Просто слухай: уривок із книжки Мері Ловсон «Кінець дороги»

Просто слухай: уривок із книжки Мері Ловсон «Кінець дороги»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо уривок з книги жанру сучасна проза канадійської письменниці Мері Ловсон «Кінець дороги».

Діапазон подій у романі Мері Ловсон воістину неосяжний — від славнозвісної «срібної лихоманки» в канадській провінції Онтаріо на початку ХХ століття до Лондона через 60 років. Письменниця з надзвичайною точністю описує нюанси й перипетії в житті великої родини, усі члени якої сповнені суперечливих прагнень, та не наважуються знехтувати своїм обов’язком стосовно одне одного. Це тонка, іронічна і вдумлива проза, справжня «сімейна сага» для поціновувачів глибоких романів.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

«Кінець дороги» Мері Ловсон

Г л а в а  1

Меган

Струан, січень 1966 року

За два тижні до того, як поїхати з дому, Меган почала розбирати речі в своїй кімнаті. Вона поклала валізу (найбільшу, яку змогла знайти, куплену в універмазі «Гадсонз бей») на ліжко, а велику картонну коробку (отриману задурно в продуктовій крамниці «Маршалз») — на підлогу поряд з нею. Усе, що не вміщалося у валізу, мало опинитися в коробці. Вона вирішила бути безжальною — намірялася подорожувати з небагатьма речами. Не пройшло відбір вбрання, яке вона не надягала рік чи більше, так само, як і всі туфлі, всі розпаровані шкарпетки чи білизна з дірками, яку вона берегла, щоб убирати в незначущі дні, цілком розуміючи, що всі її дні були незначущі чи, принаймні, не такі, які вимагали порядної білизни. Та ж сама доля судилась і всіляким дрібницям на дні шухляд: шпилькам, розтягнутим гумкам для волосся, схожій на намисто браслетці без половини намистин, залишкам коробочки з березової кори, прикрашеної голками дикобраза, старезним гумкам, таким схожим на висушених хробаків, що вона мусила заплющити очі, торкаючись до них, ручці з орлиним пером — подарунком від Тома з тих часів, коли він збирав орлине пір’я.

Вона викинула геть пляшечку парфумів, що їй подарували близнюки на якесь Різдво. Побачивши їхню назву — «Засідка», їхній батько розсміявся — напрочуд рідкісний випадок. До парфумів приєднався огидний набір із синього гребінця та щітки для волосся (різдвяний дарунок від Корі), рожевий оксамитовий мішечок для прикрас із каблучкою з фальшивим діамантом, від якої в неї зеленів палець (різдвяний дарунок від Пітера), чорний оксамитовий обідок (від матері) та пухнастий песик-коллі, якого вона виграла на шкільному благо­ дійному заході, коли вже була задоросла для таких речей.

Власне, вона збиралася позбутися великої частини свого дитинства. Що минуло, того не повернеш.

До валізи, разом з презентабельною білизною, потрапили сорочки, светри, спідниці (літні й зимові), джинси, дві літні сукні, які їй іще подобалися, одна пристойна піжама, двокольорові шкіряні туфлі та одна і єдина пара елегантних туфель (білих, з маленькими підборами), куплених з нагоди випуску зі школи й після того взуваних тільки раз, півроку тому, коли Патрік повіз її на вечерю у Нью-Ліскерд, зробивши такий подарунок на день народження. Вона взує зимові чоботи, і тим краще, бо інакше вони зайняли б половину валізи.

А ще у валізі опинився мініатюрний дорожній набір для шиття (подарунок на дванадцятиріччя від її матері, який тоді здався Меган зовсім безглуздим, бо вона ніколи нікуди не їздила, але тепер, через дев’ять років, проведених на дні шухляди, може ста ти в пригоді), грілка (вона без грілки не може заснути), фотографія всієї сім’ї, або ж у тому складі, в якому вона була на той час, знята мандрівним фокусником, який дістався довгою й курною дорогою в Струан якогось літнього дня у старезному перегрітому паккарді-катафалку. Меган не мала уявлення, звідки він приїхав і куди поїхав, але пам’ятала той вечір, коли він прибув до міста. Він улаштував виставу в церковній залі, на яку прийшов кожнісінький мешканець Струана, навіть її батько, який ніколи нікуди не ходив. Вона пам’ятала, як фокусник вийшов на сцену — високий і худий, убраний в елегантний фрак і циліндр, нізвідки діставав фонтани яскравих шарфиків, так, що вони ширяли в повітрі, наче пташки. Він крутив обручами, пропускаючи їх один через одного неможливими способами, і танцював із палицею під мелодію «Так! Бананів у нас немає», що грала на старезному грамофоні, позиченому зі школи.

