Євген Коротких, мандрівник, мореплавець
Бачили утворення штормів – хвилі-ущелини 150 метрів завширшки й 30 глибиною
24.12.2018 09:30 437

Про мореплавця із сухопутного Луганська Євгенія Коротких я розповідав минулого року, але до того часу він ще не встиг здійснити свою мрію – вийти на своєму катамарані в Атлантику.

Катамаран цей він побудував власноруч – замість того, що затонув у корабельній аварії прямо посеред Середземного моря. 2017-й так і пройшов у приготуваннях, але вже цього року він зумів рівно за сто днів пройти від українського Очакова до острова Тенеріфе, головного архіпелагу Канарських островів. Але про все по порядку...

ІНСТРУКЦІЯ ПО БОРОТЬБІ З ПІРАТСТВОМ

Хоча який тут, до біса, порядок, якщо на самому початку своєї розповіді, коротко перераховуючи події, що сталися з мореплавцями, Євген Григорович сказав:

– Було цікаво, багато чого побачили, міста, острови. Але і небезпечно. Були шторми, була спека. Навіть пірати були...

– Про піратів попрошу детальніше...

– Ну, зовсім піратами їх називати не можна... Просто у Марокко рибалки вдень ловлять рибу, а якщо вночі з'явиться можливість, можуть і яхту якусь пограбувати.

– Виходить, у людей хобі таке...

– Так, хобі. Вони ж там жебраки, шукають будь-який спосіб заробити. Нас попередили, щоб удень ми йшли уздовж берега і нікого не боялися. А на ніч краще йти подалі в океан – або приставати до берега. І ось ми зустріли групу рибальських човнів. Пройшли останню; на ній було чоловік шість марокканців. Дивимося – а вони без сітей. Чи то витягли вже, чи то... А ми якраз дуже повільно йшли – вітер був слабкий. Кілометра два-три на годину. І якось вони підозріло на нас дивилися. Не так, як звичайні рибалки, які нам махають, пропонують рибу у них купити. А ці тільки спідлоба за нами спостерігають.

Згодом вийшли з видимості міста, інших рибалок вже не видно. Чую: вони запустили двигун і заходилися за нами потихеньку йти. Якимись зигзагами - то нібито до берега повернули, то у відкрите море. І все більше до нас наближаються. І коли ми залишилися зовсім далеко від людей і від берега, вони відкрито пішли на нас, по прямій. І облич ще не видно, але вже зрозуміло, що вони групуються на носі для атаки.

Але й у нас же мотор є, ми його запустили. У них, звичайно, мотор потужніший; вони йдуть швидше. Але тут вітер якраз почав дути. Не те, щоб швидкості зрівнялися, але ми помітно прискорили хід. І вони, врешті-решт, відстали.

– Чому, якщо вони вас все ж таки могли наздогнати?!

– Так ми ж йшли у відкритий океан. І вони, напевно, зрозуміли, що у них може не вистачити палива, щоб повернутися назад. Коли вітер подув і у нас швидкість додалася, вони ще хвилин п'ятнадцять за нами йшли. Ми наповну запустили наш мотор; такий рев стояв. І вони зупинилися, повернули і пішли до берега.

КОМАНДА

Ну, ось, тепер можна по порядку. Почнемо з команди.

– Плисти ми збиралися і у 16-му, і у 17-му, – продовжує розповідь Коротких. – Я тоді здебільшого жив у Луганську, інколи у Дніпрі. Мотався то туди, то сюди. Вийшло так, що у 17-му році ми провели на Каспії чемпіонат світу. Там у мене зібралася команда дівчат – активних, енергійних. І коли я заїкнувся про те, що у мене є мрія йти в Атлантику, вони настільки захопились, що ось з їхньою допомогою все і вийшло у 2018 році.

– Дівчата – казашки?

– Ні, наші. Українки. Більшість - із Харкова, Дніпра й одна дівчина прилетіла з Лондона. Вона раніше жила у Харкові, а потім вийшла заміж за англійця. Дівчата давно дружать, весь час подорожують на байдарках, ще на чомусь. А тут я просто дав оголошення, що мені потрібен екіпаж – на чемпіонат світу. Вони дізналися; їм захотілося побувати на Каспії, подивитися на цю пустелю, на море.

