«Екіпажі не вмирають, лиш вище в небо злітають»

Flight crews never die, they just fly higher in the sky ("Екіпажі не вмирають, лиш вище в небо злітають") – цю міжнародну примовку над нашим PS 752 у ці дні повторили сотні працівників різних авіаліній світу. Сотні постів у соцмережах із жалобними стрічками на тлі неба (у коменті один такий, від стюардеси Malev), невідь-скільки молитов услід злітаючому літачку, що вже не приземлиться, – трагедія очищає, в людстві раптом проступив один із тих його до сліз прекрасних профілів, за які його варт любити: шляхетне "цехове" братство тих, хто за родом занять щодня ходить по краю життя і смерти, споконвічне побратимство/посестринство кшатріїв.

(Щоразу, коли після дальніх перелетів, стоячи в черзі на паспортний контроль, бачу, як простує до виходу екіпаж: пілоти з виглядом чоловіків, що добре попрацювали, змучені стюардеси на висотних підборах, – люди, від яких щойно 7, чи 8, чи 10 годин напряму залежало моє життя, – мене незмінно затуманює хвиля вдячної ніжности і хочеться гукнути їм услід "Спасибі!", як від 2014-го нашим воїнам, – але якось ніколи не вдавалося цього зробити, і тепер, дивлячись у назавжди всміхнені обличчя екіпажу PS 752, мимоволі чуєшся за те винною...)

В устах їхніх колеґ-авіаторів оте "спіть спокійно, браття й сестри" звучить на диво безпафосно – як проста пригадка, що ми всі одне одному на цій землі браття й сестри, навіть коли хтось Авель, а хтось – Каїн. І штука в тім, що так воно й є, за умовчанням: за заводськими, сказати б, налаштуваннями.

А вже бути Каїном, чи Авелем – це завжди наш, і тільки наш власний вибір.

Царства вам небесного, PS 752.

Спасибі.

Оксана Забужко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства