Велика і вічна музика – завжди великий і вічний бізнес. Цю тему із знаменитою українською скрипалькою, завідувачкою кафедри скрипки Національної музичної академії імені П.І. Чайковського Богданою Півненко ми давно домовлялися порушити. Кому, як не їй – захопливому атракціону будь-якого академічного концерту, нестримній в емоціях рудоволосій фурії вітчизняної сцени, “Паганіні у спідниці”, як її назвали музичні оглядачі, – про це говорити. Нагальну тему вона знає із середини, національною проблемою переймається.

Одразу попереджу: у нашій бесіді йтиметься не про захмарні гонорари, не про закулісні інтриги, не про вишукані війни яскравих солістів на конкурсних полях, а про унікальні смичкові інструменти роботи знаменитих італійських майстрів, які не перше століття роблять честь цивілізованим країнам, розважливим підприємцям, талановитим музикантам. Адже скрипка роботи Страдіварі, Гварнері чи Гваданіні, яку благодійники придбали для держави чи акціонерного товариства, стає планкою, що визначає не лише рівень культури, а й світоглядні принципи, якими мислять лідери громадської думки. Бо ж перевірені часом шедеври не дають шанс гнати кітч у сучасну національну культуру.

Тема глибока, схожа на парадигму, що, зрештою, дозволяє по-справжньому успішному підприємцю відповісти на просте запитання: – “Гаразд, заробив ти купу грошви, і що тепер робиш із тими величезними статками? Сидиш, як собака на сіні, ховаєшся від рідної країни, цураєшся національної культури, зрештою, зневажаєш майбутнє власних дітей?” Тим часом соціальна відповідальність українських олігархів визначається сумою прописом про нараховані дивіденди, а участь держави у національній культурі – сором’язливим знизуванням плечима, мовляв, знову на культуру в Скарбниці коштів нема.

У подібних ситуаціях цікавлять два запитання: «Хто винен?» і «Що робити?»

Лайнери:
●  Про що в Україні нема з ким говорити?
●  Традиції класичної культури діють, як сполучені посудини.
●  Видатні скрипалі світу чомусь грають на першокласних інструментах.
●  Гергієв приїхав і просто купив інструментів на сто мільйонів євро.
●  Отримати такий інструмент – це як узяти друге “Я” напрокат.
●  За десять років скрипка Гварнері подорожчала у чотири рази!
●  Чи матиме Україна “італійця”?

ВОНИ, УНІКАЛЬНІ СКРИПКИ, МАЙСТРАМИ СЛАВЕТНОЇ ДИНАСТІЇ СТВОРЕНІ, Й РИСКА ПІДБИТА!

- Почнемо з оперативного втручання… Скажіть, пані Богдано, чи існує Державна колекція унікальних інструментів в Україні?

- Як вам сказати… Державна колекція музичних струнних (смичкових) інструментів існує, просто цінних (!) інструментів там немає. Скільки взагалі вона нараховує інструментів, які вони, хто автор – я не знаю.

- А де знаходиться Державна колекція музичних струнних (смичкових) інструментів?

- Не повірите – в Національному будинку органної та камерної музики України. Її очолює начальник дільниці Державної колекції музичних струнних (смичкових) інструментів, заслужений працівник культури України, доцент Богдан Миколайович Фесюк, який свого часу працював у міністерстві культури.

- Готуючись до нашої розмови, я оглянув повідомлення про надходження Державної колекції музичних інструментів за добрий десяток років.

- І?

- Ситуація мене вразила! Найбільшим надбанням України, у червні 2017-го року, стало вилучення сумськими правоохоронцями на кордоні з Росією скрипки, згодом переданої у набуток держави.

- Читала, автором того інструмента, датованого 1908 р., за висновками фахівців, був російський майстер Анатолій Леман (1859-1913), котрий у Санкт-Петербурзі професійно займався більярдом, мав зуболікарську практику, а ще на зламі XIX-XX століть виготовляв скрипки.

- Пригадайте, коли ви вперше загорілися ідеєю створення Державної колекції музичних струнних (смичкових) інструментів і до кого зверталися?

