски, поставили дезінфектори біля входу, а також дали можливість сім фільмів Riga IFF подивитися онлайн в мережі.

УКРАЇНСЬКА ЧАСТИНА ФЕСТИВАЛЬНИХ ПОКАЗІВ

Прикро, але порівняно з попередніми роками українська програма фестивалю видалася вузькою, дуже обмеженою. Частково це пов'язано з тим, що раніше в рамках Riga IFF проходив фестиваль Віталія Манського «Артдокфест», на якому завжди було кілька сильних українських фільмів (нерідко саме вони отримували Гран-прі). Тепер же «Артдокфест» буде проходити у Ризі окремо (26.11 – 01.12.2020).

Але незалежно від цього, здається, що раніше і в інших програмах Ризького кінофестивалю стрічок з українською участю та українською тематикою привозили побільше. Цього року було лише два таких фільми.

По-перше, це «Невидимий» (2019) литовсько-українсько-латвійсько-іспанської копродукції (він нещодавно був у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю). Ця психологічна драма йшла у програмі Home Made і була сприйнята "на ура" - після закінчення сеансу зал аплодував. Про другу стрічку «Дау. Наташа» (2020) російсько-українсько-німецько-великобританського виробництва в Україні також добре знають. (Причому ставлення до неї у нас неоднозначне).

І все. Повторюся, дуже прикро, що так мало – у Балтії до нас у всіх сферах життя ставляться, як і раніше, з великим інтересом.

ФАВОРИТИ КОНКУРСУ: ІСТОРИЧНІ ТРИЛЕРИ

Як завжди, на фестивалі було багато вражень - естетичних, етичних, політичних. Але на мій смак і погляд, найбільш гострими і відчутними виявилися дві суміжні теми: критичне осмислення досвіду радянськості з його найстрашнішим проявом – чекістсько-гебістським, а також спроба зрозуміти, що відбувається сьогодні з Росією, і звідки що в ній взялося.

Будь-який погляд, звичайно, є суб'єктивним, але мені здалося, що з восьми фільмів конкурсної програми фаворитами були стрічки саме про це. Це фільми молодих 30-річних режисерів «Ісаак» (2019) литовця Юргіса Матулявічуса та «Конференція» (2019) Івана Твердовського.

«Ісаак» - робота на диво точна і сильна. Початок стрічки - 1941 рік, коли німці увійшли до Литви і почався Голокост. Один з головних героїв Андрюс, якого щойно випустили з радянської в'язниці, очманілий, несподівано для себе самого вбиває Ісаака, який, як він думає, доніс на нього «совєтам». Потім події переносяться у 1964 рік. З еміграції до радянської Литви повертається відомий кінорежисер Гутаускас. За ним стежить КДБ... І далі починається історичний трилер, в якому розв'язка залишається незрозумілою до самого кінця. Але трагічний результат, схоже, є неминучим. Гине Гутаускас. Андрюс, якого посадили в психушку, все життя картає себе. І у фіналі він подумки, метафорично лягає в калюжу крові поруч з убитим ним Ісааком. А торжествують гебісти, які переслідують, катують і вбивають своїх жертв так само спокійно, холоднокровно, безжально, як і нацисти.

«Конференция»
«Конференція»

«Конференція» - перша стрічка, яка художньо осмислює теракт 2002 року на мюзиклі "Норд-Ост". Режисер і сценарист Твердовський знайшов цікавий прийом, коли події теракту не показані, але зображена його незагойна рана у переказах колишніх заручників. Головна героїня у 2002-му була змушена тікати із захопленої будівлі, залишивши в полоні сина, доньку і чоловіка. Син загинув, чоловік залишився калікою. Це терзає її і вона збирає на конференцію до зали "колишніх заручників", щоб "виговорити" це горе. Вона взагалі впевнена, що у Росії, де бояться "вийти на вулицю", де побоюються сказати і обміркувати до кінця щось неприємне, приречені на нескінченне повторення драм і трагедій.

У підсумку Гран-прі Riga IFF отримав фільм Твердовського.

