Сповіщаючи істину Воскресіння Христового, маємо утверджувати її не лише словами, а й самим життям, втілюючи віру свою в справах

Сповіщаючи істину Воскресіння Христового, маємо утверджувати її не лише словами, а й самим життям, втілюючи віру свою в справах

Блоги
Укрінформ
Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у другу неділю після Пасхи

Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Христос Воскрес!

Знову і знову повторюємо ми ці здавалося би прості слова – але слова, наповнені таким глибоким змістом, таким винятковим значенням! Сьогоднішнє євангельське читання допомагає нам повніше зрозуміти це, зрозуміти вплив цих двох слів на наше життя – і тимчасове, і вічне. Це читання нагадує нам про увірування апостола Фоми, однак не слід забувати, що воно стало ніби підсумком цілого ряду увірувань серед учеників та послідовників Спасителя.

Істина Воскресіння Христового утверджується через багатьох безпосередніх свідків цієї події. Найперше вона засвідчується ангелами, яких у гробі побачили жінки, що прийшли за звичаєм юдейським намастити миром тіло померлого.

Тут хочеться зупинитися і звернути увагу на красномовне протиставлення: первосвященики і фарисеї пам’ятали про обіцянку Спасителя воскреснути на третій день, в той час як Його ученики, Його послідовники навіть не сподівалися на це. Супротивники Христові просять Пилата охороняти гріб три дні, «щоб ученики Його, прийшовши вночі, не вкрали його і не сказали народові: воскрес з мертвих» (Мф. 27:64). А жінки-мироносиці йдуть до гробу з іншою думкою – не зустріти Воскреслого, і тим більше не красти тіло, а лише виконати те, що звичай вимагав для останнього вшанування мерця.

Так само і апостоли ще певний час не можуть повірити у дійсність воскресіння Христового, навіть почувши свідчення про це від мироносиць, а згодом – і від тих братів, хто бачив Господа воскреслого. І хоча така ніби повільність у вірі може на перший погляд здаватися неналежною, але насправді вона лише слугує загальному утвердженню істини.

Бо якби серед учеників Христових була поширена впевненість у тому, що Він неодмінно воскресне через три дні, то можна було би сказати, що вони у своїй екзальтації, у гарячому очікуванні чуда самі себе впевнили у правдивості того, на що сподівалися. Або навіть вчинили підступно й негідно, змовившись, як про це говорили противники Христові, ввести народ в оману звісткою про воскресіння, якого насправді не сталося.

Але з Євангелія ми бачимо протилежну картину подій – всі ученики та послідовники Спасителя сприймали факт Його смерті та поховання у гробі як довершені. І хоча сам Господь не раз попереджав їх раніше, що так мало статися, і що після смерті на третій день Він воскресне – жах і горе ніби пеленою закрили це знання, і серця їхні були наповнені плачем та смутком, а не очікуванням воскресіння.

Отже, жінки з миром йдуть не пересвідчитися у воскресінні свого Учителя, а йдуть до гробу з тілом, щоби виконати останній з поховальних обрядів. Але замість цього стають першими, хто почув благовістя, з якого ми почали це слово: «Христос Воскрес!»

При чому слова ці промовляє не людина. Як і всі основні євангельські події, пов’язані з нашим спасінням, подія Христового воскресіння також має безпосереднє засвідчення від виконавців божественної волі – ангелів, які промовляють до мироносиць: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес» (Лк. 24:5-6). Так само ангелом було сповіщено Діві Марії, що Вона має стати Матір’ю Месії (Лк. 1:30-33), ангелами було засвідчено «радість велику, яка буде всім людям. Бо нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь» (Лк. 2:10-11).

Отже слова «Христос Воскрес!», які ми так звично промовляємо зараз – це сповіщення від Самого Бога, вперше засвідчене через ангелів у пустому гробі, де було покладено померлого на Хресті Спасителя.

І далі Сам воскреслий Господь являється Марії Магдалині, яка через смуток спочатку навіть не впізнала Його. За свідченням ангелів та за повелінням Самого Воскреслого мироносиці приносять радісне сповіщення апостолам, двоє з яких, Петро та Іоан, біжать до гробу, щоби переконатися у сказаному. І лише коли обидва вони бачать порожній гріб і поховальні пелени, тобто матеріальні підтвердження істинності слів жінок-мироносиць, до них приходить віра в те, що Христос воістину воскрес.

