Загадка про варварів і таємниці людського буття. Кіно дня

Загадка про варварів і таємниці людського буття. Кіно дня

Укрінформ
Коли все залежить від місця споглядання

Два фільми українського кінопрокату цього тижня звертають на себе пильну увагу шанувальників кіно. Ці фільми дуже різні, проте кожен з них може стати певним мистецьким і навіть екзистенційним відкриттям для глядача. Новаторство кіномови тут поєднується із цілком актуальним і навіть злободенним політичним змістом.

Почати варто із найменш авторського, проте дуже актуального у широкому сенсі цього слова фільму. Йдеться про прем’єрну стрічку режисера Сіро Ґерри «В очікуванні варварів». Перед нами – перша екранізація знаменитого однойменного роману лауреата Нобелівської премії, південноафриканського письменника Джона Максвелла Кутсі. Цей роман був опублікований 1980 року і є дуже впливовим в історії літератури. Ця впливовість пов’язується зі стилем роману, з детальними описами та повільною дією, що їх багато фахівців вважають непридатними для переведення у кіномову.

У центрі сюжету – історія безіменного магістрата, який служить у фортеці на кордоні неназваної Імперії. Дуже інтелігентний, він цікавиться археологією і не вважає племена, із якими межує Імперія, її ворогами. Проте так вважає полковник Джолл, який незабаром прибуває з особливою місією у фортецю. За якийсь час події набувають непередбачуваного характеру.

Роман «В очікувані варварів» читався і читається багатьма дуже по-різному. Часто кажуть, що він був написаний під впливом іншого важливого роману двадцятого століття – «Татарського степу» італійського письменника Діно Бузатті. Там ішлося про офіцера, який також служив у прикордонній фортеці й усе своє життя чекав на вторгнення кочових татарських племен, а коли воно відбулося, він був уже надто старий для війни.

В чомусь очікування вторгнення тих, кого ми називаємо варварами, є загалом універсальною фантазією для культур багатьох народів. Українців це стосується у першу чергу: в нас завше були непрості стосунки зі Степом та Північчю. Нові часи нічого не змінили. Звісно, тут погляд на світ та загрози від сусідів залежить від місця споглядання – ті, кого ми вважаємо варварами, можуть так само вважати варварами нас самих.

Роман Кутсі уже використовувався для коментування поточних політичних подій. 2005 року в Німеччині була поставлена опера Філіпа Ґласса за цим твором. Сам композитор казав, що його твір є алюзією на війну в Іраку, яку тоді розв’язали Сполучені Штати. Усе те саме: «Військова кампанія, сцени тортур, розмови про загрози миру та безпеці імперії, проте жодних доказів».

Фільм колумбійського режисера Сіро Ґерри по-своєму цікавий, хоч, звісно, не настільки багатий на художній результат та відповідні асоціації, як оригінальний роман чи інші його адаптації. Це досить повільний фільм, у якому мають значення недомовки та дія, яка відбувається за кадром. Разом із тим, режисерові не вдається досягти повноти художнього ефекту – з фільму годі зрозуміти мотивації персонажів та загальну скерованість самої дії, а також історичний контекст. І численні умовності роману не спрацьовують у картині, яка потребує чіткіших акцентів та достовірнішого історичного тла.

Відтак стрічка привертає увагу до себе у першу чергу акторськими роботами. Головну роль тут зіграв Марк Райленс (лауреат «Оскара» за роль у фільмі Стівена Спілберга «Міст шпигунів), у ролі зловісного полковника виграшно, хоч і дещо ексцентрично виглядає Джонні Депп, його помічника-садиста зіграв Роберт Паттісон.

У картині дуже виразним є місце самої події – своєрідний край цивілізації, прикордонна територія, яка бачиться нічийною землею, хоч насправді вона заселена людьми, яких ми мало розуміємо, та керована силами природи, які могутніші за нашу уяву.

Багато в чому стрічку «В очікування варварів» можна сприймати як пролог до фільму Михайла Іллєнка «Толока», яка незабаром виходить в український прокат. Там також йдеться про зіткнення українців із тими, кого ми можемо вважати варварами, проте акценти у нашій картині розставлені по-іншому. Цікаво буде порівняти.