Наступного дня ілюзіоніст облаштував саморобну фотостудію в кутку зали, повісивши замість тла для фотографій простирадло з зображенням якогось венеційського каналу, і зробив знімки всім охочим, що означало взагалі мало не всім — великому шумному натовпові фермерів, шахтарів, працівників тартака, вчителів, власників крамниць і навіть кількох лісорубів із табору, що стояв при верхів’ї річки. Всі вони вбрались у найкращий недільний одяг і всі хотіли фотографію себе та своїх сімей, якщо їх мали,— якесь свідчення їхнього існування, щось, що прив’язало б їх до цього місця та цього часу: Струан, Північне Онтаріо, через Венецію, близько (Меган роздивилася фото й вирішила, що їй на ньо­ му десь десять, а значить, це було одинадцять років тому) 1954 року.

Батько Меган ще раз прийшов і, на превеликий подив, зголосився зробити фотографію з сім’єю, тож на ній були зображені вони всі: батько й мати стоять позаду (батько з нетерплячим виглядом, мама — зі стривоженим, подумала Меган, так, наче намагається згадати, чи нічого не залишила на плиті). Її мама тримає Генрі, якому на той час було кілька місяців. Попереду них, виставлені за зростом (що на той час означало й за віком) — Том, Меган та близнюки, Дональд і Ґері.

Генрі, малюк, народився з отвором у серці й помер через півроку після того, як зроблено це фото. Пітер, Корі й Áдам ще не народилися. Перш ніж з’явився Адам, у її матері народилася одна мертва дитина й сталося два викидні, тож він був найменший, на вісім років молодший за Корі.

Окрім як поцупити це сімейне фото, Меган перебрала коробку з-під взуття, повну інших старих фотографій, переважно зроблених Томом на «бокс брауні», і знайшла ту, на якій Пітер із Корі грають­ ся на пляжі, й ще одну, з кількамісячним Адамом. На дні коробки лежав знімок із нею та Томом на гілках дерева, і вона взяла його також. Вона не могла пригадати, щоб коли-небудь вилізала на дерево, й не мала уявлення, хто зробив це фото (з усієї сім’ї лише Том цікавився фотографуванням), але воно їй подобалося, тож вона його забрала.

Провини за те, що вкрала фотографії, Меган не відчувала — більше ніхто з усієї родини ніколи їх не переглядав, тож вона була певна, що нікому їх не бракуватиме. Вона поклала знімки в конверт і запхнула під решту речей, так що він лежатиме на самому дні. А тоді спробувала закрити валізу і               не змогла. Вона витягла два светри, дві спідниці й елегантні білі туфлі, натиснула на кришку, подужала нові блискучі застібки й виявила, що не в змозі навіть підняти його з ліжка. Тож виклала з нього все, провела ще один відбір і тоді, нарешті, закінчила пакування.

Вона відступила назад й оглянула кімнату. Нічого не лишилося. Ні ляльок, над якими можна було б заглибитися в спогади, навіть якби вона таке любила; зі стількома малюками в сім’ї останнє, що їй було потрібно, це лялька. Відповідно ніяких лялькових будиночків чи мініатюрних чайних сервізів; «доньки-матері» втрачають свою привабливість, якщо щодня гратися в них по-справжньому. Порожні підвіконня й стіни, порожній вузький дерев’яний письмовий стіл. Не лишилося нічого; її це дуже тішило. Кімната дістанеться Адамові, вирішила вона. Так він більше не будитиме Пітера й Корі, а вони не будитимуть його. А коли приїжджатиме в гості, то спатиме тут із ним. Картонну коробку, повну непотребу, заховала в гаражі; вона пізніше все перебере, добротний одяг віддасть на благодійність, а решту викине в смітник. Вміст валізи повернувся, акуратно складений, у коробки та шухляди чекати дня від’їзду. Саму валізу вона поставила під сходи.

Що ще? — подумала Меган, перебираючи в уяві список. Вона вже попросила місіс Джарвіс, яка при­ ходить по понеділках допомагати з пранням і прибиранням, приходити також і по четвергах, почавши через два тижні. Зробила для дому запаси всього необхідного: консервованої їжі, туалетного паперу, прального порошку. Вона застелить свіжі постелі й влаштує прання в понеділок перед від’їздом. Оце й усе, подумала вона. Все, що залишилося,— це сказати своїй сім’ї та Патрікові, що нарешті — нарешті! — після стількох років невдалих спроб, таки поїде з дому.

"Кінець дороги", Мері Ловсон, видавництво Фабула 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-