- Це триває не перше десятиліття, але в Україні хоч до кого звернись – усім байдуже! Колись я спілкувалася на цю тему з колишнім міністром культури України (2010-2012) Михайлом Кулиняком. Як вихованець Київської державної консерваторії імені П.І. Чайковського за спеціальністю “викладач‚ артист камерного ансамблю‚ артист оркестру”, глибину теми він прекрасно розумів: все-таки скрипаль як-не-як... Але…

- Що але?

- Він щиро зізнався, що у нас в Україні просто нема з ким говорити про це. Тим часом, за даними журналу “Forbes”, вартість раритетної скрипки роботи Антоніо Страдіварі чи Джузеппе Гварнері стабільно зростає.

- Як так!? А такий модерновий культуртрегер як пан Пінчук?

- Я щиро дивуюся, чому Пінчук не хоче купити бодай одну гарну скрипку, адже це – безпрограшна інвестиція на десятки, сотні років… але поки що Віктора Михайловича цікавлять картини... може щось із часом зміниться…

- Мені здається, до скрипки Страдіварі нашим олігархам ще дорослішати й дорослішати.

- Справді, я давно дивуюся, як успішні вітчизняні підприємці не візьмуть у голову: придбати раритетну скрипку – це фантастична інвестиція! Від десятиліття до десятиліття раритетні інструменти роботи відомих майстрів лише дорожчають. Уявіть собі, ще десятиліття тому ціни на Страдіварі були на рівні шести мільйонів доларів, нині вони коливаються у межах від 12 до 20 млн – у залежності від скрипки. У 2008-му році на благодійному інтернет-аукціоні скрипку Страдіварі “Леді Блант” 1721-го року, що належала колись онуці лорда Байрона і була названа на її честь, продали за 16 мільйонів євро.

- Чому так?

- До сьогодні збереглися, за свідченням спеціалістів, близько 650 струнних інструментів роботи Страдіварі, у тому числі близько 450 скрипок. Більше їх ніколи не буде, розумієте?! Вони, унікальні скрипки, майстрами славетної династії створені – й риска підбита!

БОГОДАР КОТОРОВИЧ ЧАСТО ЦИТУВАВ ПРИСЛІВ’Я, ЩО ГУЛЯЛО В МОСКВІ, КОЛИ ВІН ВЧИВСЯ У ТАМТЕШНІЙ КОНСЕРВАТОРІЇ: – “НЕ ИМЕЙ “АМАТИ”, А УМЕЙ ИГРАТИ”!

- Дехто із сучасних культурологів стверджує, що людське суспільство схоже на оркестрову партитуру, а його цивілізаційний вибір залежить від того, хто саме із лідерів громадської думки, солістів національного масштабу – на якому інструменті і що саме грає…

- Дуже слушна аналогія. Бо справа тут не стільки у тому, щоб філігранно володіти інструментом, скільки в тому, щоб точно відтворити задум великих композиторів сучасній аудиторії. Традиції класичної культури діють як сполучені посудини.

- Читав десь, що після розвалу СРСР та здобуття суверенітету Україною ми, на жаль, не витребували у Москви частину культурних цінностей, шедеврів, на які працювали наші діди й прадіди.

- Справді, якщо розглядати порушену тему, зауважу: Державна колекція унікальних музичних інструментів Російської РФСР була створена за сприяння Анатолія Луначарського ще в 1919 р. Кажуть, тепер це – одна з найбільших у світі державних колекцій, що налічує 286 інструментів, створених з XVI по XX ст. кращими майстрами, серед яких – Антоніо Страдіварі, Андреа Гварнері, Карло Бергонзі. Від 2010 р. Державна колекція унікальних музичних інструментів РФ входить до складу Всеросійського музейного об'єднання музичної культури імені М.І. Глінки.

- Але ж відомо, що не більшовики збагнули важливість теми. 28 лютого 1878-го року саме завдяки доброчинності мецената Костянтина Третьякова була створена державна колекція унікальних музичних інструментів – того дня благодійник передав державі інструменти, виготовлені Страдіварі, Гварнері, Аматі, Вільомом.