ДЕРЖБЕЗПЕКА ПРОТИ "ШАРЛАТАНА" І "СЛУГ БОЖИХ"

Чудовий польський режисер Агнешка Голланд після важливого для України фільму про Голодомор «Ціна правди» (Mr. Jones) продовжила дослідження тоталітаризму - у фільмі «Шарлатан» (2020). Цього разу, взявши за основу життя іншого історичного персонажа - чеського травника і цілителя Яна Миколашека. Деякі критикували режисера за відхід від історичних реалій при «конструюванні» свого героя. Але навряд чи це справедливо. Двогодинний фільм вийшов захоплюючим, видовищним, пристрасним. Історичний блокбастер, байопік, зроблений впевненою рукою майстра. При цьому після закінчення його є смисловий простір, "повітря" для роздумів. Ну, і також не можна не відзначити очевидні паралелі у роботі в Чехії нацистських і радянських «органів». І ті, і інші переслідують своїх жертв довільно, відповідно до якихось своїх ідеологічних і ситуаційних понять.

Шарлатан (в тюрьме)
«Шарлатан»

Сюжет фільму 2020 року, знятого словацьким режисером і сценаристом Іваном Острочовським, «Слуги» (у деяких країнах стрічка йшла під більш однозначною назвою «Семінаристи») розгортається на початку 1980-х років у Братиславській семінарії. До неї вступають два друга - Юрай і Міхал. Вони прийшли туди з щирою вірою в Ісуса і хочуть віддати життя Богові і людям. Але виявляється, що у країні соцтабору треба ще служити і атеїстичній владі. У семінарії існує підпільна група, яка друкує листівки з критикою системи, в якій служба священиків Богу – не головне. Чехословацька держбезпека, приклад жорстокості якої нам був показаний спочатку, погрожує закрити семінарію, якщо отці-наставники не допоможуть викрити «змовників».

«Слуги»
«Слуги»

Чорно-білий фільм чудово знятий, саспенс, страх тут фізично відчутні, при тому, що нічого особливо страшного режисер загалом не показує. Ну, і фокус автора - на моральному виборі героїв.

ЗАМОРОЖЕНА РОСІЯ - СПИТЬ І ФІЛОСОФСТВУЄ

Ще два фільми - про осмислення сучасної Росії та її витоків. Причому без лівоінтелігентських комплексів.

У конкурсній програмі пройшов фільм російської режисерки та сценаристки Марії Ігнатенко «Місто заснуло» (2020), «In Deep Sleep» у міжнародному прокаті. З цією стрічкою сталася якась дивовижна річ. Під час перегляду не полишає відчуття, що це глибокодумна, але при цьому безглузда, затягнута курсова робота студентки з примітивним монтажем і убогими діалогами. 70 хвилин фільму - 7 епізодів по 5 хвилин і ще 14 фрагментів по 2,5 хвилини. Але після закінчення фільму раптом відчуваєш, що сенс в ньому є. У авторки вийшов на диво точний образ нинішньої Росії - "підмороженої" і безпробудно сонної, знесмисленої.

«Мальмкрог»
«Мальмкрог»

Взимку відбуваються події й іншого фільму з російським наповненням - «Мальмкрог» (2020). Це зовсім інший варіант - стрічка великого майстра, одного з основних діячів "румунської нової хвилі" Крісті Пую (найвідоміший фільм – «Смерть пана Лазареску», 2005). Пую взяв за основу для сценарію роботу філософа Володимира Соловйова «Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії з включенням короткої повісті про антихриста» (1899). Пую розклав її на компанію російських дворян-інтелігентів, які зібралися у німецькому селищі Мальмкрог в красивих трансільванських горах. Дія також відбувається взимку, коли морозно, втім, більшу частину фільму герої спілкуються в салонній атмосфері мовою російського дворянства - французькою. При цьому соловйовські міркування про "кінець історії" виявляються сучасними не менше, ніж стаття Фукуями про те саме. І часто - такими ж помилковими. При цьому варто попередити, що три години безперервного філософствування - це кіно на любителя. Але звернення до такої теми, і знову східноєвропейського режисера, саме собою є показовим.

