Чи є життя на Марсі? Бабця Зіна у пошуках ідентичності
В українському прокаті демонструється повнометражний неігровий фільм «Моя бабуся з Марса», створений за допомоги Держкіно України. Стрічку зняв білоруський кінорежисер Олександр Міхалкович, розповідає ж фільм про його бабусю по материнській лінії Зіну, яка зараз проживає у Криму.
Бабуся Зіна – українка, вдова, її чоловік був білорусом, а зустрілися вони у Росії, за Полярним колом, у місті Оленєгорськ, де разом працювали на шахті. Потім вони переїхали спочатку до Білорусі, згодом до України, а після смерті чоловіка Зіна захотіла жити у Криму, біля моря, в Євпаторії, де сподівалася провести залишок свого життя. Після окупації Криму Росією бабуся Зіна почувається так, ніби опинилася на чужій планеті: незнайомій і фактично чужій.
Стрічка розповідає про кілька місяців із життя цієї бабусі Зіни, й головні події обертаються довкола її вісімдесятилітнього ювілею, на який мають прибути найближчі родичі, що живуть у різних країнах, зокрема, у Білорусі, Індії, Британії, Ізраїлі. Зробити це їм буде непросто через те, що до Криму немає прямих авіаційних рейсів. Це – окупована територія, яка знаходиться під санкціями. Однак родичі добираються – і святкування відбувається.
З’ясовується, що для головної героїні найважливіше – це спілкування, без нього їй важко. Зі спілкуванням у Зіни не все так просто. Воно вкрай обмежене: біля неї живе її старша сестра Тоня, яка прибула до Криму раніше за неї, та 93-річна росіянка Марія Олександрівна, яка переселилася на півострів 60 років тому. Вона і бабуся Зіна висловлюють прямо протилежні погляди на долю Криму, Путіна, війну – тому часто полемізують. Арґументи для своєї полеміки обидві жінки беруть із телевізора.
Оповідь у стрічці ведеться від імені самого режисера, який так само присутній і в кадрі: він прибув на півострів раніше за всіх гостей, аби допомогти бабусі Зіні по господарству, а також навчити її користуватися скайпом. Бабуся критикує свого онука за цілу низку неприйнятних для неї речей, скажімо, за відсутність «господарського ока» та певну невлаштованість у житті – юний режисер дожив до тридцяти років, не маючи ні надійного фаху, ні хорошого офісу, ні доброї зарплати, ні жінки, яка би за ними наглянула.
Отже, перед нами – ще одна картина, яка знаходиться десь посередині між сімейним портретом, сповіддю кінематографіста та універсальною історією про пострадянську людину, яку ніяк не може залишити у спокої Історія. Таких картин у нас тепер достатня кількість, особливо після 2014 року, коли мільйони людей раптом опинилися у незнайомій для себе ситуації жорсткого вибору. Й подібні стрічки вже були у новітній історії українського кіно й раніше.
Однією з перших варто згадати дилогію Олександра Роднянського «Прощавай, СРСР», яка вийшла на екрани 1992-94 року і була історією пострадянських (у тому числі й українських) євреїв, які після 1991 року стали мешканцями різних країн. Розпад імперії поставив перед ними і перед автором фільму низку запитань: «Хто я? Звідки я? Куди я?». Роднянський вів мову в основному про людей вільних і творчих професій, які по-різному сприймають наявний стан речей: хтось покидає колишній СРСР, хтось віднаходить власне єврейство заново, хтось, навпаки, – вважає ближчою для себе російську культуру. І тут відновлення єврейської ідентичності відбувається через спогади про драматичні й трагічні події: Бабин яр, Куренівську трагедію, розгін мітингу з нагоди річниці Бабиного яру й таке інше. Колись заборонені, ці події повертаються у колективну пам'ять євреїв, аби нагадати, ким вони є. Закінчується перший фільм авторським зізнанням, що від колишнього СРСР у нього залишилися тільки кілька могил його рідних на Байковому цвинтарі, до яких він приречений повертатися; кілька друзів, яких хочеться бачити; кілька надій, які він повинен здійснити, та його син. «Хіба цього мало?» – риторично запитує автор фільму. Однак, розпад імперії мав й інші наслідки. Друга частина фільму торкається речей гостріших, що пов’язані з передчуттям численних воєн на території колишнього СРСР та можливої гіркої долі біженців, які не знаходитимуть спокою ніде.