- Тепер забувається інше. І до 28 лютого 1878-го Костянтин Третьяков невтомно займався благодійністю. Кажуть, він віддав у користування бідним вітчизняним скрипалям більш як тридцять інструментів, зроблених Страдіварі.

- І це не поодинокий приклад… У Бібліотеці Конгресу США є унікальна колекція, що складається з трьох скрипок, альта і віолончелі. У середині 1930-х рр. її започаткувала місіс Гертруда Вітталл, добре відома своїми музичними вечорами у Вашингтоні.

- Свого часу тій меценатці захотілося мати власний квартет добре підібраних струнних інструментів, і вона звернулася по допомогу до відомого скрипаля Луї Краснера. За підсумками активних пошуків у 1934-1935 рр. знайшлися та були придбані п’ять чудових інструментів роботи Антоніо Страдіварі – віолончель “Castelbarco” (1697), віола “Cassavetti” (1727) і три скрипки: “Ward” (1700), “Castelbarco” (1699) та “Betts” (1704). Окрім іншого, місіс Вітталл фінансувала будівництво спеціального демонстраційного павільйону, в якому від 1939 р. виставляються унікальні експонати.

- Є інформація, що фонд “Nippon Music Foundation”, який базується в Токіо, має велику колекцію інструментів Страдіварі.

- Японські підприємці регулярно надають скрипки у вільне користування музикантам міжнародного рівня. Зокрема, скрипка під назвою Йоахім-Аран (1715), нині лунає в руках у японської скрипачки Саякі Сьодзо (庄司 紗矢香; 1983), наймолодшої переможниці Міжнародного конкурсу академічних скрипалів імені Нікколо Паганіні (Concorso internazionale di violino Niccolò Paganini; 1999) в Генуї. Взагалі, японці задають тон у розумінні справжніх цінностей.

- Що ви маєте на увазі, пані Богдано?

- Коли у березні 2011-го року в Японії сталася велика радіаційна аварія максимального, сьомого рівня за Міжнародною шкалою ядерних подій, керівництво фонду “Nippon Music Foundation” продало частину унікальних інструментів, аби врятувати людські життя співвітчизників, які постраждали від аварії на АЕС Фукусіма-1.

- Це справді вражає.

- Також відому в Європі колекцію інструментів Страдіварі має король Іспанії. Її експонують у Музеї музичних інструментів Королівського палацу в Мадриді.

- Якщо повернутися до теми людського суспільства, схожого на оркестрову партитуру, то виясніє: старовинні скрипки чудово тримають звук трьохсотлітньої витримки. Подейкують, хто б їх не торкнувся, вони однаково звучатимуть гарно. Чи правда це?

- Знаєте, Олександре, є різні скрипки Страдіварі. Є такі, що звучать, є такі, що звучать просто неймовірно, а є Страдіварі, які не дуже звучать. Як на мене, все залежить від того, хто на них грає. Мій колишній навчатель, один із засновників української скрипкової школи Богодар Которович часто цитував прислів’я, що гуляло в Москві, коли він вчився у тамтешній консерваторії: – “Не имей “Амати” (скрипка роботи одного з найвідоміших італійських майстрів Ніколо Аматі, котрий був учителем прославлених майстрів зі створення струнних інструментів Антоніо Страдіварі й Андреа Гварнері. – О.Р.), а умей играти”!

- І не трапляється винятків?

- Скажу так: звичайно, статистика видатних скрипалів світу свідчить про те, що всі вони чомусь грають на першокласних інструментах. Якщо за якихось причин вони не мають власних скрипок, то домовляються із власниками раритетів, і ті, по контракту, дають інструменти для виступу. (Щиро і широко усміхається, відкидаючи назад волосся. – О.Р.) Чомусь на простих інструментах вони не грають. 

ВРАХУЙТЕ РОБОТУ МАЙСТРА ІЗ ВИГОТОВЛЕННЯ МУЗИЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ, АДЖЕ СКРИПКУ ЗА ДВА ДНІ НЕ ЗЛІПИШ

- Повідомлялося, що найбільш агресивним на ринку унікальних музичних інструментів є наш північний сусід: державна колекція еРеФії наближається до трьох сотень.