1

«БЕРЛІН, АЛЕКСАНДЕРПЛАЦ» І «МАРТІН ІДЕН» СЬОГОДНІ

Прийом зміни декорацій у класичному сюжеті, скажемо прямо, не новий. Але внаслідок великої кількості сюжетів і контекстів оновлення - вічний. Останніми роками досить часто беруть сюжети книг ХХ століття про соціальні потрясіння і поміщають їх в сучасні декорації Європи.

Є тут варіанти відверто спекулятивні. Як, наприклад, було з німецько-французьким фільмом 2018 року «Транзит» Крістіана Петцольда (теж був у програмі Riga IFF) за однойменним романом комуністки Анни Зегерс із Францем Роговським у головній ролі. Події 1941-1942 років в окупованій нацистами Франції, розіграні в реаліях сучасного Євросоюзу, очевидне співвіднесення нелегальних мігрантів з жертвами Голокосту, а нинішньої влади і силовиків ЄС – з расистами-нацистами і есесівцями-гестапівцями є не просто нерозумним, але і деструктивним, провокаційним (при цьому стрічка була добре сприйнята критикою). Нинішні хвилювання у Франції - теж багато в чому наслідок подібних робіт і настроїв.

«Берлин, Александерплац»
«Берлін, Александерплац»

Цього року на RIFF був показаний фільм куди більш точний і цікавий. Роман Альфреда Дебліна  «Берлін, Александерплац» (1929) всесвітньо відомий завдяки класичній екранізації Фасбіндера (1980). І ось німецький режисер афганського походження Бурхан Курбані розіграв цей сюжет в реаліях сучасної Німеччини, зробивши головного героя біженцем з Гвінеї-Біссау. Вийшов тригодинний фільм, від якого неможливо відірватися. І справа не лише в тому, що у сюжеті – кримінал, торгівля наркотиками, проституція, зради, каліцтва, смерті, помста. Головне - що в стрічці є душа, любов і прагнення до чистоти. Рекомендую.

Цікавим також є італо-французький «Мартін Іден» (2019), знятий за мотивами однойменного роману Джека Лондона (1909). Соціальні проблеми США, перенесені в Італію 1960-1970-х, виглядають цілком природно, актуально і цікаво. Ну і чудовий виконавець головної ролі Лука Марінеллі, який отримав за свого Ідена приз Венеціанського кінофестивалю за кращу чоловічу роль.

САМОПІЗНАННЯ ТА НАЦІОНАЛЬНІ АРХЕТИПИ

Були фільми у тому ж дусі, але з акцентом на поглиблене національне самопізнання. На вході до зали під час демонстрації «Ундіни» (2019) вже згадуваного Крістіана Петцольда стояла інтелігентного вигляду жінка. Трохи бентежачись, вона роздавала гостям-глядачам подарунки - пляшку німецького білого вина у фірмовій сумочці "Інституту Гете".

«Ундина»
«Ундіна»

Отже, героїня фільму - Ундіна на ім'я Ундіна Вібе. Вона мешкає у німецькій столиці і працює фрілансером в якомусь закладі, де проводить історико-архітектурні екскурсії перед макетом сучасного Берліна. Це надає стрічці соціального підтексту, робить більш відчутним зв'язок сучасності та історії. Що стосується міфу про німецьких наядів-русалок, то ключовою для режисера-сценариста Петцольда стала та деталь, що Ундіна повинна вбити коханого чоловіка, який зрадив їй. І далі у стрічці витончено розіграний любовний трикутник, головні кути якого – популярний на сьогодні німецький актор Роговський і чудова Паула Бер («Срібний ведмідь» за кращу жіночу роль на Берлінале-2020). Взагалі, варто зазначити, що у всіх німецьких фільмах, показаних на фестивалі, наявний міцний, гострий, хвацько закручений сюжет.

А ось зовсім інший варіант самопізнання, пов'язаний з вихованням і відтворенням ідентичності – латвійський мультсеріал для маленьких «Ka Lupatini... / Як Лупатіні...». Але тут потрібен невеликий відступ.