Іншою відомою стрічкою на подібну тему стала картина Віталія Манського «Рідні» (2016), яка фільмувалася від травня 2014 до травня 2015 року. Мова у ній велася про родичів режисера, яких доля розкидала по всій Україні: частина із них залишилися у Львові, де народився й сам Віталій Манський, частина перебралися до Одеси, Донецька та у Крим. Відтак у кожного з її представників – різні погляди на минуле, сучасне та майбутнє України. Оповідь про родичів, їхнє спілкування і є основою фільму. А починається він символічно – зі з’ясування того, ким все ж є оті самі Манські за етнічним походженням. З’ясовується, що насправді вони поляки, а українцями стали ситуативно: це була одна із форм виживання у нещодавньому радянському минулому. І практично всі вони, так само, як і герої Роднянського, – російськомовні, й у першу чергу – громадяни колишньої імперії, носії її культури та світосприйняття. Нова епоха змусила їх по-новому глянути на самих себе і відшукати своє місце у новій країні. Події 2014 року максимально загострили ситуацію і фактично розділили родину за політичними уподобаннями.
Стрічка «Моя бабуся з Марса» продовжує сюжети названих картин – і так само веде мову про вибір та ідентичність, до яких додається тема старості, котра тут читається і як завершення людського життя, і як завершення певної епохи. Бабуся Зіна у фільмі – це правдиво радянська людина, у першу чергу – через своє походження, біографію та ідентичність. Російськомовна українка, одружена з білорусом, вона жила майже по всьому СРСР, і ось тепер – у Євпаторії. Це фактично життєпис якогось радянського офіцера-відставника. Проте не зовсім: у бабусі – проукраїнські погляди та українські пісні (народні та авторські), які вона співає час від часу. Її рідні від України дуже далекі, тільки онук, отой самий кінорежисер, перебуваючи у Києві восени 2013 року, зазначає, що подібного на Євромайдан не могло відбутися ані у Росії, ані в Білорусі.
Стрічка цікаво зроблена: ми бачимо сучасний Крим ніби очима бабусі Зіни, тут навіть погода змінюється згідно з її настроєм. І миру бабуся Зіна не чекає – у неї найгірші передчуття. Разом із тим ми бачимо Крим і очима самого режисера Міхалковича, який йому видається більше жіночим, аніж чоловічим, і все менше українським, оскільки більшість туристів тут – росіяни. Деякі навіть приїхали із Камчатки, «пролетіли дев’ять тисяч кілометрів, аби переконатися, що Марс тепер їхній», – говорить режисер. Його фільм позбавлений політичного підтексту чи прямого виклику політиці Росії, усе невдоволення наявним станом речей транслює тільки бабуся Зіна. Її опонентка, росіянка Марія Олександрівна вважає її чи не бандерівкою і каже, що вони все життя добре жили з «укрАінцами», любили «укрАінські» пісні, проте тепер «укрАінці» у всьому звинувачують Путіна, а він тільки рятує біженців.
Загалом, такого типу стрічки мимоволі підбивають підсумок тривалій радянській епосі, яка залишила по собі не тільки економічну розруху, політичний хаос, а й мільйони розгублених людей, які так і не прийшли до тями від подій майже тридцятилітньої давнини. Ці події потребували від них якоїсь позиції, віднайдення власного коріння, пошуку ідентичності, проте значна більшість людей всього цього уникали аж до недавнього часу. Потрібна була російська агресія, аби частина з них хоча б почали міркувати про це. І з-поміж них бабуся Зіна виглядає майже революціонеркою через речі, які вона робить: критикує Росію і прагне покинути окуповану територію. Ймовірно, сьогодні цього достатньо для незгоди, проте чи достатньо, аби віднайти Батьківщину?
Ігор Грабович. Київ