Я з ними зв'язався; поїхали. Спортивного такого азарту у нас тоді не було – останнє місце посіли. Але з'явилася команда. І от коли ми обговорювали подальші перспективи, з'явилася ідея дістатися до Атлантики, пройшовши через усе Середземне море. Виходила унікальна експедиція. Принаймні, в Україні ще ніхто так не ходив. А оскільки це справа витратна, довелося пройти п'ять етапів. І на кожному етапі практично була своя команда. Один я йшов капітаном від початку до кінця, а інші – одні в якусь точку на маршруті прилітали, інші відлітали. Змінювалися. І так через мій катамаран пройшло 17 осіб. З Луганської області нас дві людини було. Крім мене ще лікар – Леонід Фалько.

– Ви по північному узбережжю Середземного моря йшли?

– З Очакова ми пішли прямо на Босфор, і далі посередині Середземки. Після Греції прямо на Сицилію, після Сицилії – пішли на південь Сардинії. Це середина Середземки. Навіть ще південніше. А потім з Сардинії, прямо через відкрите море, йшли на Балеарські острови. Це не вздовж берега. А з Сицилії коли ми виходили, йшли через Мессинську протоку. Вона дуже небезпечна – багато кораблів там затонуло. Коли ми йшли, то бачили, як утворюються шторми, прямо на очах. Шквали. А коли йшли від острова Вулкано до Сардинії, потрапляли в грозову обстановку. Навколо були грози – вночі. Ми там кілометрів сорок зайвих намотали, тікаючи від них. Страшно. Тобто бачиш просвіт між хмарами – йдеш туди, а там знову йдеш в інший бік. Моторошно. Дві доби ми в такому стані були.

ВУЛКАНІЧНА МАЛИНА

...Хто погано знає еллінську міфологію, нагадаю: знамениті Сциллу і Харибду поміщали якраз по двом берегам цієї самої Мессинської протоки. Зараз її береги мало нагадують міфічних чудовиськ. Хоча на італійському березі досі знаходиться містечко з назвою Scilla. І взагалі, від часів плавання Одіссея скільки століть минуло!

– Що ще цікаво: тут я вперше побачив великі хвилі, – розповідає мандрівник. – Не ті, що високі, як гори. Навпаки: йдемо, йдемо – начебто не піднімаємося. А потім раз: яма. Навіть не яма, а якась ущелина. Завширшки метрів сто п'ятдесят,  а завглибшки – не знаю, може, метрів тридцять. Таке відчуття, що провалюємося в якусь величезну западину. Потім піднімаємося. Я навіть в кіно такого не бачив.

– Ви в які порти заходили?

– Перший порт – Стамбул; Бабакале, Айвалик – це був останній турецький порт, після якого ми перейшли на грецький острів Лесбос, місто Мітіліні. Далі до самих Афін ми не заходили в порти. Стояли на якорі, ночували на катамарані. В Афінах теж не стояли в порту – знайшли гарну бухточку. Там відстоювалися, міняли екіпаж якраз. Після Афін пройшли знаменитий Коринфський канал, відвідали сам Коринф. Зайшли на острів Кефалонія, у марині (така гавань для яхт; яхтсмени приїжджають, підключаються до електрики; там вода, інтернет – все це є) постояли. Зайшли на Ітаку – батьківщину Одіссея. Дивилися на зірки і намагалися відчути себе древніми греками.

– Ну хоч по острову походили?

– Звичайно, ми вийшли до берега – катамаран це дозволяє. Дивитися там нічого. Руїни якісь. Все дике, заросле. Одні кози бродять. Але це ж тільки в районі бухти. Може, далі зустріли б цивілізацію. Неможливо осягнути неосяжне. Коли заходили на острів Вулкано, піднімалися на вулкан (звідси і назва острова). Він, звичайно, недіючий, але якісь процеси всередині йдуть, сплячий вулкан. Афіни подивилися, до Парфенона сходили. Місто Катанія на Сицилії подивилися. На Сардинії – Кальярі. Добре облазили острів Устика – маленький такий острівець на шляху від Сицилії до Сардинії. Весь заріс кактусами. Сила-силенна плодів! Я навіть не знав, що у кактусів є плоди, дуже смачні. Смак схожий на нашу малину.

– За величиною теж як малина?

