Коли замість учителя – мама

Коли замість учителя – мама

1617
Укрінформ
Журналісти Укрінформу, діти яких цьогоріч стали першокласниками, продовжують вести "батьківські щоденники"

Сьогодні у своїх щоденниках батьки першокласників, яким випало починати шкільне життя разом зі стартом реформи Нової української школи, розкажуть – із чим же тепер, коли нема навіть домашніх завдань, приходять до батьків першачки.

ДІТИ І ВІЙНА

В новій українській школі, як ви знаєте, нема домашніх завдань. Але це не значить, що мами можуть розслабитися і зовсім не працювати з дітьми. Навіть якщо не за уроками — сидіти все одно доведеться: додатково читати, тренувати письмо, малювати, вирізати, клеїти, виготовляти саморобки на шкільні конкурси, а ще відповідати на купу “незручних” питань, які не поставиш учителю. Наприклад, про війну.

- Останні два тижні діти часто питають про війну — у зв'язку з розмовами напередодні запровадження воєнного стану, через розмови про українських моряків у полоні... Діти відчувають моменти загострень і тривожаться від того, шукають відповіді на питання — і якщо у школі їх не знаходять, то цю прогалину треба заповнювати самим батькам, удома, – зауважує у своєму батьківському щоденнику власкор Укрінформу на Закарпатті Тетяна Когутич, мама першокласника Лохівської ЗОШ ім. Юрія Герца на Мукачівщині. – А війна, як і смерть, секс — той перелік “дорослих” тем, на які не прийнято говорити з дітьми, тим більше у школі, тим більше – у початкових класах.

Але часом усвідомлюєш, що навіть якщо ти не готуєшся до розмови наперед і не думаєш, що казатимеш, – говорити все одно доводиться, бо вони питають.

Діти бачать уривки новин, коли увечері прибігають до дідуся, у якого працює вічне ТБ: а там — військові на тренуваннях, репортажі з передової, люди у формі, свічка в кутку горить — різні ж інформприводи бувають... Моїм дітям — це хлопці 7 та 6 років — достатньо цього, аби усвідомити, що навколо них щось не так. І спитати у мами — наразі надійного для них джерела інформації — що саме і чому.

Ми живемо на Закарпатті — далеко від війни, найдалі, власне, в країні, у нас, слава Богу, не чути вибухів чи обстрілів. Але відголоски війни — це не обов'язково звуки вибухів (хоча їх було добре чутно з полігону під Ужгородом восени 2014-го — ми тоді гуляли околицями з синами, ще маленькими, воно гриміло, діти питали, що це і... зіщулювались та просились додому — мене дивував той їхній генетичний страх, який змушував малечу втягувати голову в плечі, смикати маму за полу і проситися додому).

Відголоски війни — це тривога під час загострення конфлікту, коли домашні ходять по хаті якісь нервові й спантеличені, щось обговорюють на кухні, а діти з дебатів чують уривки, і потім перепитують: ма, а хто такий Порошенко чи, там, Путін, а чому “руські” на нас напали, а що у нас — немає танків, аби їх прогнати? І звісно, головне питання: а до нас додому вони не прийдуть?

І якщо на перші ти ще маєш сяку-таку відповідь, то на останнє — обов'язково затинаєшся...

Востаннє такий момент у нас вдома був щойно два тижні тому, коли в країні обговорювали введення воєнного стану.

Для дітей це був день після школи, коли надворі противна погода і — не погуляєш, і всі в хаті, а у діда включене ТБ — аби нічого не пропустити, мама стежить за цим же у себе на робочому комп'ютері, батько виходить курити частіше, ніж звично...

Мене запитання сина застало зненацька: мам, а що таке воєнний стан, що це означає?

Відповідаю, діючи за інструкцією (такі свого часу густо роздавали психологи — ще у 14-15 роках): береш дитину на руки чи опускаєшся навпочіпки, так, аби його й твої очі були на одному рівні, береш за руку чи кладеш собі на коліна, обіймаєш і якнайрівнішим голосом починаєш пояснювати.

Пояснюєш, власне, що воєнний стан вводять не у нашій області — тільки там, де є кордон із Росією, вводять для того, аби бути готовими відбиватися у разі нападу, заспокоюєш, що у нас сильна армія, що на Сході міцно тримають оборону наші військові... (За порадою тих же психологів, такі розповіді обов'язково варто закінчувати тезою про те, що ти в безпеці, що я тебе захищу).

