Одеський кінофестиваль: Новий тоталітаризм і вічні цінності

Одеський кінофестиваль: Новий тоталітаризм і вічні цінності

Укрінформ
Підбиваємо підсумки 11-го Одеського міжнародного кінофестивалю, який вперше в історії відбувся в онлайн-форматі

Цілком ймовірно, лиха, які обрушилися на українську культуру в дні пандемії, будуть осмислені істориками вітчизняного кінопроцесу як відправна точка цифрового прогресу, як ключовий фактор для освоєння нашими кінофестивалями віртуального простору. Хай там як, мінливості карантину, які завадили представникам кіноспільноти зібратися в Одесі на найважливішому заході українського кінороку, дозволили долучитися до цього заходу в онлайн-режимі набагато ширшому колу шанувальників кіно. Перегляд 120-ти фільмів, зібраних у традиційних конкурсних програмах, добірках фестивальних хітів і тематичних ретроспективах, став доступним на мережевій платформі ОМКФ у будь-якому куточку країни - достатньо придбати абонемент або разові квитки. При цьому звичну атмосферу кулуарних обговорень замінили мережеві суперечки, низка постів і обміни коментарями, часом досить різкими, враховуючи, що значна частина стрічок фестивалю зачіпала животрепетні, болючі, некомфортні теми історичних травм і нашої сучасності з її війнами і спробами подолати спадщину тоталітарного минулого.

Тональність непростої, але захоплюючої і часом веселої розмови задав фільм-відкриття, який також був покликаний нагадати завсідникам Одеського кінофестивалю про колишні часи і при цьому вказати на непорушний зв'язок одинадцятого ОМКФ з попередніми офлайн-фестивалями: «Босий імператор» Петера Бросенса і Джесіки Вудворт оповідав про героїв, вже знайомих публіці по стрічці тих самих режисерів «Король бельгійців», яка стала володарем Гран-прі ОМКФ у 2017-му році.

У «Королі бельгійців» головний герой спішно вирушав зі Стамбула на батьківщину, отримавши звістку, що сепаратисти з Валлонії проголосили свій регіон незалежною республікою. Від невеселих думок про долю свого народу його відволікали мінливості шляху, що пролягає через занурені у перманентну політичну кризу та економічну депресію балканські держави. Як дізнається глядач на початку нового фільму, нещасливий монарх так і не дістався до Бельгії – отримавши поранення під час торжества на честь річниці вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда, яке відбувалося в Сараєво, він приходить до тями у фешенебельному готелі, колишній Резиденції маршала Тіто. Члени свити намагаються приховати від короля, що наслідки замаху на його особу поступово отримують розмах подій, що сталися після пострілу Гаврила. Тим часом директор готелю виявляється одним з лідерів організації, що готова проголосити створення «нової Європи» – Європи національних держав, здатної позбутися «диктату лібералів» і організувати остаточне вирішення питання з біженцями та мігрантами.

Якщо перша стрічка, присвячена східноєвропейським мандрам, була знятим у документальній стилістиці роуд-муві, то «Босий імператор», чия дія розгортається у палаці югославського диктатора, а його персонажі названі на честь іменитих постояльців, від Фіделя Кастро до Елізабет Тейлор, відрізняється певною статичністю і нальотом абсурдизму. Разом з тим, новий фільм Бросенса і Вудворт також є іронічним і гірким коментарем до нашого тривожного сьогодення. Мішенню сатири тут стає націоналістичний поворот у європейській політиці. Удо Кір, який зіграв директора готелю, поєднує у собі риси випещеного популіста-євроскептика (особливо він нагадує ідеолога Брекзіта Найджела Фараджа) з образом Адольфа Гітлера, якого виконував у багатьох фільмах. Події насичені алюзіями на тиранічні режими Європи 20-го століття і на нинішні прикмети диктатури – так, на імпровізованому параді держав, які «звільнилися від влади Брюсселя», у перший ряд відправляють Польщу та Угорщину як данину поваги успіхам їхніх ультраправих урядів, а нагляд за неблагонадійними постояльцями готелю здійснюється завдяки системі спостереження, яку колись Леонід Брежнєв передав Тіто.