- Як яблука. Смачні. Єдине – вони колючі, руками не можна було брати. Одягали рукавички, зривали, колючки зрізали. Колючки такі дрібненькі, впиваються в руку, їх не видно – а біль є. Занози неприємні.

ДВА МОРЯ – ДВІ СИСТЕМИ

Завдяки телебаченню, інтернету, усіляким там Google-мапам, у нас склалася ілюзія, що Середземномор'я ми таки знаємо... приблизно як жюль-верновський Паганель – свою Патагонію. А тут, з розповіді Євгена, я раптом зрозумів, що нічого ми не знаємо. У будь-якому разі, не більше, ніж той Одіссей, який, вирвавшись з обіймів Каліпсо, ще тільки збирався відправитися додому, до Пенелопи.

– Рибу ловили по дорозі?

– У нас якраз з цією рибою виникла проблема. Лікар, Льоня Фалько, зібрався її ловити. Набрав найрізноманітніших снастей, але скільки ми не ловили, нічого не виходило. Доводилося рибу у рибалок купувати. Але два рази все ж пощастило. А ось що ми особливо активно їли – так це плоди того кактуса. Практично півтора місяці. Вони не псувалися.

На першому етапі, у Чорному морі, у нас було харчування два рази на день: сніданок і вечеря. У проміжку чай пили. А тут...

Що дивно: коли ми Чорним морем йшли, було дуже багато чайок, дельфіни. А Середземкою коли йшли – дивно, але чайок дуже мало. Тільки альбатросів бачили. Дуже мало і дельфінів було. З'являлися, але рідко. Причому, якщо у Чорному морі ми зустрічалися – дельфіни з нами гралися. А у Середземці вони нас ігнорували.

Однак коли вийшли в Атлантику, там вже – чим нижче опускалися, тим більше живності. І кити пропливали поряд, і касатки. А скільки черепах пропливло! Вони не те, що пливуть – вони наверх піднімаються, лежать, гріються на сонці. Вода холодна. І поки ми до них не підійдемо, не ткнемо – не спливали. Дрімали. Акула пропливала. Ми, звичайно, злякалися, думали, нападе. Але вона пропливла, нічого... Кити пропливали повз нас.

– Ви ж китів в Охотському морі бачили. Де вони крупніше – там чи в Атлантиці?

– В Охотському морі якісь були більшими. Тут вони дрібніше. Там у кита один хвіст був – таке відчуття – більше, ніж наш катамаран. В Атлантиці вони маленькі. Чи нам так здалося. Касатки теж якісь були маленькі. В Охотському морі – метрів вісім-десять. Тут – метрів шість.

ХОЛОДНА АТЛАНТИКА

Ось ще географічна несподіванка: спекотна Африка – і раптом...

– Коли ми йшли Атлантикою вздовж Марокко, там кожного дня були тумани. Приблизно о третій, о четвертій ранку вони з'являлися і тільки години до другої дня зникали. Тумани настільки щільні, що на відстані десяти метрів вже не видно нічого. Буде стояти човен в десяти метрах від нас, ми його вже не побачимо. І це кожного дня. Вже потім ми в інтернеті знайшли – виявляється, це природний стан океану в цьому місці. Річ у тому, що в Атлантиці тут проходить дуже холодна течія, а в пустелі на суші – гаряче повітря. О третій якраз це повітря починає опускатися, і з'являється цей туман. Обійшли завдяки gps'у. У нас навіть було два випадки, коли ми заходили в порти наосліп. Дивилися на GPS і на карту. І ще на носі людина стояла дивилася. Бо що могли виявитися рибалки попереду, у яких цієї техніки немає.

У Марокко стояли, займалися ремонтом. Лише заїкнулися, що потребуємо допомоги у ремонті двигуна (знадобилася одна деталька) – стільки відразу арабів заходилися нам допомагати! Стільки порад ми відразу отримали. Всі дивляться, всі щось кричать. Дивимося: вже по катамарану і пацани якісь лазять, всілися поруч з мотором, зазирають через плече – що ми там робимо? Навіть страшнувато стало.

– Не обікрали, ні?