- Із стопроцентною впевненістю про це вам ніхто не скаже. За моєю інформацією, найбільше скрипок Страдіварі сьогодні знаходяться в Сполучених Штатах та Ізраїлі.

- А Росія – що, не активно купує?

- Ще й як! Попри міжнародні санкції… Мені розповідали фахівці, що кілька років тому через швейцарську компанію “Rare Musical Instruments Consulting SА” скрипаля Едуарда Вульфсона, – консалтингову фірму, що спеціалізується на рідкісних музичних інструментах, – художній керівник і генеральний директор Маріїнського театру Валерій Гергієв приїхав і просто купив інструментів на сто мільйонів євро.

- На сто мільйонів?!

- На сто мільйонів… Не так давно через американську компанію “Bein & Fushi” зі штаб-квартирою в Чикаґо, Іллінойс, за 20 мільйонів євро Маріїнський театр придбав, взагалі, унікальний інструмент роботи Антоніо Страдіварі – скрипку “Vieuxtemps”, на якій колись грали такі видатні музиканти, як Ієгуді Менухін, Іцхак Перлман та Пінхас Цукерман.

- Про неповторне звучання подібних інструментів ходять легенди. Зокрема Ієгуді Менухін переконував, що майстерно виконана скрипка – однаково, що жива істота, в якій живуть душі її колишніх власників.

- У цьому щось є. Отримати такий інструмент у користування – це як узяти друге “Я” напрокат.

- Зустрічав інформацію, що сторонніх людей у московське приміщення Державної колекції унікальних музичних інструментів РФ, взагалі, не допускають. Температура повітря там тримається не вища за 19 градусів, а вологість – 55 відсотків.

- Щодо температури, стверджувати не беруся, а от вологість справді має величезне значення.

- Можете повірити, що російський скрипаль Іван Почекін (1987) свою скрипку (альт) Джованні Баттіста Гваданіні (1758), надану Державною колекцією унікальних музичних інструментів, зберігає... у ванній кімнаті, адже в інших кімнатах вологість занадто низька.

- Не знаю.

- Гаразд, тоді про друге “Я” напрокат.

- Будь ласка.

- Кажуть, на конкурсі П.І.Чайковського у 2010 р. стався один із найгучніших скандалів: улюбленця публіки, білоруського скрипаля Артема Шишкова не пустили в третій тур тільки тому, що його скрипка була низької якості: у супроводі оркестру її просто ніхто б не почув.

- Нічого про це не знаю… Але, безумовно, інструмент для соліста має величезне значення.

- Скажіть, Богданочко, а скільки коштувала перша скрипка, яку вам у сім років у Харкові купила мама?

- Здається, за курсом, триста доларів.

- Гарна виявилася скрипка?

- Ні, звичайна німецька мануфактура… Як я із часом зрозуміла, коли подорослішала.

- Змінилися світоглядні позиції?

- Мені по поличках розклали – скільки насправді й чому вартує шедевр.

- Прошу, просвітіть.

- У мене є друг – скрипковий майстер Олександр Матвійчук. Останні двадцять вісім років він живе в Кремоні, знаменитому містечку музичних майстрів, де кілька століть діє школа із виготовлення струнних інструментів. Свого часу він успішно закінчив Міжнародний інститут імені Антоніо Страдіварі (Istituto d’Istruzione Superiore Antonio Stradivari) у Кремоні, навіть псевдонім здобув Alessandro Di Matteo.

- І що далі?

- По закінченні інституту Страдіварі колишньому тернополянину запропонували викладати в International Violinmaking School у Кремоні, де він пропрацював чверть століття. Тепер Олександр на пенсії, але як офіційний член Cosortium Оf Violinmakers “Antonio Stradivari” продовжує створювати скрипки. Це він мені усе пояснив… Наприклад, знаєте, скільки коштує хороше дерево для скрипки?

- Ні.

