Терористів у Совку завжди шанували

Терористів у Совку завжди шанували

Блоги
Укрінформ
Тероризм та кримінальщина – улюблені інструменти проведення в життя як комунізму, так і путінізму

На голову не налазить, але... 14 березня 1926 р. за підписом голови Наркому Робітничо-селянської інспекції СРСР Валеріана Куйбишева до святкування 45-ї річниці вбивства імператора Олександра II вісьмом живим учасникам замаху, а саме: Михайлу Фроленку (1848-1938), Анні Прибилевій-Корбі (1849-1939), Вірі Фіґнер (1852-1942), Прасков’ї Івановській-Волошенко (1852-1935), Анні Якимовій-Діковській (1856-1942), Єлізаветі Оловенниковій (1857-1932), Фані Морейніс-Муратовій (1859-1937), Євгену Сидоренку (1862-1925), – радянська влада призначила персональну пенсію у розмірі 225 рублів на місяць.

У такий спосіб більшовики та їхня держава ще раз виказали не стільки повагу до заслуг народовольчого бандпідпілля, скільки генетичну спадкоємність до кривавих справ організації “Народна воля” зокрема – і доморослого тероризму взагалі.

Оте наступництво у сучасній еРеФії, як не дивно, і досі підживлюється на найвищому рівні, як “героїчне минуле”… У багатьох містах пістрявіють вулиці, поіменовані прізвищами терористів: Андрія Желябова, Софії Перовської, Віри Фіґнер, Миколи Морозова. Комунізм умів бути сентиментальним?

Ні, комунізм вчився героїзувати негідників.

*   *   *

Між іншим, про ту ж саму криваву спадкоємність свідчить і показовий факт, про який сьогодні мало хто згадує. У “Народній волі”, а ще раніше в “Землі і волі”, існували Виконавчі комітети. Зрозуміло, чому символіка ВК наводила жах на царських чиновників. На логотипі розстрільної команди терористичної організації схрещеними зображалися… сокира, кинджал та пістолет.

Але пропаганда спрацювала.

Ще й як! Не випадково, після Жовтневого заколоту не менш зловісні Виконавчі комітети, виконкоми, виникли повсюдно. Саме так, за Совка – буденно, почали називатися органи радянської влади, які менш каральними від того не стали. Нічого не вдієш, первісне “зловісне” значення того словосполучення поступово вивітрилося, і до 1993 року, коли Єльцинський переворот всі виконкоми, як і Ради, остаточно розігнав, вже ніхто не згадував їхній старовинний “терористичний родовід”. Але все-таки – пам’ятати про неї не завадить, щоб розуміти, “звідки є та пішла” радянська революційна держава.

…Наскільки Совок знав своїх героїв, коли вшановував персональними преміями, – “з нагоди святкування 45-річчя царевбивства”, свідчить факт: минув уже рік, як наймолодший з-поміж терористів – Євген Матвійович Сидоренко, помер в Одесі. Тим часом створений у 1823 р. Наркомат Робітничо-селянської інспекції СРСР тримав покійного серед живих.

*   *   *

Що ще дивніше в усій цій історії: колишні народовольці, взагалі-то, не приймали Жовтневого заколоту, а вголос висловлювали критичну позицію щодо більшовиків. Зокрема, найбільш відома з перерахованих, Віра Миколаївна Фіґнер, до Революції перебувала у партіях: спочатку – есерів потім – кадетів, а в 1920-і роки навіть закликала до “світлої духовної революції” проти більшовиків.

Без остраху на каральні органи та ЦК ВКП(б), у зарубіжній пресі в 1925 р. вона стверджувала у власній полемічній статті:

- Ви питаєте, що робити? Потрібна революція. Так, знову революція. Але наше завдання – занадто грандіозне. Революція дуже незвичайна, і треба серйозно готуватися до неї. Який сенс, якщо знову пригноблені сядуть на місце колишніх можновладців? Вони самі стануть звірами, навіть, можливо, гіршими за нинішніх... Нам слід сьогодні почати серйозну виховну роботу над собою, кликати до неї інших...

Віра Фіґнер із чоловіком. Москва, 1927 р.
Віра Фіґнер із чоловіком. Москва, 1927 р.

