Молодість-49: Нові часи та вічні цінності
Незмінно несприятливі умови, в яких змушені існувати вітчизняні культурні установи, під час проведення 49-го кінофестивалю «Молодість» були обтяжені вимушеною зміною основної локації (як ми про це писали) та лихами пандемії.
Однак випробування, схоже, лише надихнули організаторів. Фестиваль пройшов без затримок і скасувань сеансів, до яких завсідники «Молодості» звикли ставитися з поблажливістю, і, слідом за Київським міжнародним фестивалем короткометражних фільмів, який відбувся на початку серпня, представив новий для вітчизняних країв змішаний он/офлайн-формат. У той час, як найбільш відчайдушні шанувальники кіномистецтва знову долучилися до ще недавно заборонених синефільських задоволень у залі кінотеатру, більш обачні могли переглядати конкурсні програми на моніторі ПК на сайті кінофестивалю.
Навряд чи варто дивуватися, що спровоковане загрозою ковіду падіння відвідуваності (приміром, липневі збори кінотеатру «Жовтень», який став новим фестивальним центром, склали 20% від торішніх) у дні «Молодості» не було подолано – на вечірніх конкурсних сеансах збиралося п'ятдесят-шістдесят глядачів. Хоча, з урахуванням карантинних обмежень, з 414-ти місць головного залу кінотеатру доступною була лише половина, з аншлагами проходили виключно прем'єри українських стрічок, які збирали здебільшого їхніх творців з родичами і знайомими і активних учасників вітчизняної кіноспільноти.
Серед повнометражних робіт молодих кінематографістів варто виділити документальну роботу Яреми Малащука та Романа Хімея «Зарваниця». Присвячений найбільш популярному в Україні паломницькому шляху, цей фільм про мандрівку, в якій майже неможливо досягти мети, постає чимось на зразок лайт-версії рєпінського "Хресного ходу в Курській губернії": виразний, іронічний і повний співчуття зріз суспільства, смішні і одночасно зворушливі образи, пошук сакрального, яке видається майже загубленим серед профанного, пошук Бога, на присутність якого часом вказує навіть його відсутність.
Очевидно, що іноземні стрічки не викликали особливого інтересу через нестачу інформації, природної в умовах пандемії, коли виявилися закритими основні фестивальні майданчики. Тим цікавіше для сумлінних відвідувачів фестивалю було витягувати котів з мішка конкурсної програми.
Так, на «Молодості» відбулася світова прем'єра ізраїльської стрічки "Смерть кіно і мого батька" Дані Розенберга, яка мала бути показана в рамках скасованого Каннського МКФ. Зі своєю розбовтаною структурою, складним сплетінням ігрового і псевдодокументального, змішанням сімейних негараздів персонажа-режисера, знімального процесу його нової стрічки, який поступово сходить з рейок, і сцен з цієї стрічки – фільм вимагає від глядача неабиякого терпіння і стає часом досить виснажливим. Але саме цей "сумбур замість музики" чудово передає, наскільки болісно народжується художній твір, особливо кінематографічний, для створення якого автору треба підпорядкувати своїй волі близьких, які прагнуть, на жаль, реалізувати власні ідеї та уявлення.
Головна ж цінність "Смерті кіно..." полягає у тому, що стрічка виразно показує одне з основних джерел нашого натхнення – прагнення утримати час, що минає, подарувати безсмертя дорогим і близьким. Апокаліпсис, який, відповідно до сценарію фільму, що знімається, обрушується на Ізраїль, народжений фантазією кінематографіста, який очікує незабаром зустріти кінець власного світу. "Мої дні полічені – кричить батько режисера, обраний ним виконавцем ролі самого себе – нащо ти причепився до мене зі своїм кіно?" "Я знімаю тому, що ти вмираєш".
Серед найбільш непересічних учасників Міжнародного конкурсу варто виділити також "Мій ранковий сміх" серба Марко Джорджевича, який отримав нагороду як Найкращий фільм повнометражної секції. Складена зі статично знятих сцен, стрічка постає низкою епізодів з життя такої собі людини без властивостей, тридцятирічного вчителя, який, здається, перебуває під материнською опікою і у полоні власних неврозів, і здатен заявити про свої права лише у сварках з батьком-алкоголіком через з'їдену вечерю. Лише захоплення колегою по школі - яка виявляє завидне терпіння, - дозволяє йому пройти запізнілий процес дорослішання. Героя можна сприймати як своєрідну метафору сучасної людини, надмірно залежної від оточення, готової заради збереження звичного комфорту відмовитися від реалізації своїх схильностей і бажань.