- Мінімум тисячу євро. А просто зробити підставку?

- Теж – ні.

- Від 100 до 300 євро. Комплект струн поставити?

- Звідки...

- Шістдесят євро. На круг собівартість витратних матеріалів складає під півтори тисячі євро. Це, підкреслюю, тільки матеріали. А врахуйте роботу майстра із виготовлення музичних інструментів, адже скрипку за два дні не зліпиш. Бо ж декілька скрипок на рік митцем робляться.

РОКИ ШВИДКО СПЛИВЛИ, КОНТРАКТ ЗАКІНЧИВСЯ, І МУЗИКАНТУ НАЛЕЖАЛО ПОВЕРНУТИ СКРИПКУ ВЛАСНИКАМ. ОСЬ ЧОМУ МІСТЕР МАКДАФІ АЖ ПЛАКАВ

- Скажіть, будь ласка, пані Богдано: коли вперше ви для себе відкрили тему, що в світі існують державні та приватні колекції унікальних інструментів і ними на правах стипендіатів (дипломантів) користуються відомі музиканти?

- Коли наприкінці 1990-х років я була студенткою Національної музичної академії імені П.І.Чайковського, мені розповідали, що за кордоном є благодійники та фонди, які дають інструменти тим, хто перемагає на міжнародних конкурсах. Згодом під час гастролей в Америці я мала можливість почути неймовірну скрипку Гварнері дель Джезу. На ній грав американський скрипаль Роберт МакДафі, він розповів, що унікальна скрипка належала акціонерному товариству, яке склали двадцять інвесторів. Свого часу меценати скинулися, придбали інструмент, як інвестори, і тимчасово передали солісту на певний термін. Тим часом роки швидко спливли, контракт закінчився і він мав її повернути. Містер МакДафі реально плакав.

- Чи сьогодні є хтось в Україні з вітчизняних стипендіатів, які творчо співпрацюють з подібними міжнародними фондами, що володіють унікальними інструментами?

- Умовно є.

- Чому умовно?

- Бо слід говорити про молодих українських скрипалів, які живуть за кордоном – у Західній Європі чи в Азії, зокрема, в Сінгапурі.

- Неймовірно, але як же відтік музичних талантів знекровлює Україну!

- Доводиться констатувати.. Узяти, для прикладу, прекрасного скрипаля Андрія Бєлова. Він народився в Хмельницькому, навчався в Києві, потім – в Ганновері та Парижі, став лауреатом міжнародних конкурсів: ARD в Мюнхені (1999) та імені М.Лонг–Ж.Тібо в Парижі (2002), імені Й.Йоахіма (2000). Відтоді Андрій постійно дає майстер-класи в Європі, Азії й США, але мешкає в Дюссельдорфі, де викладає і грає на скрипці Андреа Гварнері 1745-го року, наданій солісту від “Deutsche Stiftung Musikleben”. Торік на аукціоні “Tarisio” в Турині подібний інструмент придбали за 2,1 мільйона доларів США.

- Сумно для музичної України.

- Ось ще приклад… Колишній харків’янин Валерій Соколов, навчався в Школі Ієгуді Менухіна в Лондоні, закінчив аспірантуру в музичній академії в Кронберг (Франкфурт, Німеччина) по класу Гідона Кремера та Анни Чумаченко, а в 2014-му – стажувався у Віденській консерваторії у Бориса Кушніра. Тепер Валерій мешкає в Мюнхені, виступає з провідними оркестрами світу, викладає на міжнародних майстер-класах у Шаффхаузені, Швейцарія та грає на скрипці Страдіварі 1703-го року.

- Так це, виявляється, не поодинокі факти.

- Ще є блискучий скрипаль, одесит – в минулому, Олексій Семененко – лауреат багатьох міжнародних конкурсів, серед яких – імені королеви Єлізавети (Брюссель, 2015), імені Ґольдштейна (Берн, 2015), Національний український конкурс скрипалів (2006)... Свого часу Олексій навчався у Брона в Кельні, а тепер живе в Дюссельдорфі та грає на скрипці Страдіварі 1699 р., наданій йому Німецьким фондом музики.

