«Українська нова хвиля 2020»: кольори нашого фасаду

У національний прокат повернулося українське кіно – все ще не масово, проте  цілком переконливо: 16 липня «Довженко-Центр» випустив чергову (уже сьому) добірку найтитулованіших українських короткометражних фільмів минулого року «Українська нова хвиля 2020».

Цього разу добірка не має підзаголовка, а тільки дату випуску у прокат, проте цей той випадок, коли дата говорить сама за себе, і її символіку кожен може відчитати самостійно.

Разом з тим, добірка має свою тональність, і це здебільшого темна тональність, не скільки песимістична, скільки підкреслено контраверсійна та полемічна. Альманах містить авторські фільми, які пильно вдивляються в українське сьогодення, знаходячи у ньому приводи до найрізноманітніших відчуттів та суджень.

Композиційно добірка обрамлена двома анімаційними стрічками – «Петрівка-реквієм» режисерки Катерини Возниці та «Кохання» Микити Лиськова. Обидві картини перегукуються тематично, оскільки в обох йдеться про недавні соціальні процеси в Україні, пов’язані серед іншого із декомунізацією, яка зовсім недавно стала державною політикою. 

Декомунізація зачепила не тільки пам’ятники Леніну та інші символічні зображення комуністичної доби, але й привела до переформатування  візуального та аудіального простору українських міст. Саме останньому присвячена стрічка Катерини Возниці, яка перейменування київської станції метро «Петрівка» на «Почайну» передає за допомогою звукових ефектів -  і йдеться не тільки про зміну імені, але й фактично самої сутності станції, яка не просто повернула собі історичну назву, проте набула іншого онтологічного статусу. Зміна імені викликає збурення не стільки соціальних, скільки природних стихій – наприкінці фільму «Почайна» таки перетворюється у повноводну річку.

Стрічка Возниці максимально експериментальна та динамічна, і вона відображає світосприймання мешканця великого міста, який вимушений знаходитися у просторі, у якому концентрація звуків та візуальних стимуляцій настільки велика, що мимоволі приглушує усе інше і перетворює людину мало не робота.

«Кохання» Микити Лиськова спирається на топографію українського міста Дніпро, у якому народився, виріс та досі живе автор фільму. Це його не перша картина, проте саме вона здобула фестивальний успіх – і в Україні, і за її межами. Зокрема, картина отримала приз «Кіноколо» від українських кінокритиків як найкращий анімаційний фільм 2019 року, також має «Золоту Дзиґу» від української Кіноакадемії у тій ж номінації.

Перед нами сюрреалістична картина, сюжет якої творять безперервні метаморфози, які стаються із персонажами та оточуючими предметами. «Кохання» демонструє неймовірно нестабільний, химерний світ, який позбавлений будь-яких законів, включаючи закони фізики. Сам режисер про свій фільм говорить, що у першу чергу прагнув здивувати глядача, зробити свою стрічку максимально насиченою та непередбачуваною. Іншою складовою задуму була його орієнтація на сьогодення. Саме у цьому фільмі наявні безліч ознак теперішнього часу, теперішньої України, яка перебуває у процесі складних та болючих трансформацій.

У такій своєрідній рамці із двох анімаційних фільмів, які є авторськими рефлексіями з приводу соціальних процесів останнього часу, розмістилися  три ігрові та один неігровий короткий метр – кожен зі своєю темою та в чомусь схожим настроєм.

Стрічка режисера Олексія Радинського «Колір фасаду: синій» веде мову про непросту ситуацію довкола відомої архітектурної споруди, яку неофіційно звуть «Літаючою тарілкою». Йдеться, власне, про будівлю Українського інституту науково-технічної експертизи та інформації, яка знаходиться у Києві на вулиці Антоновича. Вона була збудована 1978 року архітектором Флоріаном Юр’євим, і дотепер є однією з найсміливіших та найоригінальніших споруд Києва.

Ще донедавна «Літаючій тарілці» нічого не загрожувало.  Проблеми розпочалася із  початком будівництва торгівельного центру неподалік. З’ясувалося, що  замовник будівництва має намір або зруйнувати «Тарілку» або якимось чином інкорпорувати її у свою споруду. Так чи так, але у результаті всіх цих дій буде порушено  первісний оригінальний задум архітектурного ансамблю.

