В інформаційний простір – від «плуга». Дмитро Прилюк
Божиківці – далеке від мегаполісів і магістральних шляхів подільське село. Але уродженець його Дмитро Прилюк переконливо (вкотре!) довів, що людина, не залежно від місця народження, спроможна створити сама себе, піднятися над плином подій і, здавалося б, непереборних обставин, залишивши глибокий слід на землі і добру про себе пам’ять.
Важких обставин у його житті не бракувало
Він не пам’ятав батька, який помер, коли хлопчикові виповнився лише рік. Мати, неписьменна жінка-селянка, залишилася з п’ятьма малими дітьми і безкінечними клопотами та злиднями. Дмитрик у шість років став пастухом чужої худоби і тільки в дев’ять пішов у місцеву школу. Там швидко виділився серед ровесників своїми здібностями, і його учнівство прозвало «вченим». Йому радили неодмінно продовжити навчання, і він подався аж у Харків і поступив у бібліотечний інститут. Однак через кілька місяців перевірочна комісія виявила, що Дмитрові бракувало року, щоб мати право поступати у вуз. Він змушений був повернутися додому.
«Де ти, доле?» – саме так через багато літ після цього назве Дмитро Прилюк один із своїх романів. Створюючи його, він з власного життя знав: від долі не втечеш. Бо тоді в Харкові він дізнається, що в місті є інший інститут – журналістики, і приймає для себе рішення через рік поступати саме туди. Повернувшись додому, Дмитро починає активно писати в районну й обласну газети, зібравши за рік велику папку публікацій і підкріпивши цей доробок рекомендаціями редакцій. З цим багажем та після успішного складання іспитів він поступає в УКІЖ – Український комуністичний інститут журналістики. Дмитро не тільки добре навчається в ньому, а й стає редактором інститутської багатотиражки «УКІЖевець» і захоплюється науковою роботою, пише свої перші теоретичні дослідження. Йому пропонують аспірантуру на інститутській кафедрі, очолюваній визначним українським вченим-мовознавцем академіком Леонідом Булаховським. Водночас він зустрічає в Харкові свою суджену – одружується на Вірі, студентці медінституту.
Війна зруйнувала всі його плани. Фронт, військовий вишкіл і служба відклали їхнє здійснення до 1945 року. Після війни він приймає для себе рішення зайнятись практичною журналістикою і з притаманною йому наполегливістю, впертістю, неабиякою працездатністю заглиблюється в газетярські будні. Спочатку працює кореспондентом обласної газети «Зоря Полтавщини», згодом – заступником її редактора. Його працелюбність, хист, організаторський талант помічають – переводять на відповідальний пост редактора «Вінницької правди», а через три роки довіряють очолити обласну газету столичної області «Київська правда».
Чи не найвище його досягнення у практичній журналістиці – посада редактора республіканської газети «Колгоспне село» (нині «Сільські вісті»). Як писала у своїх спогадах його дружина Віра Григорівна, Дмитро Михайлович із запалом та енергією взявся там працювати. Він вважав, що з Хрущовською відлигою прийшов час, коли нарешті можна було писати правду. Вірі Григорівні запам’яталося одне з його редакторських відряджень взимку 1957 року. У колгоспі, куди він приїхав, було вкрай запущене фермерське господарство. У напіврозваленому, холодному хліві ледве стояли підв’язані, худющі, знесилені корови. Кормів для худоби дістати було неможливо. Дорізати її не дозволяли, хоча було ясно, що до весни корови не дотягнуть. Прилюк написав гострий фейлетон, який закінчував висновком: «З таким ставленням до праці, з такою «відповідальністю» ми ніколи не поліпшимо наше життя, куди вже там доганяти чи переганяти Америку». Фейлетон з фото надрукували, худобу врешті-решт врятували, але загалом становище в республіці поліпшувалося повільно.
Не всім керівникам були до вподоби гострі, принципові виступи газети. Закінчилося все тим, що редакторство Дмитра Прилюка розглянули на Президії ЦК КП (б)У, де перший секретар ЦК Микола Підгорний та інші звинуватили редактора в тому, що він і газета «дискредитують радянську владу, народ і наше славне село». Дмитро Прилюк намагався заперечити: «Все це абсолютно не відповідає дійсності. Я вважаю, що в газету треба писати тільки правду, якою б вона не була, не займатися окозамилюванням».
– А чи знаєте ви, що ваші фейлетони, фото й інші матеріали з глузуванням над нами передруковують в Америці? – запитав його Підгорний.
– Ні, не знаю. Але якщо це так, то це ще більше підтверджує гостроту цих недоліків і вимагає їх найскорішого подолання, – відповів Прилюк.
– Він ще й вчить нас, – обурився Підгорний.
Рішення Президії було для Прилюка сумним вироком: з роботою не справився, з посади відповідально редактора звільнити.
Порятунком для нього стала пропозиція друзів перейти на викладацьку роботу на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.
Хто має вчити майбутніх журналістів?