– Ні, ні. Все зробили, запустили. Але що у них неприємне – це відношення до моря. Там, де ми стояли, біля пристані, туди ж підходили рибалки, вивантажували рибу. Тут же покупці-торговці починали її різати, чистити. Кишки викидають прямо у воду. Чайки злітаються, цю рибу їдять, тут же гадять. Рибалки теж... гадять прямо в море – і звідти ж воду набирають, рибу миють. Сморід такий! У нас одяг, весь катамаран десь тиждень смерділи цим усім – не могли відмити. Але що нам здалося зовсім страшним... Ми злили відпрацьоване масло, питаємо, куди його можна віднести, а місцевий бере і виливає його в море. Ми: «Як! Машинне масло, його ж в море не можна!..» – «У Марокко все можна», – відповідає.

Що ще... Мотузка у нас перетерлася, і якір наш залишився у воді. Так вони знайшли десь якір і за шість доларів нам його продали. Кинулися шукати наввипередки. Тягнуть, лаються. Вони тихо не вміють говорити.

– Шість доларів – це дорого?

– Це дуже дешево.

МРІЯ РАДЯНСЬКОГО БУРЖУЯ

– Канари теж вельми своєрідні, – ділиться побаченим мандрівник. – Коли ми прийшли на перший острів – там земля була якась брудно-чорна. Як глина. Там місцеві жителі навіть парканів з цієї землі собі набудували. Потім Гран-Канарія... Але там ми тільки переночували і відразу втекли. А ось на Тенеріфе ми, звичайно, багато подивилися. Адже там у нас берегова підтримка була на ім'я Анна Беррі. Це та харків'янка, яка у Лондоні живе. Вона взяла машину напрокат і возила нас по цьому острову. Возила навіть в знамените тамтешнє село, яке називається Маска. Воно знаходиться у західній частині острова серед дуже крутих гір. Раніше туди неможливо було дістатися, але потім якісь хлопці-підприємці проклали гарну дорогу і зробили з села пам'ятку.

Поки не побудували дорогу, піднятися туди можна було тільки козячими стежками. Там немає пляжу – до моря спускається прямовисна скеля; до цієї скелі прироблені сходи, і коли яхта приходить, її залишають на якорі. Народ на човнику підпливає, піднімається на майданчик, а там вже по стежці – в село. Але якщо чесно, ніякого села там немає – все облаштовано під туристів: кабаки, готелі, крамниці різних виробів. Але все одно приємно – місцевість така своєрідна.

Нам ще пощастило ось у чому. Коли ми приїхали в Санта-Круз-де-Тенеріфе, там відбувалася хода з мощами якоїсь святої. Нам сказали, що така хресна хода тут проходить раз на тринадцять років. І ми якраз з переходу, вселяємося у готель – і через годину святу проносять під нашими вікнами (12 жовтня вся Іспанія відзначає день Пресвятої Діви Марії де Пілар – на честь об'явлення Богоматері апостолу Якову на берегах річки Ебро – авт.).

– Лікар з вами всю дорогу пройшов?

– Як він долучився до нас в Афінах, так до самих Канар йшов зі мною. І навіть від Сицилії до Аліканте в Іспанії ми з ним удвох йшли.

– Ну, а у нього була робота за спеціальністю?

– Ні практично, тільки забиття – десь хтось спіткнувся... Дрібниці, щоб його зайняти. «Аптечку веземо – давай хоч обмажемо щось». Найскладніша робота – це на Устиці колючки витягувати після кактусів.

Що цікаво. Ми від Очакова до Афін йшли вчотирьох – чотири хлопця. А от в Афіни прилетіли чотири дівчини і лікар. З цими дівчатами ми пройшли до самої Катанії. У Катанії вони зійшли; ми залишилися удвох з лікарем. Прийшли в Аліканте – прилетіли хлопці з Чернігова. Троє хлопців і одна дівчина. З ними ми йшли до Касабланки. З Касабланки вони відлетіли, а на їхнє місце прилетіли двоє з Києва. Вчотирьох дійшли до Канар. Прийшли в Тенеріфе, там ми катамаран залишили, розібрали, погрузили в контейнер і відправили в Одесу. А самі додому полетіли літаком.

– А цей катамаран, на якому ви подорожували, новий?

– Цей новий. Старий затонув у 2008 році, а вже у 12-му році я побудував і відтоді лише добудовував, модернізував, підганяв під майбутні походи. Ну, концепція витримала. Ми потрапляли у дуже складні ситуації, і він всі їх успішно пройшов.

Михайло Бублик. Сєвєродонецьк

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-