При цьому творці стрічки далекі від ототожнення традиційних цінностей з фашистським ідеалом. Втіленням кращих європейських традицій стає, власне, король Бельгії. Втративши престол країни, що розпалася, він не втрачає царственої гідності та відчуття свого обов'язку помазаника Божого і очолює опір «Новому порядку», приймаючи під свої прапори як випробуваних придворних, так і мігрантів з Азії.

Міжнародна конкурсна програма теж пронизана проблематикою протистояння особистості і диктатури, здатності людини у найдраматичніших умовах скористатися тяжким даром вільної волі – покірно підкоряючись жорстокому режиму в надії уникнути розправи або наважуючись боротися.

Так, центром подій «Служителів» словацького постановника Івана Остроховського, які отримали спеціальний диплом журі, є духовна семінарія, де юні студенти розраховують розпочати своє служіння, присвячене Богу і ближнім. Однак на дворі 1980-й рік, і незабаром молодим людям доводиться з'ясувати, що це служіння курується спецслужбами соціалістичної Чехословаччини. При цьому люди у цивільному, які стежать за моральним виглядом громадян країни, чиєю державною релігією є войовничий атеїзм, аж ніяк не прагнуть боротися з Церквою, а навпаки - всіляко залучають її служителів до співпраці. У ієрархів, які йдуть на контакт, знайомлять семінаристів з приписами влади, які виступають на церковних анклавах з підтримкою соціалістичного ладу, публічно тиснуть руку вищим чинам Компартії і доносять на своїх братів у Христі, в запасі дуже вагомі виправдання. Адже, справді, чим дозволити новим фараонам і іродам закрити семінарії, заборонити богослужіння, відправити до в'язниці всю паству, чи не краще відшукати кілька овечок, які відбилися від стада, і згодувати їх вовкам у надії вгамувати їхню кровожерну жадібність малою жертвою? Однак серед викладачів знаходяться і такі, хто готовий радше піти у катакомби або опинитися на арені з левами, ніж слідом за Каіафою укласти пакт з Пілатом.

Вишукано знята стрічка Остроховського, яка нагадує фільми Павла Павліковського, є одним з найбільш виразних у сучасному кінематографі прикладів переосмислення драми Східної Європи, замкнутої у соціалістичний табір, оповідає про добре знайомі нам реалії, адже цілком очевидно - приблизно перед такими самими моральними дилемами сорок років тому поставали українські слуги церкви. Разом з тим, сувора краса чорно-білого ряду підкреслює притчевий характер того, що відбувається, універсальність історії про вибір між кесаревим і Божим.

Якщо стрічка Остроховського присвячена минулому (але, на жаль, тому, що не минуло), фільм, названий журі Міжнародного конкурсу найкращим, розповідає про майбутнє, на яке спроєктована драматична сучасність нашої країни, вимушеної вести війну з режимом спадкоємців і колег тих, хто намагався закабалити душі юних героїв «Служителів». Дія «Атлантиди» Валентина Васяновича розгортається у 2025-му, умовному часі вигнання російських військ з території Донбасу. Однак земля руїн і пусток немов відображає відчай і спустошеність, що панують у серцях місцевих жителів, і перемога над жорстоким ворогом не може принести їм душевного миру.

Видатну роботу Васяновича після низки перемог на іноземних оглядах – від головного призу програми «Горизонти» Венеціанського МКФ до спеціального призу на МКФ у Токіо, - нарешті представили і вітчизняному глядачеві. Стрічка отримала чергову нагороду незабаром після рішення членів Українського Оскарівського комітету висунути «Атлантиду» на здобуття симпатій Американської кіноакадемії. У широкий прокат фільм, про який ми писали у матеріалах про мінський «Лістапад» (на якому «Атлантида» отримала Гран-прі), виходить 5-го листопада, а його онлайн-прем'єра має відбутися у рамках четвертого Київського Тижня критики наприкінці жовтня.

Приз за найкращу режисуру журі віддало стрічці «Обожнювання» бельгійця Фабріса дю Вельса – історії про мінливості дорослішання, розказаної у манері страшної казки. 12-річний герой стрічки живе у лікарні для душевнохворих з матір'ю, яка виконує в установі обов'язки служниці. Одного разу він знайомиться з однією із пацієнток, чарівною ровесницею, спілкування з якою скрашує його самотні будні. Мати застерігає хлопчика, що, за діагнозом фахівців, його нова подруга – небезпечна психопатка, від якої слід триматися подалі. Але герой більше схильний вірити дівчині, до якої поступово переймається романтичними почуттями, що бідолаха стала жертвою змови жадібних родичів, і наважується втекти з нею, залишивши заради коханої близьких і знайомий світ. Підлітки тікають до лісу, складають клятву вічної любові та підтримки, і незабаром герой починає краще розуміти – ким є людина, з якою він вирішив пов'язати свою долю.