- Це крає мені серце.

- А візьміть, наприклад, переможницю престижного міжнародного конкурсу імені Лонґ і Тібо (листопад, 2018) Діану Тищенко (Diana Tishchenko). Два роки вона грала на скрипці “Мантуа” (1731) роботи італійського майстра Каміллусa Камілли, наданою гамбурзьким фондом “Deustche Stiftung Musikleben” (“Німецький Фонд музичного життя”), а тепер грає на скрипці роботи Гваданіні. Новий інструмент наданий Німецьким інструментальним фондом… В останньої організації чимало інструментів, і вони надають їх тим, хто їздить на конкурси, перемагає.

- Діана Тищенко народилась у Сімферополі й була вихованкою Тамари Мухіної в Київській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті імені М.В. Лисенка…

- …Але потім вчилася в Берліні (Hochschule für Musik Hanns Eisle) та Відні (молодший концертмейстер Молодіжного оркестру Ґустава Малера), а нині мешкає в Парижі. Вона зробила гарну кар’єру – грає сольні концерти у супроводі провідних оркестрів Європи.

- Діана Тищенко – єдина зірка новітньої скрипкової школи України?

- Ні! Наприклад, двадцятирічний харків’янин Діма Удовиченко (Dmytro Udovychenko) тепер грає на інструменті роботи Гваданіні. У жовтні 2018-го року він, студент університету мистецтв Фолькванг (Folkwang Universitat der Kunste) в Ессені, земля Північний Рейн-Вестфалія, здобув другу премію на 10-му міжнародному конкурсі Іоахіма (Der Internationale Joseph Joachim Violinwettbewerb) у Ганновері. І за рішенням журі конкурсу німецький некомерційний Фонд Фріца Беренса (Fritz Behrens Sttiftung), створений для пропаганди мистецтва, охорони пам’яток культури, науки та благодійності, надав Дмитрові у трирічне користування унікальну скрипку італійського майстра Джованні Гваданіні.

- Подібного класу інструменти чи можемо ми, меломани, почути в Україні?

- Можемо, коли прийдемо на концерт до тих, хто на них грає…

ЄДИНЕ, ЩО ВЛАСНИКИ ІНСТРУМЕНТА МОЖУТЬ ВИМАГАТИ, КОЛИ ВИДАЮТЬ СКРИПКУ: НА ТЕРИТОРІЮ ПЕВНИХ КРАЇН ПОЇЗДКИ ЗАБОРОНЕНІ

- В останній частині нашої мінорної сонати ми просто мусимо розповісти, як виникає і функціонує акціонерне товариство, що надає музикантам у користування першокласні струнні інструменти.

- Маєте рацію, Олександре: може хтось із наших підприємців та олігархів нас, зрештою, почує. Адже гарний інструмент у руках соліста – це як самобутній голос у вокаліста. Ви ж не підете слухати співака, у якого посередній голос. Це повна аналогія з інструментами.

- З нашої розмови випливає, що значну колекцію унікальних смичкових інструментів мають декілька приватних фондів.

- Це справді так. Скажімо, “Австрійський банк”, більш відомий як “UniCredit Bank Austria AG”, має величезну колекцію інструментів. Є у Швейцарії кілька приватних фондів (Sttiftung). Навіть, якщо зайти на сайти відомих музичних шкіл, зокрема американської Джульярдської (Juilliard School), розташованої в нью-йоркському Лінкольн-центрі, – вам повідомлять, що у них є 200 старовинних раритетних інструментів. Скажу більше, нещодавно ми в Києві приймали професора із Сінгапуру, що є організатором республіканського конкурсу скрипалів. Виявилося, що студентам, які до них вступають на навчання, за умовами вишу видають у користування інструменти італійських майстрів XVIII століття.

- Облишмо посипати голову попелом… Отже, я вирішив створити приватний фонд, аби пропагувати класичне мистецтво, розвивати культуру, просвіту та благодійність. Із чого слід почати?

