Просто слухай: уривок із книжки Шаміля Алядіна «Мердивен»

Наступного дня, не відкладаючи, я отримав дозвіл коменданта і поїхав у Чинабад. Добрався попуткою досить швидко. Від райцентру поспішав у кишлак: не йшов, а летів. Виявилося, що радість може окрилювати! Тепер я міг перевезти свою сім’ю в Андижан! Навіть не вірилося. Щойно відчинив двері, Фатма кинулась мені назустріч:

– Мама знайшлася!

Я підхопив донечку на руки, насипав їй повну долоньку різнокольорових монпансьє. З’ясувалося, що минулого року маму Фатми висадили з поїзда в Коканді. А тепер вона захворіла тифом. До когось приїздив родич із Коканда, від нього Фатма й дізналася про матір… До Фатми прибігла знайома й потягла до себе, схвильовано стверджуючи, що родич розповідає про якусь стареньку, яка, наймовірніше, мама Фатми. Це виявилось правдою. Фатма ледве дочекалась мого приїзду, щоб поділитися радістю. Але що ж нам робити?

– Що робити? Терміново їхати, – сказав я. – А потім постараємося маму до себе забрати.

Того самого тижня я зміг добитися в редакції відрядження і поїхати в Коканд. На клаптику паперу я мав записану адресу, за якою знайшов будинок, де жила моя теща. Не будинок, а довгий барак, котрий відрізнявся від корівника лише тим, що був поділений на маленькі кімнатки, двері яких відчинялися у спільний коридор. Комірчина, що її займала старенька, виявилась порожньою. На дверях нема ніякого замка. Біля порогу, на земляній підлозі, росте пожовкла трава. Біля стіни – залізне ліжко без спинки, на ньому лежить шматок старої повсті. В кутку згорнута купа якогось лахміття: зігнуті труби від залізної печі, подерті калоші, стоптані черевики, м’ята куфайка та ще якесь ганчір’я.

Сусіди сказали, що тільки-но стареньку відвезли в лікарню, одразу приїхала дезінфекційна машина. Люди в жовтих клейончастих фартухах оббризкали кімнату якоюсь смердючою рідиною, що від неї тиждень очі щипало й не давало дихати…

Майже цілий день я витратив на те, що ходив з лікарні в лікарню, шукаючи тещу. Врешті, знайшов її у невеликому бараку на іншому кінці міста. Мабуть, я пройшов би повз нього, не звернувши уваги, коли б не побачив стару жінку в білому халаті, яка вийшла з дверей бараку і вилила з миски брудну воду на запилюжену дорогу. Я запитав, чи не знає вона, де інфекційна лікарня, а вона показала на барак. За ним було ще два. А чи не знає вона таку-то? Виявилось, що мама Фатми перебуває саме тут.

Я ледве впізнав свою тещу, бо вона так схудла, що лише Богу відомо, в чому жевріла її душа. Її наголо пострижена голова, зав’язана хусточкою, нерухомо лежала на жорсткій подушці.

Медсестра випередила мене, зайшла в палату і сказала:

– Тітонько, ваш зять прийшов!

Вона подивилась на мене глибоко запалими мокрими очима, ледь підняла руки і впустила їх на ліжко. Вона не мала сил поворухнутись.

Я сів на краєчку ліжка, взяв у свої долоні її суху і гарячу руку:

– Доброго дня, матусю.

Вона відповіла поглядом, а по її вилицях, обтягнутих зморщеною пергаментною шкірою, потекли сльози.

– Вона в нас молодчина! – бадьорим голосом сказала медсестра літнього віку, яка стояла за моєю спиною. – Інша вже давно кінці віддала б, а в неї – серце здорове, організм міцний.

Я дістав із сумки банку сметани, піалу з медом, перепічку і, розігнавши мух згорнутою газетою, поклав на тумбочку. Попросив медсестру доглядати стареньку, годувати її, доки Фатма сюди не приїде, і поклав у її кишеню кілька карбованців.

Затриматись довше я не міг, бо завтра мій документ буде недійсним.

Я перевіз сім’ю в Андижан. Через місяць, коли теща зміцніла настільки, що змогла ходити, ми забрали її до себе. Вчотирьох ми прожили багато років у кімнаті, яку залишив нам Яків Аронович, постійно згадуючи його добрим словом.