Дю Вельс показує, що звільнення від тих пут моральних умовностей і звичних уявлень, якими обплутує нас наше оточення, вихід із сім'ї у пошуках самоідентифікації – може замість долучення до дорослого життя обернутися втечею у хиткий простір інфантильних мрій, в якому безтурботні веселощі легко змінюються безвольною розгубленістю та припадками агресії.

Фільм, який отримав Гран-прі фестивалю, що вручається за результатами глядацького голосування (цього разу проводилося онлайн), оповідає про більш благополучні взаємини двох аутсайдерів. Персонажі «Вечері в Америці» Адама Рімеєра, в якому немов вивертаються навиворіт штампи романтичної комедії, гранично далекі від стереотипних уявлень про юних закоханих. Панк-рокер, який намагається заробити на запис альбому своєї групи продажем наркотиків, рятуючись від представників закону, ховається у будинку продавчині фаст-фуду, незграбної, затиснутої і при цьому схильної до нападів люті дівчини, яка страждає від насмішок оточуючих. Спочатку музикант, який також схильний поставитися до нової знайомої зі зневагою, в якийсь момент з'ясовує, що вона є пристрасною прихильницею його творчості і талановитою поеткою – і, ймовірно, вперше у житті переймається відчуттям, що відшукав споріднену душу, з якою можна протистояти всьому світу. На перший, та й на другий погляд, герої стрічки не видаються людьми, в компанії з якими було б приємно повечеряти, але вони і самі навряд чи потребують чийогось товариства, цілком задовольняючись одне одним, своєю музикою та поезією. Це насичене непристойними гостротами, динамічне, веселе і часом відразливе кіно вирізняє якась несподівана, іронічна теплота до неприкаяних і знедолених, що спонукає аудиторію перейнятися співчуттям до людей, які не бажають і, мабуть, не здатні дотримуватися загальноприйнятих рамок.

Ще одна історія людей, немовби викинутих на соціальні маргіналії, розповідається у стрічці, яка отримала головний приз журі національного конкурсу, «Не все буде добре» Адріана Пірву та Олени Максьом. Автори цієї документальної стрічки є і її центральними персонажами. Громадянин Румунії Адріан відчуває вроджені проблеми із зором, які дедалі посилюються, і причиною яких, очевидно, став вплив радіації – його мати на шостому місяці вагітності подорожувала Україною, нічого не підозрюючи про вибух на Чорнобильській АЕС. Намагаючись впоратися з гіркотою, нудотним відчуттям, що його доля від самого народження визначена несправедливою карою, він відправляється до України та Білорусі, вирішує зняти фільм про наслідки аварії та товаришів по нещастю. У своїх поїздках він знайомиться з Оленою, яка також від народження приречена боротися з серйозною хворобою хребта. У спільних подорожах вони зустрічаються з людьми, які незламно переживають найтяжчі поразки, стійко піклуються про подружжя та дітей, які часом не здатні піднятися з ліжка і страждають від розумової відсталості. Питання про відповідальність за жахливу катастрофу радянського режиму, який канув в лету, про нездатність влади авторитарної держави Лукашенка і демократичної України надати підтримку постраждалим – відступають на другий план, бліднуть перед образами щоденних звершень душевної твердості та любові, готовності простих людей підтримувати близьких з тим смиренням до уготованих їм випробувань, в якому, як в історії праведного Іова, більше сили і прихильності справедливості, ніж у найшаленішому бунті.

Журі Міжнародної федерації кінопреси ФІПРЕССІ, яке також оцінює національний конкурс, вручило свою нагороду «Бєсу» Єгора Трояновського – документальній стрічці про літнього рибалку з азовського узбережжя, який намагається відшукати, живим або мертвим, свого сина, воїна-добровольця, якого у 2014-му захопили у полон сепаратисти, і прагне притягнути до відповідальності його мучителів. Подібно до героїв Кафки, він потрапляє у зачарований простір суперечливих свідчень і коридорів високих кабінетів, мешканці яких байдужі до його горя. Виявивши, що українські чиновники та правоохоронні органи не можуть або не хочуть сприяти торжеству правосуддя, він вирішує сам взятися за помсту.

