Острівці орвелівської Океанії у минулому і сьогоденні. Нотатки з кінофестивалю

Острівці орвелівської Океанії у минулому і сьогоденні. Нотатки з кінофестивалю

Укрінформ
Цікавим для глядача стало нагадування про здатність тиранії здобувати перемогу зовні демократичним шляхом

Серед найбільш цікавих документальних стрічок, представлених у програмі XIX міжнародного кінофестивалю goEast у Вісбадені, можна назвати роботи, присвячені острівцях орвелівської Океанії у минулому і сьогоденні.

Оскільки організатори Кінофестивалю Центральної та Східної Європи goEast прагнуть представити аудиторії осмислення соціально-політичних процесів, що відбуваються в названих регіонах, нон-фікшну тут приділяється не менше уваги, ніж ігровим картинам.

Як своєрідний пріквел показаної на goEast торік картини «Процес: Російська держава проти Олега Сенцова» Аскольда Курова та Андрія Литвиненка, сприймається «Процес» Сергія Лозниці, продемонстрований у рамках спеціальних показів.

Фільм Лозниці ґрунтується на архівних матеріалах, відзнятих у 1930-му, що є першою радянською звуковою хронікою – зйомках процесу у «справі Промпартії», який став прологом до Великого терору.

Мабуть, останніми роками ми почали з великим розумінням і просто довірою ставитися до свідчень про «былинные времена», когда срока огромные брели в этапы длинные«» з їх розмахом не тільки жорстокості, але і боягузтва.

Адже ми стали очевидцями відтворення репресивних та пропагандистських технологій сталінської епохи в сусідній державі. Побачили, як звичайні люди масово виправдовують військові злочини і закликають до посилення розправ над інакомислячими, як шановані митці та вчені, вже без будь-якої загрози відправитися на Соловки, не соромляться висловлюватися на підтримку найбезглуздіших ідей та дій, наслідком чого стає національна ганьба і загибель тисяч невинних людей.

І все ж риторика російських федеральних каналів, опитування Левада-Центру та коментарі на Рамблер-ру, імена, поставлені під колективними листами схвалення політики щодо України, як і відповідні вітчизняні приклади (на кшталт історії зі скандалом, який зчинився після перемоги на Одеському МКФ фільму Дар'ї Жук «Кришталь», який також представлений в рамках goEast), не можуть повною мірою підготувати до зображеної у фільмі Лозниці страшної вистави.

Леон Фейхтвангер писав про один з «Московських процесів», для яких процес над Промпартією став сюжетною матрицею: «По общему виду это походило больше на дискуссию, чем на уголовный процесс, дискуссию, которую ведут в тоне беседы образованные люди. Создавалось впечатление, будто обвиняемые, прокурор и судьи увлечены одинаковым, я чуть было не сказал спортивным, интересом выяснить с максимальной степенью точности всё происшедшее. Если бы этот суд поручили инсценировать режиссёру, то ему, вероятно, понадобилось бы немало лет, немало репетиций, чтобы добиться от обвиняемых такой сыгранности».

Нерідко справді талановитому художнику вдається помітити і висловити щось всупереч власним бажанням і світогляду. Фейхтвангер, переконаний прихильник радянського режиму,  у своїх публікаціях вихваляв досягнення сталінського СРСР, вказав, нехай і у втгляді іронічного порівняння, на театральну природу того, що відбувається. Те, що видається за документальну хроніку, є, по суті, ігровою картиною, точніше, кіноверсією вистави, поставленої людьми, настільки обдарованими у своєму ремеслі, що їм зовсім не знадобилося «немало лет» для ідеальної зіграності.

Голова суду, який став уособленням сталінської юриспруденції, Андрій Вишинський, прокурори і обвинувачені викривають підривну діяльність Промпартії, підпільної спільноти інженерів, які вирішили шляхом зриву п'ятирічок і налагодження зв'язків з колишніми фабрикантами, іноземними розвідками і кабінетом прем'єр-міністра Франції Пуанкаре підірвати радянську економіку і організувати вторгнення імперіалістичних армій.

Людина, яка погано інформована про особливості радянської судової практики 1930-х, може сприйняти те, що відбувається, за щиру правду – так докладні представлені невдалими змовниками описи зустрічей з товаришами по Промпартії і анонімними сивими месьє в сірих плащах і з сірими, здається, очима. Такими жвавими є їхні дебати з обвинувачами про послідовність їхніх злодіянь, таким принизливим є їхнє прагнення виправдатися в дрібницях, звалити частину провини один на одного і на тих, хто був засуджений і розстріляний ще до початку процесу; такими пронизливими є їхні спроби пом'якшити самовикриття нескінченними вступними конструкціями – «так сказать, подрывом», «как говорится, заговором», «если можно так выразиться, интервенцией»; такими безпосередніми є запинки, тремтіння в їхніх голосах і роздратування Вишинського, який викрикує: «Порядок в зале! За столом почти не слышно того, что говорят подсудимые».

Проте деякі особливості дійства змушують насторожитися навіть найбільш наївного глядача. Чому свідками злочинної діяльності Промпартії виступають виключно самі обвинувачені? Чому не зафіксовані виступи їхніх адвокатів? Чому на екрані майже не з'являється головний обвинувач, Микола Криленко, і під час його палкого виступу нам показують публіку, яка це уважно слухає?

Про останнє можна здогадатися з фінальних титрів, які повідомляють, що Криленко був засуджений і розстріляний як член «фашистсько-терористичної організації альпіністів і туристів» – після чого, мабуть, свідчення про нього вимарали з хронікальних матеріалів.