Від цих апостолів свідчення поширюється і серед інших учеників, але почувши таку надзвичайну звістку, не відразу вони сприймають її, що добре бачимо на прикладі Луки та Клеопи, яким під час подорожі до Еммаусу явився Господь, як каже євангелист Марк, «в іншому образі» (Мк. 15:12). Ці ученики вже чули і про сповіщення від ангелів, і про явлення Самого Воскреслого – але ще не мали віри в дійсність того, що Христос воістину воскрес. І Господь хоча і дорікає Луці та Клеопі, що вони «нерозумні і мляві серцем, щоб вірувати в усе, про що говорили пророки» (Лк. 24:25), але не відкидає їх, а навпаки, «пояснював їм сказане про Нього у всьому Писанні» (Лк. 24:27).

Однак навіть і після стількох свідчень ученики ще повною мірою не впевнені в істинності Христового воскресіння, про що свідчить їхній страх, коли при замкнених дверях Господь являється їм. «Вони схвилювалися і злякалися, гадаючи, що бачать духа» – каже євангелист Лука (Лк. 24:37). І лише коли Спаситель показав їм рани на руках і ногах, коли їв перед ними – вони остаточно переконалися, що Той, Хто стоїть перед ними – не примара чи видіння, а істинно Воскреслий Господь Ісус Христос, їхній померлий і похований у гробі Учитель.

Отже лише у світлі всіх цих євангельських подій ми маємо розглядати ніби завершальну з них, коли Господь являється апостолу Фомі, про яку чуємо з сьогоднішнього читання і якій присвячена ця неділя після Великодня.

Під час першого явлення воскреслого Христа зібранню учеників, яке сталося у недільний день ввечері, судячи зі свідчень Євангелія відразу після спішного повернення Луки та Клеопи назад до Єрусалима, апостол Фома не був разом з усіма, і тому особисто не бачив Воскреслого. Коли інші ученики розповіли йому, що бачили Господа, він сказав: «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20:25).

Здавалося би – яке вперте невірство показує Фома! Але з того, що ми щойно пригадали, бачимо, що він насправді мало чим відрізнявся від інших учеників. Які, можливо, не в такій категоричній та драматичній формі, але теж виявляли сумнів у істинності воскресіння, аж доки не отримували засвідчення.

Бо справді, як складно сприйняти істинність того, що розіп’ятий на Хресті, померлий і похований у гробі Учитель – живий. Адже це суперечить всьому життєвому досвіду, суперечить логіці, суперечить доказам розуму. Бо хоча і бачили ученики Христові воскреслого Лазаря, але ж його воскресив Сам Господь. Й інших померлих Він воскрешав – сина вдовиці, дочку Яіра, але Він воскрешав їх, будучи Сам живим. Як же Він міг воскреснути, коли Сам був мертвим? – досвід і розуміння не могли апостолам, і зокрема Фомі, дати відповідь на це питання.

Але і такого Фому, як його згодом в народі найменували – «невіруючого», Господь не відкидає. Бо є різниця між сумнівом у достовірності та впертим невір’ям. Адже тому, хто має сумнів, але щиро шукає пізнання істини – Бог відкриє цю істину, ніколи не приховає її. А хто вперто відкидає істину, хто бачить свідчення та підтвердження цієї істини, але ставить свою думку і переконання вищими за божественне свідчення – той підлягає осудженню. Так про це сказав і Сам Спаситель: «Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій. […] Коли б Я не творив серед них діл, яких ніхто інший не створив, то не мали б гріха; а тепер і бачили, і зненавиділи й Мене, і Отця Мого» (Ін. 15:22,24).

Якби Фома увірував по слову інших свідків – благо було би для нього. Але Господь і його сумнів обертає до зміцнення віри, бо наступного недільного дня явившись ученикам, Він відразу дає Фомі відповідь на його слова, і тим розвіює сумнів та зміцнює віру. І через цю подію ми маємо важливе для кожного з нас ствердження у словах Господа Ісуса Христа: «Ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20:29).

Отже, дорогі отці, брати і сестри!

Коли ми не просто як звичне вітання, як данину традиції, але з усвідомленням повноти значення того, про що кажемо, промовляємо «Христос Воскрес!» та відповідаємо «Воістину воскрес!» – ми засвідчуємо свою віру. Особисто, тілесними очима, ми не бачили Воскреслого Господа, як бачив Його апостол Фома. Але коли ми стверджуємо «Христос Воскрес!» – ми робимо так, довіряючи ангелам, які перші сказали про це людям, довіряючи жінкам-мироносицям, які це чули. Довіряючи апостолам та іншим ученикам, які особисто бачили Воскреслого Христа. Довіряючи пророкам, які за багато століть до Різдва Христового сповістили про всі події, пов’язані зі смертю та воскресінням Спасителя.

Довіряючи Самому Христу, ми очима віри бачимо те, чого не бачили наші очі тілесні. І коли виявляємо цю віру – то сповнюємося і того блаженства, яке обіцяв Христос тим, «що не бачили й увірували».