Фільм Трояновського виразно показує жах війни через трагедію батьків, чий син пропав безвісти і вважається по-звірячому вбитим, розкриває жахливість того, що відбувається на території, контрольованій бойовиками, і при цьому переконливо і гранично незручно засвідчує неспроможність вітчизняних державних структур, некомпетентність і байдужість влади, на яку народ, який переміг у революції, поклав відповідальність змінити ситуацію в країні. Обличчям цієї влади виступає офіцер у цивільному біля Адміністрації президента, який грубо наказує забратися мітингувальникам, які втратили своїх близьких в зоні АТО, батькам і близьким тих, хто загинув за свободу нашої країни. Різким, сміховинним і страшним контрастом цьому вельможному хамству та апатії є шкільна лінійка з парадним вшануванням полеглих героїв та їхніх батьків – торжество, яке своєю позбавленою смаку патетикою та лицемірством, очевидно, наслідує ритуали радянських часів. Одним з найбільш пронизливих епізодів стає скайп-розмова головного героя з родичем, з якої стає зрозуміло, що його онук, син воїна, який віддав життя за Батьківщину, переїхав до Ізраїлю – країни, яка з усією очевидністю більше цінує своїх громадян.

Глядачі віддали у національному конкурсі свої симпатії – разом з відповідним призом, - «Віктору_роботу» Анатолія Лавренишина, стрічці, яка викликає, при всіх своїх достоїнствах, певне розчарування. Один з найбільш обдарованих вітчизняних режисерів-аніматорів, відомий за такими вдалими короткометражними роботами, як «Next», «Біла ворона» та «Лавка співочих птахів», Лавренишин продемонстрував у своєму довгоочікуваному повнометражному дебюті дивовижну для молодого автора майстерність у зображенні гостросюжетної дії, відтворенні бійок і погонь, що не має аналогів у вітчизняній тривимірній анімації. Однак драматургічно історія про протистояння дівчинки та її друга-робота злим силам, які підпорядковують світ одухотворених механізмів, вирізняється прикрим поєднанням простоти і невиразності. Сумбур, який панує в оповіданні, при всій динамічності дії та чудових візуальних ефектах, поступово стає виснажливим, нагадує інший досвід гостросюжетного сімейного кіно - «Бобот» Максима Ксьонди. Сподіваємося, що для свого наступного твору Лавренишин зможе підібрати більш вдалий сценарій.

 У конкурі європейських документальних фільмів кращою названа стрічка Моріца Шульца «Воєнні канікули», яка досліджує прояви тоталітарних ідеологій і методів у сучасному світі. Дія розгортається у літньому таборі "Азова", в якому хлопчиків і дівчаток від 9-ти до 17-ти навчають любити Батьківщину і ненавидіти ворогів. На німецького режисера, який виступив також і оператором, очевидно, справило враження шанобливе ставлення вожатих "Азовця" до деяких практик з історії його країни. Нашому ж глядачеві події, що відбуваються на екрані, нагадають передусім заняття з військової підготовки та уроки історії в радянських школах і радянського ж зразка мілітаристську риторику – очевидно, що спільним корінням комуністичного шовінізму пояснюється ідейна та естетична спільність «Азовця» з таборами путінської Юнармії (настільки яскраво показаної у стрічці «Безсмертні» Ксенії Охапкіної, представленої на останньому фестивалі Docudays UA).

Разом з тим, явне неприйняття більшістю юних героїв запропонованого проведення часу, нудьга і туга за домом говорять про здатність здорової, незіпсованої дитячої натури протистояти обдурюванню і тиранічній муштрі.

Переможці та велика частина учасників як конкурсних, так і позаконкурсних програм одинадцятого ОМКФ будуть доступні для перегляду на фестивальній платформі аж до 8:00 ранку 11-го жовтня. Своєрідним гідом у цьому просторі невідомих перлин національного та зарубіжного кінематографа можуть виступити рекомендації кінокритиків і програмного директора фестивалю.

Олександр Гусєв

Фото: Odesa International Film Festival

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-