Схожій темі присвячена франко-люксембурзько-бельгійська стрічка "Двоє" Філіппо Менегетті, де вже мати сімейства опиняється у полоні моральних уявлень рідних. Вийшовши на пенсію, вона вирішує нарешті скинути покрив сорому зі своїх стосунків із сусідкою, проте не наважується приголомшити дітей подробицями особистого життя, яке вона десятиліттями приховувала. Коли інсульт, який ніби втілює умовності і забобони, що перешкоджають нашому самовираженню, приковує її до ліжка і позбавляє мови, кохана героїні намагається, під виглядом дружньої участі, добитися права доглядати за нею. Чудова гра Барбари Зукової та Мартін Шевальє, особлива поетична атмосфера, створена з дивовижною для режисера-дебютанта майстерністю, і актуальність проблематики нашої хворобливої залежності від близьких людей в дні карантину – забезпечили фільму Менегетті симпатії зазвичай протилежних у своїх смаках категорій глядачів: «Двоє» отримали приз глядацьких симпатій і нагороду Міжнародної федерації кінопреси.
Звільненню від нав'язаних оточенням стереотипів і разом з тим усвідомленню своєї сімейної, культурної приналежності присвячена удостоєна Гран-прі фестивалю стрічка «Твій хід» Міріам Верро. Її центральна героїня - дівчина з резервації індіанців інну, наділена поетичним даром, яка при всій своїй відданості рідним сумує в обмеженому світі їхніх уявлень і занять. Її вихід за встановлені віковим укладом її народу межі, роман з білим і вступ до університету сприймаються її одноплемінниками як втеча і навіть зрада. Але лише коли її сприйняв "великий світ", вона отримує можливість бути почутою, подавши свій голос від імені маленького народу, який скниє у забутті та соціальному безправ'ї.
Вперше з 2008-го року члени головного журі, збентежені великою кількістю сильних робіт, вирішили вручити Гран-прі відразу двом стрічкам. Другим володарем "Скіфського оленя" стали "Особливі прикмети" мексиканки Фернанди Валадес про жінку із зубожілого індіанського села, яка розшукує сина, зниклого безвісти у спробах перетнути кордон Сполучених Штатів. Одіссея героїні за маршрутом мігрантів-нелегалів постає подорожжю до серця темряви цивілізації, яка прирікає своїх незаможних громадян на сповнені небезпек поневіряння без будь-якої надії на захист з боку державних структур. Схожій проблематиці присвячена стрічка перуанки Меліни Леон "Пісня без назви", заснована на реальних подіях, яка отримала нагороду Екуменічного журі як кращий повнометражний фільм. Центральний персонаж фільму, також представниця корінного населення, намагається повернути дитину, відібрану відразу після народження у клініці, чия адміністрація промишляє незаконними усиновленнями. Однак трагедія неписьменної індіанки без паспорта не цікавить чиновників і поліцейських, які відмовляються навіть реєструвати її звернення. Її мандри коридорами високих установ представлені як митарства землеміра К. у "Замку" (не випадково камера, що пливе повз ятку букініста, фіксує фотографію Кафки), як одвічна драма людини, яка намагається змусити дотримуватися своїх прав або хоча б звернути на себе увагу левіафана держави.
У короткометражній секції міжнародного конкурсу уподобання Екуменічного та головного журі збіглися - чи не вперше в історії "Молодості" перемогу здобула українська картина – "Бульмастиф" Анастасії Буковської. Головний герой, якого зіграв один з найпомітніших молодих вітчизняних акторів Євген Ламах – ветеран АТО, який страждає від посттравматичного розладу. Він почувається нікому не потрібним у столиці, мешканці якої, здається, настільки ж байдужі до його переживань, як і до того, що відбувається на сході країни. Дружню підтримку він зустрічає з боку лише такої ж самотньої, пораненої істоти - покритого шрамами бульмастифа, господаря якого герой шукає з усе меншим ентузіазмом. Цей пронизаний парадоксальним оптимізмом фільм не лише відображає вітчизняну дійсність з її недостатнім співчуттям, але і закликає до змін.
Здатність змінюватися, адаптуватися до владних вимог часу продемонструвала команда «Молодості», яка зуміла вивести фестиваль зі сліпої зони карантину (якої не уникли більшість з найбільш престижних МКФ), і при цьому, як і завжди, повною мірою проявила вміння знайомити вітчизняну аудиторію зі значними творами кіномистецтва, часом практично невідомими й іноземним синефілам.
Олександр Гусєв. Київ
