Постколоніальне, або «стокгольмський синдром»
Прочитала позаторішнє інтерв'ю зі Скориком – до його 80-ліття. І якось різонуло дисонансом:
"...Вашу родину вивезли до Сибіру. За що?"
(Да, діствітєльно, странно – навєрно, што-то било?..)
Не повинно таких питань з'являтися в українській пресі в 21-му столітті, шановне панство (та ще й під час війни!). Це все одно, що, кліпаючи віями, питати нащадка жертв Голокосту: а за що ваших предків Гітлер переслідував?..
Звідси ж недалеко й до лицемірного: чого хоче Путін? – з зашитим у підтексті рашапропаґандистським: ой, а може, це ми самі винуваті, що він на нас напав? Може, якщо зрозуміти, чого він хоче і дати це йому – він від нас відчепиться?.. І так далі. Все це – не що, як спроба ВИПРАВДАТИ злочин, раціоналізуючи дії злочинця: психологічна колаборація жертви з агресором, "стокгольмський синдром", або – їхньою чекістською мовою кажучи – початок "сотрудничества со следствием". Не треба з убивцями "сотрудничать", особливо зі своїми, – це завжди погано кінчається.
А на наївне питання львівської журналістки 2018 р. відповів, раз і назавжди, ще 1934 р. поет Михайло Драй-Хмара, коли його вели чекісти в підвал Жовтневого палацу – і так само ведений назустріч знайомий (технологія "відвертання в'язня до стіни" ще не була тоді відпрацьована) крикнув: – Як, Михайле, і ти тут? А тебе за що?.. Знайомий вижив – і переказав далі горду відповідь Драй-Хмари, тож запам'ятаймо й ми її:
- ЗА ТЕ, ЩО Я – УКРАЇНСЬКИЙ ІНТЕЛІҐЕНТ! (с)
Тому правильно – не "за що" вивозили, а "навіщо?" – на те, щоб нас НЕ БУЛО.
А ми – є. І Мирослав Скорик вижив, а не загинув пацаном в Анжеро-Судженську. І повернувся в Україну, і прожив осмислене й інтенсивне життя. І написав безсмертну музику.
Правда ж, наскільки глибшими й змістовнішими стають, у правильному насвітленні – і життя, і смерть?..
Оксана Забужко
FB
На заглавному фото - Михайло Драй-Хмара
реклама