Також у фінальних титрах повідомляється очевидна будь-кому, хто знає вітчизняну історію: зловісна Промпартия є фантомом, створеним ОДПУ за завданням Сталіна, який існує лише в уяві тих, хто здатний повірити в його справжність – очевидно, що до їхнього числа не входили учасники інсценування, актори, які є співавторами вистави, і актори, які виступали слухняними маріонетками, акуратно вкладаючись на забризканий кров'ю вівтар режиму, немов учасники ацтекських ритуалів, що покірно брали участь у жертвоприношеннях, де їм самим відводилася роль жертв.

Те, що цей юридичний симулякр, сконструйований сталінськими інженерами людських душ з людського матеріалу простір, у межах якого від кого завгодно можна добитися чого завгодно, не обмежується залом суду, Лозниця показує за допомогою антракту у виставі, що розтягнулася на багато днів: ходою радянських громадян з плакатами, що закликають відповісти на підступи шкідників виконанням п'ятирічки за чотири роки, які обрушують прокляття на «криваву собаку Пуанкаре» і, звичайно ж, – вимагають розстрілу головних дійових осіб вистави.

Масові сцени підсилюють схожість і з судилищем двотисячолітньої давнини з обвинувачем, який несамовито рве на собі одяг, і натовпом, що вимагає розправи – не вистачає тільки незламного праведника, якого можна побачити вже у «Процесі» Курова і Литвиненка.

Відгомони «процесів Вишинського» відчутні у документальній стрічці Ештер Хайду «Угорщина-2018», яка увійшла до конкурсної програми. Вона присвячена торішнім виборам в угорський парламент – за своїм напруженням їх цілком можна порівняти, хоча таке важко представити, з вітчизняною президентською кампанією. На пост глави держави претендують чинний прем'єр-міністр (точніше, міністр-президент, який в Угорщині призначається від партії, що отримала більшість голосів) Віктор Орбан, представник ультраправої «Фідес», зразковий приклад популіста, який експлуатує фашистські ідеї, і глава Угорської соціалістичної партії Ференц Дьюрчань, політик з сумнівними досягненнями, який, однак, є єдиною надією країни на зміну ідеологічного курсу і початок економічних перетворень.

Екранна розповідь поділена приблизно порівну між ворогуючими партіями, до того ж, якщо «Фідес» представлена виключно виступами на партійних зборах, рекламними роликами і плакатами, то Ференц Дьюрчань, явно прихильний до авторів, раз за разом запрошує їх за лаштунки свого штабу і навіть за родинний стіл. І все ж саме «Фідес» опиняється в центрі історії, яка свідчить, що в сучасній європейській країні, яка має повний набір державних і громадських інституцій демократичної держави, що входить в Євросоюз, можливим є торжество диктатури.

Підкуповуючи і залякуючи (сама Ештер Хайду, професійна журналістка, виїхала з країни після отриманих загроз), «Фідес» перетворює засоби масової інформації на Міністерство правди, яке, подібно до сталінського агітпропу, створює на своїх сторінках і в ефірі альтернативний всесвіт.

Місце агентів імперіалізму, буржуазної реакції і кривавої собаки Пуанкаре тут займають підступи Євросоюзу, який намагається нав'язувати свою волю сильній і незалежній Угорщині, зловісне світове єврейство зі своїм лідером Соросом, яке мріє знищити християнську Європу, націонал-зрадники, які прагнуть до влади заради того, щоб віддати країну на поталу, а також головне знаряддя, за допомогою якого вороги, які оточили Угорщину, мають намір знищити її економіку і культуру, ввести у кримінальний хаос – страшні біженці.

«Фідес» оголошує себе оплотом християнської релігії, проводячи політику, прямо протилежну Христовим заповідям – від пропаганди нетерпимості та ненависті до відмови належної підтримки найбільш вразливих верств населення.

При цьому справжні лиха, що стали наслідком прийнятих урядом Орбана заходів, лідери партії прагнуть витіснити з народної свідомості, замінюючи їх лихами вигаданого майбутнього, яке настане, якщо Орбана замінить суперник. Наприклад, представники «Фідес» розмірковують про можливий підрив державної економіки через допомогу біженцям, про статки громадян Угорщини, які дістануться терористам і злочинцям, які хлинуть в країну тільки-но ця партія втратить владу, в той час як однією з особливостей економічної політики Орбана є зниження пенсій і скасування виплат по інвалідності.

Витримана в жанрі «Угорщина для угорців» риторика, яку практично не відрізнити від гасел українських ультраправих, яка конструює вигаданий простір, в якому подолання соціально-економічних проблем підміняється захистом від міфічних зовнішніх загроз, любов до батьківщини визначається ксенофобією, а вірність християнству передбачає відмову від усього християнського, знаходить відгук у душах виборців – Віктор Орбан знову стає прем'єр-міністром Угорщини.

Представлене у стрічці Ештер Хайду нагадування про здатність тиранії здобувати перемогу зовні демократичним шляхом видається злободенним не лише для Угорщини. Як зауважив під час обговорення молодий угорський кінокритик, «ця історія актуальна для всієї Європи, але вона принесе європейському співтовариству користь, якщо сусіди Угорщини виявляться здатними вчитися на помилках її народу».

Автор висловлює подяку Генеральному консульству України у Франкфурті-на-Майні і особисто Генеральному консулу Аллі Польовій за допомогу у підготовці матеріалу.

Олександр Гусєв. Вісбаден

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-