Інша прем’єрна стрічка кінопрокату є дуже виразною саме з авторського боку – йдеться про картину «Про нескінченність» шведського режисера Роя Андерссона. Серед кінокритиків щодо цього кінематографіста існує майже одностайна схвальна думка з приводу його унікальності, яка стосується усього – підходу до фільмування, естетики та схеми фінансування власних фільмів. Рой Андерссон – один із небагатьох по-справжньому незалежних сучасних кінематографістів, який свою незалежність виборював роками.

Його повнометражний дебют стався ще 1970 року і це була стрічка «Шведська історія кохання», яка не втратила своєї популярності дотепер. Це багато в чому ще традиційна лінійна оповідь про стосунки двох підлітків, однак уже тут з’являються невеликі самодостатні епізоди з ухилом в абсурд, які згодом стануть фільмовим стилем Андерссона.

Від виходу його першого фільму й аж до середини 1990 років цей кінематографіст знімав здебільшого рекламу та короткі фільми, заробляючи собі гроші на власну студію та власну незалежність. Зрештою, задумане вдалося здійснити і його перший по-справжньому «андерссонівський» фільм вийшов 2000 року. Це була картина «Погляд із другого поверху», яка знімалася впродовж чотирьох років.

Стрічка складається із десятків окремих епізодів, які інколи перетинаються між собою, проте часто є самодостатніми. Однак новаторство Андерссона проявилося не у дробленні цілісної стрічки на окремі епізоди й навіть не у виборі сюжетів, хоча вони у нього досить своєрідні, а у самому підході до фільмування. Режисер знімає без сценарію, весь час шукаючи правильну інтонацію для свого фільму. Ці пошуки можуть тривати значний час, за який може змінитися усе – антураж, актори, декорації, музика, уточнитися сюжет та діалоги. У результаті на екран виходять дуже особливі, майстерно зроблені кінокартини, які, однак, здатні інколи шокувати непідготовленого глядача.

Річ у тім, що Андерссон не просто пропонує новітній підхід до кіно у всіх його виявах, він ще й принципово фільмує у декораціях, використовує візуальні ефекти, роблячи світ власних фільмів підкреслено штучним та камерним. І ця штучність та камерність, коли ні сюжет, ні персонажі, ні довколишній світ ніяк не пов’язані з видимою реальністю, побутовим досвідом глядача, кидає виклик глядацькій інтуїції, змушує її шукати пояснень побаченому на екрані.

Парадокс, однак, у тому, що при всіх можливих поясненнях або навіть при їхній відсутності, стрічки Роя Андерссона дивитися легко. Його гумор, схильність до мінімалістських скетчів, які межують із гротеском та абсурдом, а інколи є їхнім втіленням, відкривають шлях прямо до нашого серця. Тут не варто думати, тут ти одразу сприймаєш побачене як безпосередній вияв самої Реальності з великої літери, очищеної від побутових подробиць та історично плинних нашарувань. Тут людське життя подається у його наготі, без прикрас, без привнесення чогось стороннього та випадкового, що може істотно спотворити наше сприймання.

Якщо ж абстрагуватися, то фільми Роя Андерссона просто випередили свій час. Річ у тім, що багато в чому вони можуть сприйматися як прообраз сучасних соціальних мереж, які все більше тяжіють до фрагментарності та абсурду, демонструючи гротеск повсякденного існування мільйонів людей. 

Стрічка «Про нескінченність» багатьма сприймається як епілог до екзистенційної трилогії режисера, яка включає у себе стрічки «Пісні з другого поверху» (2000), «Ти, хто живе» (2007) та «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття» (2014).

І якщо ви не знайомі з творчістю Роя Андерссона, то картина «Про нескінченність» буде викликом для вас. Вона є досконалим втіленням стилю шведського генія, проте доступнішими будуть попередні картини трилогії – з них і варто почати знайомство із цим феноменальним кінематографом. Так чи інак, але пропустити подібне кіно просто гріх для кіномана.

Ігор Грабович, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-