Але ця віра наша не повинна полягати лише у ствердженні істинності Христового воскресіння як справжнього історичного факту. Бо, як знаємо з настанов апостола Якова, «й біси вірують і тремтять. Але чи хочеш ти знати, легковажна людино, що віра без діл мертва?» (Як. 2:19-20).

Отже наша віра у Христа воскреслого повинна виявлятися у всьому нашому житті, а не лише раз на рік, коли відзначаємо Великдень, чи навіть раз на тиждень, коли у недільний день на спомин про воскресіння Христове збираємося на молитву і богослужіння.

Бо якщо Христос Воскрес – то всі Його настанови і повеління є істинними, і їх необхідно дотримуватися, як волі Божої. Якщо Христос Воскрес – то і ми воскреснемо, тілесна смерть для нас буде лише тимчасовою, до загального воскресіння, коли на Страшному Суді відповідно до свого земного життя ми успадкуємо чи вічне блаженство, чи вічне осудження за гріхи. Тож сповіщаючи цю істину, маємо утверджувати її не лише словами, але й самим життям, втілюючи віру свою в справах. Як зробив це і святий апостол Фома, й інші апостоли та ученики Христові, які всюди проповідували про Воскресіння Христове, не боячись навіть мученицької смерті.

Дорогі отці, брати і сестри!

Одним з виявів нашої віри повинна бути відкритість до тих, хто ще має сумніви, але перебуває у пошуку істини. Ми не повинні відкидати таких, як і Христос не відкинув Фому, який вимагав виняткового свідчення – можливості не просто побачити воскреслого Господа, але і вкласти свої пальці в Його рани. Як Спаситель не відкинув Луку і Клеопу, хоча вони і були ще не здатні пізнати глибину Одкровення Божого. Господь не засудив їх, а навпаки, через настанову розкрив їм розуміння істини.

Так і ми, захищаючи істину, не повинні відразу відкидати та засуджувати тих, хто ще не поділяє наших переконань. Адже і ми самі колись були наставлені й навчені, прийшовши від нерозуміння чи й сумнівів до кращого пізнання істини. «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм. І коли ви любите тих, хто вас любить, то яка вам за те дяка? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить» (Лк. 6:31-32) – наставляє нас Спаситель. Отже, ми повинні виявляти терпеливість до тих, хто сумнівається, до не згідних з нами, але, цілком очевидно, – не приймаючи неправди, не роблячи рівнозначними істину і заблудження. Маємо поставити себе на місце інших, уявити, як би ми хотіли, щоби поводилися з нами ті, з ким ми у чомусь не згідні – і відтак діяти згідно з євангельським «золотим правилом».

Зокрема це стосується тих наших братів і сестер у православній вірі, які досі залишаються не згідними з нами щодо автокефалії Української Православної Церкви, щодо Томосу і встановленого канонічного порядку. Справді, серед них є ті, хто подібно до євангельських книжників і фарисеїв вперто заперечують навіть очевидні істини. Але я переконаний, що більшість з тих православних, хто ще залишається підлеглим іноземному патріаршому престолу, а не слідує Томосу і не єднається у Помісній Церкві – діють так тому, що ще не отримали достатнього свідчення.

Для вас, владики, отці, брати і сестри, ще раз хочу сказати: наші серця відкриті для єдності. Якщо ви бажаєте, як апостол Фома, досліджувати і переконатися – прийдіть і переконайтеся! Ми відкриті до діалогу, відкриті до спілкування, відкриті до свідчення! Особливо у цей важкий для всієї Церкви і всього народу час, ми хочемо підтримати вас – хоча ви поки що і відкидаєте нашу простягнуту руку. Ми співстраждаємо тим з вас, хто захворів у час нинішньої згубної пошесті, та просимо у Бога допомоги, полегшення у хворобах і швидкого одужання. А тим, хто начальствує серед вас, ми просимо у Господа також мудрості діяти відповідально, щоби убезпечити вас від скорботи, що примножилася.

Адже час пасхальної радості – найкращий і найбільш слушний, щоби згадати заклик Христовий: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35).

Дорогі брати і сестри!

На завершення, хочу нагадати, що сьогодні виповнюється 34 роки від дня катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції. Тож піднесімо наші молитви за здоров’я ліквідаторів аварії, за тих, хто від неї постраждав, та за упокій душ тих, хто помер через дію «мирного атому», що вийшов з-під контролю людини.

Піднесімо також, як і за кожним богослужінням, молитву за швидше подолання згубної пошесті.

Нехай Господь зміцнює нас у вірі, в любові до ближніх, подає нам добре здоров’я і все необхідне та захищає від усякого зла.

Амінь! Христос Воскрес!

Митрополит Київський і всієї України Епіфаній
ПЦУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-