Попри такі заяви, це не завадило більшовикам всіляко вшановувати Віру Миколаївну. Наприклад, у вересні 1928 р. на її честь радянський астроном Григорій Неуймін із Сімеїзької обсерваторії відкрив та  назвав астероїд – Фіґнерія. У дні 80-річчя В.М.Фіґнер у липні 1932 р. у центральній радянській пресі друкувалися численні привітання від відомих ветеранів більшовицького руху, зокрема – Фелікса Кона та Омеляна Ярославського. Хоча на це ювілярка відповіла секретарю ЦКК ВКП(б) О.М.Ярославському різким листом:

- Всі російські громадяни, які прагнули до свободи, громадянської та соціальної рівності, зазнають нерівності, маючи монопольну політичну фракцію і під’яремну більшість, іменовану безпартійною. Становище цих двох сторін я вважаю ненормальним, а для тих, хто складає більшість, – принизливим.

Коли в 1942 р. Віра Фіґнер померла, на честь 90-річної терористки були названі вулиці у багатьох містах. Нам фіолетово, що вулиці Віри Фіґнер є в Пермі, Воронежі, Санкт-Петербурзі, але нам не байдуже – чому така й досі зберігається в Одесі?

Аби у вас не склалося враження в упередженості, скажу таке: вшановані радянською державою були й інші офіційні терористи. Скажімо, автор брошури “Терористична боротьба”, учасник замахів на Олександра II Микола Морозов (1854-1946) – один з головних ідеологів терору кінця 1870-х років, у 1939 р. отримав орден Трудового Червоного прапора, а активіст Товариства колишніх політкаторжан і засланців, член редколегії журналу “Каторга і заслання” Михайло Фроленко – інший учасник замахів на Олександра II – у 88 років (1936) став членом ВКП(б).

Несповідимі шляхи тих, хто присвятив усе своє життя царевбивствам.

покійний імператор Олександр II.
Покійний імператор Олександр II.

*   *   *

Тут, як на мене, потрібен деякий історичний флешбек…

У Російській імперії революційний опір самодержавству визрівав довго: демократи писати в періодику гнівні статті та памфлети, десятиліттями народники ходили в народ, аж поки у січні 1878 р. під час арештів в Одесі революціонери вперше не почали чинити збройний опір поліції, чого раніше не спостерігалося.

Відтоді наче лантух насильства прорвало. Поперла достоєвщина, а Родіон Раскольников із сокирою раптом перетворився на народного героя. Уже 3 лютого 1878 р. 25-річний революціонер-народник Валер’ян Осинський стріляв у київського губернського товариша прокурора М.М.Котляревського. Але ненависного чиновника врятували… погано пристріляний наган і товщина шуби чиновника, але наче Батя від страху... Михайло Михайлович впав, хоча один із організаторів організації “Земля і Воля”, котрий очолював Південний Виконавчий комітет, вирішив, що справу він зробив, тож ввечері влаштував… вечірку.

один із засновників Землі і Волі Валер’ян Осинський
Один із засновників Землі і Волі Валер’ян Осинський.

Разом із тим, у середині березня 1878 р. у Валер’яна Осинського визріла ідея надрукувати прокламацію з поясненням причини замаху, а для більшої переконливості – вліпити внизу зловісний штамп: у намальованому кривому еліпсі схрещені сокира, кинджал та пістолет. Насправді такої організації, як “Виконавчий Комітет Російської Соціально-Революційної партії”, – не існувало, але ідея фізичного винищення царських сановників, а потім – політичних опонентів, ширяла у повітрі.

логотип Виконавчого Комітету
Логотип Виконавчого Комітету

Далі події приростали, наче снігова куля. У березні 1878 р. було вбито начальника Одеського жандармського управління полковника Карла-Крамера Кнопа, між іншим, колишнього сусіда маляра Івана Айвазовського. 24 травня 1878 р. у київських нічних сутінках Григорій Попко заколов кинджалом ад’ютанта губернаторського жандармського управління штабс-капітана Ґустава фон Ґейкінга. О десятій ранку, 4 серпня 1878 р. просто на Італійській вулиці у Санкт-Петербурзі ударом ножа головний редактор перших чотирьох номерів газети “Земля і воля. Соціально-революційний огляд” Сергій Степняк-Кравчинський звів у могилу очільника ІІІ Відділення і шефа жандармів М.В.Мезенцова.

*   *   *

хромолітографія Злочинний замах на священну особу в Бозі покійного Государя Імператора Олександра II 1 березня 1881 року, графік Федір Морозов, 1881 р.
Хромолітографія: Злочинний замах на священну особу в Бозі покійного Государя Імператора Олександра II 1 березня 1881 року, графік Федір Морозов, 1881 р.

