«Донбас», він і у Севільї «Донбас»

Перемога фільму «Донбас» Сергія Лозниці на Фестивалі європейського кіно у Севільї підтвердила універсальність проблематики цієї стрічки, яку навіть багато її шанувальників схильні сприймати лише як відображення суто української трагічної сучасності.

Разом з тим, можна припустити, що присудження «Золотого Гіральдільо» (Гран-прі фестивалю названо на честь фігури, яка прикрашає символ Севільї, вежу Хіральду) фільму Лозниці було частково обумовлено тим, що троє з п'яти членів журі – режисер Хонас Труеба, продюсер Інес Нофуентес і актриса Нереа Баррос – представляли Іспанію.

Адже саме іспанцям повинні були особливо бути зрозумілими, болісно близькими представлені Лозницею образи Пекла цивілізації, картини, які зображують розпад особистості, що слідує за крахом державних інституцій, демонстрація справжньої природи людини, вирваної зі звичної повсякденності у кривавий хаос війни, щоб виявитися або кровожерливим катом, або малодушним свідком епохи, який прагне не втручатися в події, або праведником, приреченим страждати за гріхи ближніх.

Спадкоємцям історичних травм Громадянської війни (яка стала масштабним розвитком сценарію схожих національних катастроф від Війни за іспанську спадщину до Карлістських воєн), яка стала полігоном для боротьби демократичної Європи з бісами Третього Рейху та сталінізму, добре відомо, як міжусобиця може стати наслідком іноземного ідеологічного впливу та військового вторгнення.

Тріумф такої радикальної картини підтвердив оцінки фестивальних завсідників, які характеризували програму XV Фестивалю у Севільї як найбільш сміливу за останні роки (як у політичному, так і в творчому відношенні) – серед стрічок, які суперничали з «Донбасом», варто згадати «Захід» Ласло Немеша, який створив непривабливий образ угорського суспільства між двома світовими війнами, «Роботу без авторства» Флоріана Хенкеля фон Доннерсмарка, яка, як і оскароносне «Життя інших», що прославила режисера, переосмислює досвід тоталітарного минулого Німеччини, і «Дику грушу», тригодинну картину головного режисера Туреччини Нурі Більге Джейлана.

У той же час, перемога «Донбасу» з його бездоганно витриманим балансом документальної основи та художнього переосмислення, відповідає специфіці цього головного іспанського кіноогляду (поряд з МКФ у Сан-Себастьяні та Малазі), у чиєму конкурсі поряд з ігровими картинами беруть участь і документальні.

Олександр Гусєв. Київ