Продали квартиру й подалися до коней...

Продали квартиру й подалися до коней...

Укрінформ
У конюшні в селі Рябці на Чернігівщині утримують старих та викуплених у м’ясників тварин

Сьогодні важко уявити ситуацію, коли молоді люди продають міську квартиру й переїжджають у село заради любові до тварин. Причому тих, які часто нікому не потрібні, потребують лікування й особливої турботи, а отже, не приносять доходу. Проте, як виявилось, таке буває.

Тренер із кінного спорту Марина Грицик із Чернігова разом із матір’ю зробили свій вибір три роки тому і зовсім про це не шкодують. Марині тоді не було й 20-ти.

Про приватну конюшню в Рябцях Чернігівського району, де утримують хворих, старих та викуплених у м’ясника коней, я дізналася від скульпторів-доброчинців із цього села, про яких нещодавно розповідала. І от, домовившись із господарями Кінного дому "Grand", як віднедавна називається притулок, знову їду за 16 км від Чернігова.

ЛЮБОВ ІЗ ДИТИНСТВА

Біля довгого цегляного ангару на околиці села, де колись був зерносклад, а тепер розмістилася конюшня, мене зустрічає мила тендітна дівчина з гнучкою гімнастичною поставою. Вона запрошує всередину і нам назустріч виходить безрогий і дивовижно ласкавий цап Мейсон. Таких милих добряків козиної породи мені досі не доводилося бачити. Він іде за нами, як собачка, і дозволяє себе чухати, скільки захочеш. На знак вдячності я пригощаю його прихопленим із дому печивом. Коні всі на пасовиську, з одного стійла чути лише грізний гавкіт сторожових собак.

Прямо з коридору конюшні Марина заводить мене у невеличку житлову кімнатку, де ми розмовлятимемо. Це і кухня, й спальня, і робочий кабінет. Тут Марина мешкає зі своїм хлопцем Владом Яцупенком. Він теж зовсім юний, але вже – каскадер. Коли є нагода, знімається в роликах чи бере участь у кінних виставах із виконанням різноманітних трюків. Як і Марина, Влад закоханий у коней і є надійною опорою дівчині. Помічаю, що в обох молодих людей не по роках серйозні обличчя. Гадаю, тому, що вони з дитинства знають, що таке праця й відповідальність і рано дорослішають.

Марина, зокрема, ходити допомагати на конюшню при чернігівському міському парку почала років із восьми (жила неподалік і змалку полюбила цих благородних і граціозних тварин). Там навчилася поводженню й роботі з кіньми, а коли підросла, придбала й собі кобилку Пері. З часом дівчину запросили в Київ на роботу в кінному театрі. У столиці вона два роки працювала головним тренером і виступала зі своєю Пері, а потім повернулася до Чернігова. Утримувати в місті конячку та інших чотирилапих, яким Маринка з матір’ю давали прихисток у своїй квартирі, було складно, тож вони вирішили продати міське житло, купити будинок у селі й, орендувавши ангар, започаткували власну справу.

Почали з того, що придбали компанію для Пері (коні самотності не люблять). Новим членом сім’ї стало 11-місячне лоша, викуплене у м’ясника.

Марина розповідає, що різники під ніж пускають не всіх тварин, яких до них привозять. Декотрих їм вигідніше продати живцем, аніж забитими, і шкода буває малих лошат. І тоді вони виставляють коней на продаж.

Згодом у Рябцях з’явилася кобилка Мілка. Її привезли з Дніпропетровщини, де вона в парку багато років катала людей. Коли постаріла й занедужала, власники перестали конячку доглядати. Побачивши на фото скелет, обтягнутий шкірою, Марина так пожаліла тварину, що вирішила купити й виходити. Зібрала й позичила грошей і привезла Мілку додому лікувати. Возилася з нею довго, проте вік кобили (24 роки) та хронічні захворювання зробили свою справу і повернути її до повноцінного життя не вдалося.

"ГАЗОНОКОСАРКА" Й "ПЕНСІОНЕРИ"

Поступово чутка про кінний притулок у селі під Черніговом, де дбають про хворих і слабких тварин, розлетілася в "кінному світі". І люди стали просити про допомогу, виявляти бажання на деякий час поставити в Рябцях своїх коней на утримання, реабілітацію чи щоб доживали віку. Найчастіше привозили тварин із якимись проблемами – хворих, старих або травмованих. Крім того, родина Марини купувала коней на бойні чи на кінних заводах, яких шкодувала і яким хотіла дати шанс. Справа в тім, що на заводах викуповуються відбраковані коні, – ті, які через вроджені вади чи особливості не зможуть на змаганнях показувати гарні результати або давати перспективне, з точки зору кінного спорту, потомство. Хоча загалом вони – цілком здорові. Якщо їх ніхто не купить, то вони підуть під ніж.

Зараз у притулку утримується 20 коней, частина – здорові, частина – травмовані, на яких навіть дітей катати не можна.