«Ka Lupatini… / Как Лупатини…»
«Ka Lupatini… / Як Лупатіні…»

Усі знають, як діти люблять мультфільми. І наскільки шкідливою є анімація у великій кількості як для здоров'я, так і для психіки. Але ж так просто, коли багато справ, залишити дитину на пів дня біля телеекрану... Є проблеми і з контентом. Скажімо, популярний російський мультсеріал «Маша і Ведмідь» дотепно і ненав'язливо відтворює совкові стереотипи, милується ними, популяризує їх. З іншого боку, міжнародні корпорації випускають тоннами конвеєрно зроблені яскраві серіали, абсолютно бездушні і безглузді.

Латвія з 2010 року запустила проєкт за мотивами казок Інесе Зандере про пригоди Lupatini («ганчірок»). Це Рукавичка, Хусточка, Шкарпетка і Подушечка. На RIFF-2020 були показані три нові серії «Ka Lupatini...». Улюблені дитячі герої в них подорожують, не виходячи з дому, вчаться рахувати час і разом снідають. Важливо зазначити, що образ "ганчірочок" був обраний не випадково – треба знати, з яким інтересом, любов'ю ставляться в Латвії до національних візерунків, старовинних тканин. У нас є подібні анімаційні проєкти («Книга-мандрівка. Україна», «Моя країна Україна»). Але й ознайомлення з латвійським проєктом було б корисним (укрсеріал для маленьких з ляльками-мотанками?).

ЕКЗИСТЕНЦІЯ ПО-КИТАЙСЬКИ І БУРЛЕСК-САТИРА ПО-КАНАДСЬКИ

Наостанок хочеться розповісти про інший варіант самопізнання: суто сучасний, актуальний і блискуче виконаний художньо.

«Облако в ее комнате»
«Хмара в її кімнаті»

Фільм китаянки Чжен Лю Сіньюань «Хмара в її кімнаті» (2020), принципово чорно-білий, показує сучасний – в широкому сенсі слова – Китай. Урбаністичний, такий, що активно будується, ламає старі будівлі. Але це лише фон. Головне - рефлексії молодої жінки, яка приїхала до рідного міста на зустріч китайського Нового року. Батьки розлучені, вона сама в непростих стосунках з бойфрендом... На Роттердамському кінофестивалі-2020 цей фільм взяв Гран-прі. При тому, що два попередні роки на ньому вже перемагали саме китайські фільми, і теж чорно-білі. Якщо з чимось порівнювати "Хмару", то можна згадати старе кіно "французької хвилі": Годар, Шаброль, Трюффо, "Чоловіче-жіноче". "Красунчик Серж", "400 ударів" тощо. У чомусь схоже за атмосферою, але інше за поглядом, сучасним і... глибинно китайським.

Двадцатый век
"Двадцяте століття"

Важко стриматися від захоплень і коли говориш про дебютний фільм "Двадцяте століття" 40-річного канадського режисера Меттью Ренкіна. Це гумор, це сатира рівня "Монті Пайтон"! Але якщо у випадку зі стрічками "пітонів" сюжет – умовність, клейкий засіб для з'єднання набору гегів, трюків і скетчів, то Ренкін зробив цілісний і стилістично бездоганний фільм – абсурдну історичну буфонаду. Її дія відбувається у 1899 році. Режисер-сценарист бере реальних історичних персонажів. Все перебріхує, огрубляє і висміює. Але у підсумку суспільство не ображається на таку картину, а сміється разом з автором. І отримує протиотруту від зайвого самозамилування, завищеної зарозумілості.

Треба бути дуже сильною, успішною і впевненою у собі країною, щоб настав час таких фільмів. І в цьому сенсі у XXI столітті "Двадцяте століття" Ренкіна теж є дуже сучасним. Тому навіть по-доброму заздриш Канаді, країні для нас теж не чужій.

Олег Кудрін, Рига

Фото Рити Болотської, скріншоти з трейлерів

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-