«Черкаси» не здаються, як і Україна. Кіно дня
В українському прокаті демонструється воєнна драма режисера Тимура Ященка «Черкаси», в основу якої покладено реальні події, які трапилися навесні 2014 року під час захоплення Криму російськими військовими. Саме тоді екіпаж тральщика українського Чорноморського флоту «Черкаси» вирішив не здаватися російським спецпризначенцям і чинити опір захопленню судна. Події відбувалися за дуже драматичних обставин, під час зміни влади в Україні, коли інформація була дуже суперечливою, і військові були змушені діяти на власний розсуд.
У центрі оповіді опиняються двоє друзів-односельців Мишко й Лев, які служать на тральщику звичайними матросами, і проходять шлях становлення справжніх воїнів, повільно, проте послідовно відмовляючись від власної анархічності та страху.
«Черкаси» у теперішній монтажній версії навряд чи можуть бути точним відтворенням подій весни 2014 року і навіть багатьох обставин служби на тральщику, зрештою, фільм на це й не претендує. Перед нами – радше історія про Україну останніх шести років, про зміни, які з нею сталися, і про вибір, який доводилося (і доводиться дотепер) нам усім робити.
Стрічка будується на контрасті між мирним довоєнним життя Мишка та Лева, їхньою службою на тральщику до подій зими 2014 року та впродовж спроб захопити «Черкаси» російською армією. І мирне сільське життя, і служба на тральщику до виникнення конфлікту з росіянами показані у досить похмурому світлі через всезагальну втрату моральних орієнтирів, пияцтво, позастатутні стосунки на кораблі. «Черкаси» творять метафору України, як такого собі невеликого човна, який перебуває у морі невизначеності. Він може повернути куди завгодно, і нам показують варіанти цього повороту.
Опинившись у зоні конфлікту, команда тральщика має зробити вибір – або здатися Росії, перейти на її бік, або залишатися вірними присязі. Командир корабля пропонує членам екіпажу вибір – і вони його роблять – частина команди переходить на бік Росії, інша залишається на нашому боці. У цьому сенсі перед нами досить болючий фільм, який говорить правду про зраду та запроданство достатньої кількості українців, які навіть не намагалися відстоювати інтереси власної країни під час анексії Криму.
Мотиви зрадників у фільмі доволі прості – частина з них прагне більшої платні (росіяни платять у чотири рази більше за таку саму роботу), частина йде на зраду через сімейні обставини, серед яких і хвороба близьких, і родичання з росіянами, частина просто боїться за своє життя. У фільмі тільки раз згадується вірність присязі, й жодним чином не присутнє поняття честі, у тому числі офіцерської, військового обов’язку, гордості за те, що ти саме український військовий.
Тут майже немає (принаймні на початку) простої чоловічої агресії, бажання битися, впертості, яка не дає тобі поступитися супротивнику. Себто практично немає нічого з того, що є, скажімо, у голлівудських фільмах про військових, які, опинившись у скрутному становищі, йдуть до самого кінця, аби виконати свій військовий обов’язок. Американські солдати не вважають себе слабшими за ворога, не бояться його, вони роблять свою роботу, до якої готувалися, і якій присвятили своє життя.
Контраст «Черкас» з американськими фільмами на цю ж тему – цілком закономірний і може бути пояснений загальним станом українського суспільства та української держави, багато інституцій якої або не функціонували, або просто існували на папері. Саме тому Україну на самому початку війни з Росією врятували добровольці та волонтери, які першими зустріли ворога. Те саме відбувається й на «Черкасах», де чинять опір ворогу саме добровольці, бо частина команди відмовляється це зробити.
Друга частина фільму, де Мишко, Лев та інші добровольці нарешті стають справжніми солдатами, сповнений природного напруження, бо тут уже йдеться про відкриту боротьбу, у якій мають значення тільки стійкість, мужність та бойові якості. Персонажі, які до того перебували у стані розгубленості, раптом відшуковують у собі резерви – і проявляють усі ці якості.
І все ж «Черкаси» – у першу чергу кінематографічний твір, а не історична хроніка, тому він звертається до інших кінематографічних творів. Багато хто впізнав цитату з фільму Сергія Ейзенштейна «Панцирник «Потьомкін» (1925). Нагадаю, це епізод із хробаками у тарілці з їжею. Епізод нереалістичний, навіть абсурдний, проте він вказує на обізнаність авторів фільму з класикою світового кіно. Зрештою, епізод вписується до сюжетної лінії з огидним коком, який згодом виявляється зрадником і переходить на бік Росії. Уся ця сюжетна лінія може читатися, як завгодно, проте видається цілком декоративною і необов’язковою.
Сцену в болгарському борделі можна сприймати як цитату з німецького фільму «Човен» / «Das Boot» режисера Вольґанґа Петерсона, який вийшов на екрани 1981 року. Дія стрічки відбувається під час Другої світової війни, 1941 року, і розповідає про екіпаж німецького підводного човна, який вирушає у відкрите море для виконання планового завдання. Тут екіпаж також почасти є моделлю тодішнього німецького суспільства, хоч головна увага у фільмі приділена власне виконанню бойового завдання, сповненого неабияких труднощів та небезпек. Німецький «Човен» також позбавлений пафосу та показного героїзму, як і «Черкаси», проте у ньому нікому з членів екіпажу не спадає на думку приєднатися до ворогів. Проте, якщо у німецькому фільмі війна для екіпажу фактично закінчується у фіналі через потоплення човна, то для українських членів екіпажу вона тільки починається. Фільм закінчується відкритим фіналом.
Український фільм, окрім згаданих цитат, має й інші свої кінематографічні чесноти. У першу чергу це правильна інтонація фільму, і тут заслуга – Роберта Квільмана (сценариста) і Тимура Ященка (сценариста і режисера). Фільм добре знятий – і це вже робота оператора-постановника Юрія Дуная. Звертають на себе увагу й акторські роботи, у першу чергу Євгена Лемаха (Мишко) та Дмитра Сови (Лев). Це фактично головні герої фільму, і перед нами дуже органічні акторські роботи. Те саме можна сказати загалом про весь акторський ансамбль, який вживається у запропоновані обставини.
Якщо підсумовувати, то «Черкаси» – непогане кіно, яке жанрово перебуває між історичною хронікою, пригодницьким фільмом, воєнною драмою з необхідними у такому випадку екзистенційними мотивами. Прокатна версія стрічки загалом виглядає компромісною у порівнянні з авторською, де розгорнутіше оповідається про довоєнне життя головних героїв, і де певні сюжетні лінії не обриваються, як зараз, а доводяться до свого логічного фіналу.
Відтак цілком про «Черкаси» можна буде судити після того, як ми побачимо фільм таким, яким він задумувався від початку. Як і у випадку із «Кіборгами», які мали свою телевізійну версію, глядач може отримати не тільки повнішу інформацію стосовно подій весни 2014 року, а й повноцінніше розкриття головного конфлікту фільму.
Проте і зараз фільм здатен схвилювати та викликати численні міркування й асоціації. Перед нами – новітнє українське кіно, яке вперто шукає нову кіномову, все частіше відмовляючись від звичної радянської. Ймовірно, це і є найбільшим досягнення і кінострічки «Черкаси», й більшості наших нових фільмів.
Ігор Грабович. Київ