- Повний інвалід у нас – це конячка Графиня, їй три з половиною роки. Вона народилася з проблемою, але ми сподівалися, що зможемо її підлікувати і дати їй повноцінне життя. На жаль, не вийшло. Вона може тільки працювати "газонокосаркою". Ще є Тінь, яку ми викупили в минулому році з урахуванням, що вона вагітна. Однак виявилось, у неї просто порушений обмін речовин. Крім того, є тріщина через усе копито, тож вона не може нести навантажень. Ми її кували спеціальними ортопедичними підковами, але до кінця це копито ще не відросло. За великим рахунком, Тіньку ще можна використовувати для легкої роботи, але наскільки її вистачить, ніхто сказати не може. А загалом у нас обмеження за вагою вершника діє для всіх наших коней – не більше 70 кг, – розповідає Марина.

Із загальної кількості наявних у Грициків коней 10 – власних і стільки ж чужих, які перебувають у притулку на утриманні. Є серед них і "пенсіонери".

- Одному коню 23 роки. Все своє життя у Києві він виступав на змаганнях, і його власниця замість того, щоб здати на м’ясо, вирішила забезпечити йому достойне доживання. Поставила до нас, платить за корми і догляд, і цей кінь просто живе "на пенсії". Хазяйка приїжджає до нього раз на місяць провідати.

Одна дівчина мешкає за кордоном і поставила до нас трьох коней. Теж викупляла вагітну кобилу з кінного заводу, яка йшла на списання. До нас привезла, тому що в Києві не знайдеш таких умов утримання за таку ціну. Сіно в столиці дуже дороге, і немає землі, де коні могли б гуляти. Спортивних коней там тренують щодня і вони рухаються. А такі, як у нас, стоятимуть цілими днями і утримувати їх просто немає сенсу, – зазначила дівчина.

МРІЇ ТА ПЛАНИ

Там, де живуть любов, доброта і турбота, знаходять їх і травмовані дикі тварини. За три роки в кінному домі кого тільки не виходжували – косуль, їжаків, лелек, малого підорлика, горобців... Їм лікували переломи, робили уколи, ставили крапельниці...

- Ми стикалися і з жорстокістю по відношенню до собак, забирали і дуже худих, і битих-зашуганих, і хворих, і з психічними розладами. Я стільки цього надивилася, що просто перестала довіряти людям. І тому не можу нікому з чужих доручити навіть погодували коней чи вивести їх на прогулянку. З тією ж конячкою-інвалідом треба дуже обережно поводитись. Бо коли вона робить різкі рухи, у неї паралізує задні ноги й вона падає. А знайти зараз у селі непитущу відповідальну людину в допомогу – майже нереально. Ми давали оголошення по всіх селах – ніхто не відгукнувся. Ходить до нас лише одна дівчина, яка прибирає денники (великі стійла – авт.). А ось зараз потрібні люди, щоб поскладати сіно, та ми не знаємо, чи прийде хто. Майже все доводиться робити самим, це дуже важко, – ділиться проблемами моя співрозмовниця.

За середньою спеціальною освітою 22-річна Марина – юрист. А зараз – студентка Національного університету фізичної культури і спорту України, де у зв’язку з необхідністю повернутися додому взяла академвідпустку. Але планує довчитися, аби стати дипломованим профі. Хоча, каже, майже всі, хто в Україні тренує коней, – досвідчені практики без спеціальної освіти. Але в Марини є мрія: створити на базі свого кінного дому центр іпотерапії й допомагати тим, хто потребує такого лікування, перш за все, дітям. Та для цього теж треба закінчити курси реабілітолога й іпотерапевта. Дівчина сподівається, що найближчим часом їй це вдасться. У такій роботі їй готова допомагати й мама Олена Орестівна, яка має медичну освіту.

Хоча від самого початку вони планували створити в Рябцях кінний міні-театр. Хотіли показувати, що врятовані з бойні коні нічим не відрізняються від всіх інших робочих конячок і теж можуть бути корисними. Марина з Владом виступали в сусідніх селах, але розуміння там не знайшли. У сільській місцевості люди дивляться на тварин виключно з практичної точки зору – і збагнути, навіщо їх годувати просто так чи заради розваги, селянам складно.

- Тому з театром ми "зав’язали" й вирішили: хай ці коні краще цілими днями пасуться і нічого не роблять, – сказала дівчина.

ВЕЗІТЬ ЯБЛУКА ТА МОРКВУ!

У навколишніх селах люди вважають, що Грицики – люди заможні, тому й дозволяють собі бути добрими й рятувати часто ні на що не придатних коней. Та, зрозумівши, що це не зовсім так, я розпитала про делікатний фінансовий аспект їхньої справи. Виявляється, на коней та розбудову інфраструктури для них власники притулку витрачають гроші, які залишились від продажу міської квартири. А на корм для власних тварин – плату за утримання підопічних конячок. Тому й вирівнюють кількість своїх і чужих. Бізнес, так би мовити, нульовий, та й взагалі, це ще не бізнес. Радше, доброчинність, яка комусь може видатись нереальною.