Помер Сталін. Розстріляли Берію і Кобулова, які здійснювали особистий нагляд за виселенням народів. Відбувся ХХ з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, на якому було засуджено ідеологію і практику сталінізму. Але живими залишалися ті, хто свого часу підписував постанову Державного комітету оборони від 11 травня 1944 року, що нею, по суті, кримськотатарському народу, як етносу, було винесено смертельний вирок. До складу ДКО входили ті, для кого видумування подібних вироків було звичною справою. Вони й тепер справляли сильний тиск на М.С.Хрущова, який не завжди міг чинити їм опір. Мабуть, значною мірою, саме цим можна пояснити те, що навіть після знаменитого ХХ з’їзду в долі кримських татар не змінилося майже нічого.

На початку травня 1956 року кримським татарам розіслали повістки, в яких суворо попереджали, що певного дня і певної години всі повинні заявитися у комендатурі.

Люди переповідали різні чутки. «Будуть всім повертати паспорти» – казали одні. «Скоро додому поїдемо, додому!» – раділи інші. «Дай Боже здоров’я Хрущову, він справедливість відновить!» – заявляли треті. Народ вірив у торжество добра.

Вранці ми всі разом пішли в комендатуру: я, Фатма, її мама, і наша маленька Діляра. Стояв гарний день. На дитину ми одягли найкращу сукенку. Настрій був святковий.

Вся вулиця перед комендатурою була заповнена нашими земляками. Зібралося, мабуть, кілька тисяч. Обличчя похмурі й суворі. Ті, хто щойно прийшов, розпитували тих, хто стояв давно, навіщо нас усіх зібрали. Ніхто нічого не знав. Запустили всередину перших тридцять-сорок осіб. Через кілька хвилин всі вони вийшли один за одним.

– Ну, що там? Навіщо викликали? Чи добрі новини? – ми закидали їх питаннями.

– Зараз самі взнаєте, – похмуро казали вони і поспіхом йшли геть.

Поступово ми просувалися дедалі ближче до дверей комендатури. Врешті, настала наша черга зайти. У кабінеті коменданта було повно людей, всі стояли, притискаючись одне до одного. Доньку я взяв на руки, щоб не розчавили.

Поруч із комендантом сиділо двоє незнайомих мені осіб у цивільному. Усіх місцевих я вже знав. Ці, мабуть, з Ташкента приїхали. Комендант взяв у руки аркуш паперу і встав з місця. Прокашлявся, бо робив це вже неодноразово й охрип, і почав урочисто читати:

– Указ Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року…

Далі говорилося про те, що з кримських татар, балкарців, турків (громадян СРСР), курдів, хемшилів і членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни, знято обмеження зі спецпереселення . Ми звільняємося з-під адміністративного нагляду і тепер не мусимо щомісяця ходити в комендатуру – «підписуватись».

Комендант зробив паузу та оглянув усіх, наче чекав оплесків. Потім високо підняв вказівний палець і виразно прочитав, різко підвищуючи голос, щоб кожне його слово закарбувалося в нашій пам’яті:

– Пункт другий. «Встановити, що зняття обмеження із вказаних осіб і членів їхніх родин не тягне за собою повернення їхнього майна, конфіскованого при виселенні, і що вони не мають права повертатися у місця, звідки були вислані!»

Комендант полегшено зітхнув, ще раз оглянув нас і запитав: «Все ясно?»

– Ясніше не буває! – сказав хтось млявим голосом.

– Тоді підходьте і розписуйтесь!

Кожному, хто підходив до столу, він подавав для підпису невеликий аркуш паперу, на якому друкарським шрифтом було виведено: «Я (ім’я, по батькові, прізвище), ознайомлений, що повертатися в Крим не маю права, а від конфіскованого у мене при виселенні майна відмовляюся добровільно. Підпис».

Двоє солдатів, що стояли біля дверей уважно стежили, аби ніхто не проскочив повз них, не підписавшись.

Тримаючи доньку на руках, я нахилився, щоб написати своє прізвище.

– Може, їй теж дати підписатися? – посміхаючись і показуючи на дитину, запитав комендант.

– Ще замала, – сказав я.

– Всі маленькі коли стають великими.

– Я впевнений, доки вона виросте, в нашому житті відбудеться багато змін.

– Даремно сподіваєтесь, – відповів комендант.

Шаміль Алядін