- А ще, у нас є захисники на небі — пам'ятаєш, ви у школі янголів малювали з учителькою на групі на честь Небесної сотні? Пам'ятаєш, ми тоді говорили, що на небі тисячі янголів моляться, аби в Україні настав мир і всі татусі повернулися до своїх діток, а синочки — до матерів? (Минулого року у сина в першому класі таке завдання на уроці діти виконали до річниці Майдану).

- Пам'ятаю, – якось невпевнено промовив син.

У школі про війну з дітьми також говорять. Здебільшого, до відповідних дат або під час годин патріотичного виховання. Це, власне, залежить від позиції вчительки: говорити чи ні, що і як говорити. Але все одно – те, про що не розкажуть у школі, він спитає вдома. Окрім школи можна почитати книжку: в Україні є дитячі тематичні видання, наприклад, у нас вдома є "Казка про Майдан" Христини Лукащук, "Мій тато став зіркою" Галини Кирпи... Їх важко читати, можливо, мамам навіть важче, ніж дітям, але, я вважаю, треба — бо такий нині час. І ще — бо воно стосується кожного.

Ще можна переповісти родинні історії про війну — прабабуся родом із Сумщини, краю, де Другу світову відчули на собі, і в неї досі чіткі спогади про ті часи, і я знаю історію свого прадідуся, який пройшов війну, був поранений... Часом дещо з цього дітям переповідаю.

Тому що в школі чи вдома читати, переповідати, говорити, зрештою, з дітьми про війну все одно доводиться — бо як би ми, дорослі, не намагалися відсторонити дітей від “важких” подій, вони таки втягнені в процес. Вони ж живуть разом із нами в цій реальності, яка змінилася і не всім подобається, — але іншої немає. І в ній, часом, ти з подивом помічаєш, як часто діти граються у війну, як раптом просять купити книжку про військову техніку в книгарні, як малюють танки в зошиті... Вони намагаються в доступний їм спосіб — через гру — спробувати усе зрозуміти. А ще такий дзвіночок — коли мої діти загадують бажання (в дитинстві ж багато приводів це робити: першу черешню з'їв, спіймав насіння-“парашутик” від кульбабки в долоньку, вія впала — тож треба подути, за пазуху кинути і бажання загадати), вони майже завжди кажуть: “Аби не було війни!” І я їх цього не вчила. Це з тої ж опери, що й втягування голови в плечі, коли чуєш вибухи: на автоматі.

Мої сини багато фантазують на тему, як вони, коли, мовляв, виростуть, переможуть “руських”. Серед варіантів таке: вони зроблять великого робота-дракона і поставлять його на Донбасі замість усіх військових, які одразу ж повернуться додому. Або — придумають спеціальний космічний шатл і відправлять усіх “руських” на Марс... Якось старший син, вчергове розмірковуючи на цю тему, сказав:

- От якби можна було невидимо вночі пролетіти над Росією і розсіяти по їхній країні невидимий порошок, від якого руські прокинуться вранці — і не захочуть більше ні з ким воювати! Ну а що, теж ідея! І моїм хлопцям після таких думок точно легше засинається.

Вони ж мріють, як і всі дорослі, про те, аби війна закінчилася — і все було добре. І наша задача – їх переконувати, що це станеться, і робити так, аби сталося якнайскоріше.

ВІДСУТНІСТЬ ДЗ НЕ ЗВІЛЬНЯЄ БАТЬКІВ ВІД НАВЧАННЯ

- Ранок у батьків, які мають першачків, завжди починається раніше. Маленьких школярів зібрати до школи швидко не вдається, а ще ж нагодувати сніданком треба, дівчаткам – заплести і провести, – пише Марина Ключківська – мама Віки зі школи у Щасливому, що біля Києва, – ОНЗ «Щасливський навчально-виховний комплекс».

Дорога до школи вранці заповнена авто. На шкільному подвір’ї батьки дають свої настанови на день, у коридорах щось пояснюють своїм чадам-старшокласникам, які вже зростом як батьки, хтось підкрикує на дитину під кабінетом директора і в ту ж мить сам на себе злиться за це.