- Поки що все на ентузіазмі, заробітку ми не маємо, коштів починає не вистачати. Вже думаємо про продаж двох своїх здорових коней. Тому й шукаємо альтернативу (мається на увазі іпотерапія – авт.), яка дозволить нам постійно годувати наш табунець, – говорить Марина.

І розказує, як через соцмережі збирає гроші на викуп приречених на смерть тварин із бойні. Коштами, по 100-200 грн, зазвичай скидаються небайдужі люди зі сфери кінного спорту. Буває, що вони потім спільно ще й платять за утримання коника. Це якщо він колишній спортсмен і запам’ятався вершникам, які з ним виступали.

Ще був випадок, коли троє чоловік гуртом викупили 32-річного коника і ділили суму на його доживання. Але частіше буває, що скинулись, викупили – й на тому все. Тому зараз без особливої потреби притулок коней не купує. Марині й Владу важко і фізично, і морально, й матеріально.

Зі спонсорами, які б підтримували конюшню, теж не густо. Буває, приїжджає хтось просто поспілкуватися з кіньми й погладити їх – і залишає якусь суму на вітаміни. Та аби люди не сумнівалися, що допомога піде саме на коней, Марина пропонує гостям привозити яблука чи моркву і прямо на місці згодовувати їх тваринам.

ВІЛЬНІ, РУЧНІ Й ПРИВІТНІ

І ось нарешті ми йдемо знайомитися з копитними героями цієї розповіді. Частина з них – у спеціально збудованих загонах (левадах). Побачивши людей, вони біжать до нас і підставляють морди для пригощання та ласки. Відчувається, що ці великі тварини ручні та добрі. А ще, певно, вдячні за любов, порятунок і можливість жити без отієї набридлої за все життя вуздечки в роті. Маринка і Влад знають, де треба чухати коней, аби вони отримували максимальне задоволення, і демонструють це.

- На них необов’язково їздити. У мене більше бажання приходити і чухати їх, – сміється дівчина.

Лоша від "кайфу" так витягує морду, що стає схоже на верблюда. Від цього та й загалом контакту з такими приязними тваринами одразу піднімається настрій. Господарі показують, як правильно пригощати коней, аби ті випадково не вкусили за долоню губами.

Доки йдемо на луки, де пасуться решта коней, Марина розповідає, скільки цим тваринам треба рухатися й жувати для нормальної життєдіяльності їхніх організмів. Слухати дівчину дуже цікаво, бо вона, відчувається, – спеціаліст. Так, наприклад, дізнаюся, що в дикій природі кінь проходить 20 км на добу, а це значить, що і в неволі йому треба постійно рухатися. Жувати він має 15 годин на добу, а тому корм у нього повинен бути постійно. А оті новомодні гранули з трави, що пропонуються на ринку, не є корисними. Бо в шлунку вони розбухають дуже швидко і кінь швидко наїдається. Відтак, шлунок починає перетравлювати сам себе і здоров’я тварини погіршується. За добу один кінь з’їдає 15 кг сіна. На все господарство в Рябцях треба заготовляти 70 т сіна, це дуже багато.

На пасовищі знайомимося з Грандом – тим самим лошам, яке колись купувалося, як компанія для Пері. Зараз це гарний дорослий, сильний кінь із розумними очима. Причому, найкрупніший зі всіх утримуваних у притулку. Він – видресируваний Мариною: піднімає ногу та виконує інші "собачі" команди.

- Той чоловік молодець, що не пустив його під ніж, а шукав, кому продати. Такий крупний і сильний кінь виріс, – говорить дівчина, безперервно пестячи улюблену тварину.

Віддалік пасуться конячка Графиня, Тінь, Персик, Даня... Марина забирає одного коня, якого можна запрягати, і вони з Владом їдуть по скошену траву для тих, хто в левадах.

Я захоплено дивлюся услід цим молодятам, які обрали для себе такий важкий спосіб життя і думаю, що це — саме та молодь, якою наша держава має пишатися. Натомість вона їх, на жаль, не помічає. І чомусь уперто не хоче давати гарантовані законом кожному українцю 2 га землі. Навіть такого горбистого, захаращеного, зарослого кропивою та кущами шматка, фактично, смітника, який вони просять.

- Ми вже два роки як подали документи на приватизацію цієї ділянки, та досі її не отримали. Сільрада нас відправляє в область, а та – назад у сільраду, так і ходимо колами. А скільки вже грошей і сил вклали в будівництво левад на цій території... Сидимо, як на голках, – ділиться переживаннями Маринка.

Будь-який бізнес в Україні розвивати складно. А такий, де на першому плані стоїть гуманне ставлення до всього живого – і поготів. Господарі конюшні не просили про це, та розуміючи, як їм важко, хочу звернутися до небайдужих з проханням зазирнути на сторінку кінного дому в Facebook, побачити, чим він живе і, можливо, надати посильну волонтерську підтримку.

Наталія Потапчук, Чернігів–Рябці–Чернігів

Фото автора і надані кінним домом "Grand"

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-