Потім настала черга царів. І революціонерка-народниця, членкиня Виконавчого комітету “Народної волі” Віра Фіґнер особисто брала участь в підготовці двох невдалих замахів на Олександра II – 19 листопада 1879 р. і 5 лютого 1880 р.

син керу.чого лісопильним заводом, російський революціонер Микола Рисаков, один з виконавців теракту 1 березня 1881 р.
Син керуючого лісопильним заводом, російський революціонер Микола Рисаков, один з виконавців теракту 1 березня 1881 р.
член підпільної революційно-терористичної організації «Народна воля» Ігнатій Гриневицький, один з віконавців теракту 1 березня 1881 р.
Член підпільної революційно-терористичної організації «Народна воля» Ігнатій Гриневицький, один з віконавців теракту 1 березня 1881 р.

Утім, із сьомої спроби вбивство російського імператора вдалося, і 1 (13) березня 1881 р., у неділю, двоє терористів – 19-річний Микола Рисаков та 24-річний Ігнатій Гриневицький закидали Олександра II бомбами. О 15:35 імператор помер у своїх апартаментах у Зимовому палаці (зал №171) внаслідок смертельного поранення, отриманого на набережній Катерининського каналу.

Замах 1 березня 1881 р., вибух другої бомби. Журнал «Всесвітня ілюстрація» від 14 березня 1881 р.
Замах 1 березня 1881 р., вибух другої бомби. Журнал «Всесвітня ілюстрація» від 14 березня 1881 р.
карета Олександра ІІ після вибухів.
Карета Олександра ІІ після вибухів.
панахида на місці загибелі імператора Олександра II на Катерининському каналі.
Панахида на місці загибелі імператора Олександра II на Катерининському каналі.

…Відтоді минуло 45 років, але завдяки новій радянській міфології, малочисельні “борці проти” стали героїзованими “борцями за” – тобто революція стала державою, – моральний осуд терору змінив знак із морального “мінуса” на соціальний “плюс”. Іншими словами: терор державний, по відношенню до противників, розпочатий Сталіним “червоний терор”, став логічним продовженням давньої революційної лінії. Разом із тим, терор самодіяльний, проти знавіснілої Держави, із чого й стартували терористи з “Народної волі”, – почав каратися безжально.

Зі своїми власними терористами радянська влада чинила ніяк не в дусі Олександра Милостивого, а, скорше, в дусі його сина – “реакціонера” Олександра III. Власне, все почалось у 1918-му в РФСРР із есерів, лише-но тим спало на думку “згадати молодість”. Їх вибили до ноги.

Зрештою, діяльність “Народної волі” переконала наступні покоління російських революціонерів, а за ними і партійних функціонерів: нечисельними силами підпільників можна протистояти репресивному апарату будь-якої могутньої імперії, а відкритий тероризм почав розцінюватись як ефективний засіб боротьби проти недружньої системи або всілякого там “проклятого минулого”.

*   *   *

…Минуло ще п’ять років, і 8 лютого 1933 р., коли перших професійних терористів Російської імперії живими залишилося шестеро, за підписом голови РНК СРСР В’ячеслава Молотова, але, природно, із благословення товариша Сталіна, було ухвалено: виділити більше державних коштів на підтримку народовольчого бандпідпілля. Але – тільки п’ятьом із них, чомусь Совок не обласкав того разу… 80-річну Прасков’ю Івановську-Волошенко, котра після смерті чоловіка мешкала в Полтаві в сім'ї покійного письменника Володимира Короленка й організовувала літературно-меморіальний музей В.Г.Короленка.

Заднім числом Рада Народних Комісарів (РНК) видала не характерну, навіть для комуністів, постанову:

- Збільшити розмір персональної пенсії учасникам терористичного акту 1 березня 1881 р., а саме: Михайлу Федоровичу Фроленку, Анні Павлівні Прибилевій-Корбі, Вірі Миколаївні Фіґнер, Анні Василівні Якимовій-Діковській та Фані Абрамівні Морейніс-Муратовій – до 400 рублів на місяць із 1 січня 1933 р.

Ні у сталінській, ні у путінській Росії формулювання “збільшити розмір персональної пенсії терористам” нікого не бентежило, оскільки тероризм та кримінальщина перетворилися на інструмент проведення в життя як комунізму, так і путінізму.