Батьки першачків – інші, вони ведуть своїх дітей за руку, щось розповідають, посміхаються, обіймають і цілують дітей на прощання або захекано забігають у клас, закидають портфель, а потім – свого малого учня, розвертаються – і бігом на роботу.

Спостерігати за батьками у школі не менш цікаво, аніж за дітьми: вони виглядають часом так, ніби самі вперше прийшли до школи.

За кілька місяців навчання у новій українській школі, з вересня по грудень, ми, батьки, вже так “втяглися” в нушівський навчальний процес, що часом може здатися, ніби до школи ходимо ми, а не наші діти. Домашніх завдань у першачків, звичайно, немає, але є багато творчих завдань, які діти починають виконувати в школі, а вдома доробляють, якщо не встигли.

Пригадую, якось одна мама сказала, що їй хотілося свого часу, щоб батьки були більш залучені до навчального процесу, а саме: виконували спільні завдання, ходили разом на екскурсії, майстер-класи та багато іншого. Тоді на її слова я відреагувала позитивно. Ну, так, це ж цікаво і весело, подумала собі, і діти точно будуть у захваті. Але деякі завдання не доробиш за 5 хвилин, щось треба підказати, пояснити, а часом ще й трошки допомогти. З одного боку, це класно: батьки і діти роблять щось разом, якби не було такої потреби, то щось спільне чекало б на вихідних, коли батьки не на роботі.

А тут будній день, купа завдань, проблем і катастроф (батьки, які працюють, мене точно зрозуміють) ти приходиш додому й, оскільки дітки мають засинати все ж раніше, час на перебіжку зі свого “робочого” світу в дитячий світ простих речей і щирих почуттів, – досить обмежений. І скажу вам чесно, це буває зовсім не просто. Це ніби на ходу з автомобіля перескочити на самокат, не знявши туфель на підборах.

На практиці воно виглядає якось так. Спочатку ти читаєш завдання, а потім… часом знову читаєш завдання. Аналізуєш, і вже в голові складається алгоритм дій, думки повертають тебе на роботу, намагаєшся перенести свій досвід сюди, – пауза... Згадуєш, що в дитячому світі – все по-іншому. Береш м’якенький килимок, свого любого першачка, всідаєтесь разом на підлогу, обіймаєтесь, цілуєш у носика – налаштувалися, і починається творчий процес.

Уявіть собі на хвилинку такий набір: нитки, кухонна дерев’яна лопатка, кольорові олівці або фломастери, папір, ножиці, клей, якісь блискітки чи ґудзики – і все це треба перетворити на ляльку. Або, наприклад, закладка для книжки власними руками: для цього треба було обвести свою ніжку, вирізати і розмалювати, як бджілку чи метелика.

Або ось таке – прикрасити рукавичку за допомогою різних аплікацій. А ще – намалювати маршрут дитини до школи й зі школи додому, і хоч виконання цього завдання зайняло у нас не так уже й мало часу, але було весело й цікаво.

Ми вирізали будиночки, дерева і людей, клеїли, розмальовували і підписували вулиці, малювали свої кроки. На перший погляд, такі завдання можуть видатися дрібницею, а от спробуйте – впевнена, тоді ваша думка зміниться.

За цей ще зовсім короткий проміжок нашого спільного навчального життя ми зробили багато цікавинок і маємо купу позитивних спогадів про це.

Хоча існують різні думки щодо того, чи варто допомагати дітям, чи все ж краще давати можливість їм усе робити самостійно. Хтось навіть каже, що це “ведмежа послуга” своїй дитині. Але я думаю інакше.

Нині, коли батьки частіше працюють допізна і мають ненормований робочий день, діти і так багато часу належать самі собі. Звичайно, є гуртки, а в когось ще й бабусі. До речі, от коли наші улюблені бабусі починають дитину вдягати, щоб вона не мучилася самостійно, складати за нею іграшки, щоб дитина зайвий раз не напружувалась і так далі — то це і є чистісінька “ведмежа послуга”.

А коли мама разом із дочкою вирізають різні малюнки, малюють схемки і створюють інші “шедеври” – це особливий час, який усім іде на користь. Мама відволікається від роботи, дитина радіє, що їй допомагають. Удома панує атмосфера творчого безладу і позитиву.

Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-