Картина ставить в центр оповіді самого Флоріана Юр’єва – архітектора, художника, скрипкового майстра, поета -  дає йому слово, торкається частково історії виникнення «Тарілки», проте більше місця приділяє поглядам митця на світ.

У фільмі йдеться про  спадок художника, зміну епох, а також про роль особистості у соціумі, яка виявляється вкрай мінливою, бо якщо кілька десятиліть тому думка митця, інтелектуала була хоча б частково вагомою, то сьогодні вона цілком знівелювалася. На її зміну прийшли інші діячі – у першу чергу люди з грошима, нові господарі життя, які можуть змінювати довколишнє середовище на свій розсуд.

Три інші ігрові картини добірки «Українська нова хвиля 2020»  ведуть мову про людей та події, які можна назвати неоднозначними, загадковими та в чомусь навіть містичними.

Фільм «Плюс один» Мирослави Клочко розповідає про молоду сімейну пару, Іду та Юрія, які чекають на первістка.  Одного дня Іда дізнається від свого лікаря, що «плід не розвивається так, якби мав розвиватися на дванадцятому тижні  вагітності». Більше нічого нам не повідомляють, проте глядачу очевидно, що йдеться про ймовірні патології майбутньої дитини. Іда нічого не каже чоловікові, натомість вирішує дізнатися, як це жити із нестандартною дитиною.

Ця тривожна історія розвивається ніби поза межами усіх можливих контекстів сучасної України – ми тільки можемо здогадуватися про місце події, соціальний статус головних героїв, ймовірний діагноз та інші подібні речі. А без такого соціального та будь-якого іншого контексту фільм перетворюється на притчу – зі своїм універсальним змістом. І страх майбутньої матері, і постійна темрява та вічні сніги – тут складові цього світу, які разом кидають виклик глядачеві.

Інша картина – «Нормальна» Діани Горбань та Ірини Громоцької  – веде мову про нічну зустріч у парку двох дівчат.  Одна із них якоїсь миті почувається незатишно у нічному клубі, тому виходить на вулицю. Там вона стрічає незнайомку, з якою ділиться власними переживаннями. З’ясовується, що дівчина з нічного клубу почувається так, ніби вона потрапила не на свою планету.  Її співрозмовниця, навпаки, видається дуже земною, «нормальною». За якийсь час дівчата знаходять спільну мову, точніше, спільну пісню.

Фільм «Нормальна» сповнений недомовок, це радше стрічка-настрій, що більше тримається на «хімії», яка виникає між акторками - Ісабель Меркуловою та Катериною Погорєловою, ніж на сюжетних перипетіях.

Картина «У нашій синагозі» Івана  Орленка - одна із найтитулованіших в альманасі. Створена за незакінченою новелою Франца Кафки, вона вказує на незмінну актуальність творчості цього  німецького письменника. Кафка – один із «найтемніших» літераторів двадцятого століття, до чиїх творів намагаються відшукати ключі уже сто років.

«У нашій синагозі» веде мову про закриту єврейську спільноту, чиє життя обертається довкола старої   синагоги. У ній начебто поселилася невідома тваринка, яку бачать і якої лякаються хіба тільки жінки. Загадкового звіра намагається розгледіти хлопчик, проте йому це не дуже вдається. Якогось дня, коли розгадка виявляється близькою, – стаються інші, набагато важливіші події.

Стрічка отримала безліч призів, зокрема, і міжнародних. Серед  українських варто назвати приз кінокритиків «Кіноколо» за найкращий короткометражний фільм та «Золоту Дзиґу» у тій самій номінації.

«У нашій синагозі» дуже добре зроблений фільм з усіх можливих точок зору. Його технічна досконалість поєднується із продуманим сценарієм та композицією, а візуальне рішення - з впевненою режисурою. Акторський ансамбль тут злагоджений та дуже виразний.

 Перед нами стрічка, яка відтворює давно зруйнований світ східноєвропейського єврейства з любов’ю та певною ностальгією, до якої долучається передчуття неминучої трагедії. Фільм знятий мовою їдиш і демонструється з українськими субтитрами.

 Ігор Грабович. Київ