- По-перше, слід пам’ятати: у світі цінуються інструменти у відмінному стані. Тобто, не биті. Це важливо, і ціна інструмента дуже (!) залежить від цього. Отже, якщо ви хочете придбати у власність Страдіварі, летіть до Лондона, Парижа, Нью-Йорка, Чикаго чи Стокгольма. Саме там знаходяться консалтингові компанії, що знаходять та продають раритети. В першу чергу, це – “J&A Beares” та “Florian Leonhard” (Лондон) і “Watloo” (Париж), а також фірми-посередники – “Bein & Fushi” (Чикаго), “Tarisio” (Нью-Йорк) і деякі інші – не більше десятка, а також відомі аукціонні будинки – “Sotheby’s”, “Christie’s” тощо.

- Далі.

- По-друге. Ваш інструмент повинен мати паспорт від сертифікованого експерта, виданий авторитетними фірмами: або “J&A Beares” та “Florian Leonhard” (Лондон), або “Watloo” (Париж). На жаль, компанія “W.E.Hill Аnd Sons” припинила існування у 1992 р. То найвидатніші знавці ХХ століття! Хоча краще мати паспорт від “J&A Beares”!

- Записав.

- По-третє, інструмент має звучати! У такі скрипки інвестують гроші саме тому, що вони завжди ростуть у ціні. Адже ні Гварнері, ні Страдіварі вже не народяться…

- Можете навести приклад, як у часі змінюється ціна на інструмент?

- Звісно. У 2008-му році ми цікавились цим питанням, і мені особисто на місяць давали скрипку П’єтро Джованні Гварнері Венеційського із сімейства Гварнері Дель Джезо. На той час інструмент коштував 400-500 тисяч доларів, нині будь-який Гварнері починається від двох мільйонів. За десять років скрипка подорожчала у чотири рази!

- Отже, я акумулював кошти, зібрав належні документи, переконався, що інструмент – не фальшивка… Як далі функціонує мій Фонд (Sttiftung)?

- Ви обираєте стипендіата (дипломанта міжнародного конкурсу) і укладаєте з ним контракт на тимчасове володіння інструментом. Часто акціонери влаштовують конкурс на право користуватися унікальною скрипкою. Якщо це відомий музикант, він може сам звернутися до Товариства. Наприклад, німецькі зірки звертаються до “Deutsche Stiftung Musikleben”.

- Хто несе матеріальну відповідальність за шедевр?

- Ясна річ, всі подібні скрипки страхуються. Здебільшого, страховку, з урахуванням усіх ризиків, сплачує музикант. Повірте, без належного оформлення страховки скрипку йому на руки не дадуть!

- Про яку суму йдеться?

- Справді, вартість страховки чимала – від десяти тисяч доларів на рік.

- І – про творчість. Тимчасовий власник скрипки сам визначає – де він виступає, які твори виконує?

- Акціонери Товариства на це не впливають, оскільки соліст має контракт зі своїм агентством. Єдине, що власники інструмента можуть вимагати, коли видають скрипку: на територію певних країн поїздки заборонені. Щоправда, останнім часом все залежить від умов страхування. Колись музиканти боялися привозити в Україну інструменти, нині почали привозити. Насправді, такі інструменти фахівці знають поіменно. Навіть, якщо щось трапиться, продати раритет неможливо, бо до справи негайно підключається Інтерпол.

- Аби зорієнтуватись у порядку цін, можете сказати, якою була найдорожча скрипка, що за роки незалежності потрапила в Україну?

- Усіх інструментів, які з солістами відвідували нашу країну, я не знаю. Точно скажу інше: у нашій Державній колекції музичних струнних (смичкових) інструментів немає жодної скрипки такого рівня. Найкраще, що є, це – “Vuillaume”, на якій колись грав Богодар Которович, а тепер грає його дочка – Мирослава Которович. Звісно, Жан-Батист Вільйом – видатний паризький майстер XIX століття, але хотілось би ще мати “італійця”…

- Богдано, дякую за дуже глибоку розмову.

- І вам спасибі за запитання.

Олександр Рудяченко. Київ
Фото – з приватного архіву Богдани Півненко