Постанова РНК СРСР від 1 березня 1926 р.
Постанова РНК СРСР від 1 березня 1926 р.

Зауважимо, що відтоді Віра Фіґнер та Анна Якимова отримували персональні пенсії на знак подяки за участь у царевбивстві подальші 16 років, Анна Прибилева-Корба – 13, Михайло Фроленко – 12, Фані Морейніс-Муратова – 11 років. Іншими словами, майже всі терористи: крім загиблого під час замаху Ігнатія Гриневицького, а також за рішенням суду скараних на карк Андрія Желябова, Софії Перовської, Миколи Кибальчича, Тимофія Михайлова і Миколи Рисакова, які обірвали на 63-му році життя царя-реформатора, – безтурботно дожили до глибокої старості.

*   *   *

Саме поняття “персональна пенсія” офіційно запровадили в РРФСР декретом РНК РРФСР від 16 лютого 1923 р., що називався “Про персональні пенсії особам, які мають виняткові заслуги перед Республікою”, а в СРСР – постановою РНК СРСР від 21 грудня 1926 р. “Про порядок виплати персональних пенсій, призначених органами союзних республік”. Сам порядок призначення персональних пенсій визначили постанова ЦВК і РНК СРСР від 30 травня 1928 р. “Про персональні пенсії”, яка 3 серпня 1930 р. зазнала незначних змін.

У спеціальній літературі зустрічаються суперечності про розмір персональних пенсій. Мовляв, їхній максимум на союзному рівні становив 250 рублів, на республіканському – 160, на місцевому – 140. Разом з тим, в 1928 р. Костянтину Станіславському призначили пенсію у розмірі 300 рублів, у 1930 р. Анні Ахматовій – у 75 рублів (від 1936 р. – 225 рублів), у 1934 р. родині померлого оперного тенора Леоніда Собінова – у 500 рублів, а у 1931 р.  знаменитому вченому-аеромеханіку, академіку Сергію Чаплигіну – у 1000 рублів.

Але, повірте, справа була не у грошовому достатку. Окрім іншого, персональним пенсіонерам щорічно виплачувалися одна або дві місячні пенсії… “на оздоровлення”. Та більш відчутнішим за суму приписом виявлявся соціальний пакет: право лікуватися в “кремлівських” лікарнях і поліклініках, шалені знижки на ліки, щорічні дармові путівки в санаторії, безкоштовний проїзд у міському транспорті, а раз на рік – і на поїзді, 50-відсоткова знижка на оплату комунальних послуг тощо.

Для порівняння: в першій половині 1930-х рр. середня зарплатня радянського робітника складала 150-200 рублів на місяць, тоді як середня по країні пенсія – 25-50 рублів. Тепер ви точно можете обрахувати, наскільки вигідним у Совку виявилися царевбивство і первісний тероризм.

*   *   *

Ви чули, що Революція пожирає не лише власних дітей, а й онуків.

Це на власній долі скуштувала Віра Фіґнер, яка за часів СРСР постійно відмовлялася вступили в лави ВКП(б). Аби провчити “несхитну революціонерку”, одного з її внучатих небожів, котрий був сиротою та виховувався колишньою терористкою, було розстріляно у 1938 р. У розпачі персональна пенсіонерка писала Йосипу Сталіну, Михайлу Калініну, Омеляну Ярославському, благала не розстрілювати старих членів кадетської, есерівської, інших народницьких партій, а заразом й онука. Але…

Тоді їй пригадали все. Коли у 1932 р. секретар партійної колегії ЦКК РКП(б) О.М.Ярославський запропонував товаришу Фіґнер В.М. вступити до Товариства колишніх політкаторжан і засланців, що знаходилося в теплих обіймах партії, Віра Миколаївна виявила несхитність:

- Ні! Як можна вступати до Організації, яка схвалює смертні вироки? – І в листі пояснила власну позицію: – Не знаючи сучасного методу політичного розслідування справ, де на карті стоїть свобода і життя людини, не знаючи, як здобуваються зізнання підслідних у їхній винуватості при повній відсутності такої, ваше Товариство... поставлене перед необхідністю писати резолюції, що схвалюють діяльність ГПУ і, на жаль, видавати схвальні санкції.

Революції давно відчули смак крові і вимагали ритуальних жертв.

Олександр Рудяченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-