Відколи з’явилися у вищих навчальних закладах факультети журналістики, відтоді й не вгавають дискусії, які дисципліни слід вивчати їхнім студентам і хто там має викладати — теоретики чи практики. Не можу «розписуватись» за студентів журфаку (а нині інституту) різних поколінь і часів. Скажу про своїх ровесників. Ми віддавали перевагу викладачам «від плуга», тим, хто перед переходом на факультет пройшов школу практичної журналістики, знав її «кухню» і здобув при цьому і досвід, і авторитет.
З цього погляду Дмитро Прилюк вигідно виділявся на факультетському фоні. Він ніколи не вип’ячував свої здобутки в журналістиці і літературі, не вихвалявся досягненнями на своєму життєвому і творчому шляху. Але ми знали і про його газетярську кар’єру в «Зорі Полтавщини», і про керівництво редакційними колективами обласних газет «Вінницька правда» та «Київська правда», і, звісна річ, про роботу на посаді редактора «Колгоспного села», однієї з чотирьох провідних газет республіки.
Про все це ми з різних джерел дізнавалися і не могли не пройматися повагою до Прилюка-викладача. Ми вірили у правдивість і предметність його лекторського слова, слушність і цінність його порад та настанов. Тим більше, що він не обмежувався лекціями і семінарами, а продовжував виступати в газетах і журналах, писати нові книжки — як наукові, так і художні. Дмитро Прилюк, отже, працював і викладав за схемою: практика — теорія — практика. І при цьому спирався не тільки на свій власний великий досвід, а й на повчальні приклади з повсякденного журналістського життя, на роботи провідних науковців, дослідників масмедійної тематики.
Прилюків авторитет у журналістиці й серед студентів сприймався доброзичливо не всіма викладачами факультету. Були й заздрісники, і зловтішники, і претенденти на крісло декана. Навколо цього крісла, наскільки ми, студенти факультету другої половини шістдесятих років, розуміли, точилася боротьба ще з кінця п΄ятдесятих. Одним з її наслідків стало усунення з посади декана і навіть звільнення з роботи популярного серед студентства Матвія Шестопала: йому інкримінували ідеологічну нестійкість, звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. Після цього факультет недовгий час очолював Володимир Рубан. А у 1965-у на цю посаду призначили Дмитра Прилюка. Причім на той час він ще не був навіть кандидатом наук.
Але, мабуть, в даному разі якраз і спрацював його журналістський і письменницький авторитет, глибоке знання того, кому і чому потрібно вчити студентів на факультеті журналістики. І ми стали свідками, як перекроював Дмитро Михайлович факультетську навчальну програму, як почав вводити в неї предмети з практичної журналістики, з вивчення її жанрів, залучати до викладання співробітників редакцій, відомих публіцистів, як заохочував діяльність студентських гуртків, проведення науково-практичних конференцій, розширення термінів практики студентів у місцевих і республіканських ЗМІ…
Це віталося нами, студентами, але не всіма викладачами, особливо «старогвардійцями». На факультеті виникла зовні не завжди помітна, але відчутна протидія нововведенням, у викладацькому середовищі з’явилися угрупування, загострилася боротьба за «деканську булаву». До неї почали втягувати і студентів. У тій ситуації Дмитро Прилюк змушений був «за власним бажанням» відмовитися від посади декана і стати рядовим викладачем. Недовгий час посаду декана обіймав Євген Бондар. А потім для «кадрового зміцнення» факультету його керівником прислали викладача кафедри історії КПРС історичного факультету Олександра Маркевича, фронтовика, добру людину, хорошого знавця історії… Але не журналістики. Невдовзі він і сам зрозумів, наскільки непростий, специфічний наш факультет і що йому, напевне, краще буде повернутися на попереднє місце роботи. На жаль, групівщина не тільки не зникла, а й проявлялася все помітніше. У цій ситуації керівництво університету прийняло, мабуть, найбільш правильне, оптимальне рішення: повернути у 1972 році на посаду декана Дмитра Прилюка.
Без практики теорія суха
Перед цим перепризначенням Дмитро Михайлович встиг захистити кандидатську дисертацію, Захистив на факультеті журналістики Московського університету, але й там його «дістали доброзичливці» з Києва. Не дозволивши собі жодних пауз, тут же з притаманною йому енергією і наполегливістю взявся за докторську дисертацію, присвятивши її проблемам теорії і практики журналістської майстерності, тобто тому, що він найкраще знав.
З основними ідеями, положеннями і висновками його наукових розвідок ми мали можливість познайомитися одними з перших: ще до захисту своєї докторської роботи він прочитав нам спеціальний курс з теорії і практики журналістики. Запам’яталась своєрідна, суто прилюківська манера читання лекцій. Він мав на кафедрі текст лекції, але по суті в нього не заглядав. Та й, судячи з усього, не було в цьому потреби. Бо добре знав те, що кожного разу хотів нам донести, розкрити. Бо це були не чужі матеріали, не скомпільовані й сяк-так «змонтовані» цитати з чиїхось праць, а власні думки, спостереження, судження. Він навіть приклади приводив переважно з власної газетно-журнальної практики.
А ще Дмитро Михайлович широко використовував дошку і крейду. Пам’ятаю його високу сутулу постать і неквапні рухи між кафедрою і дошкою на стіні. Назве якийсь термін, обґрунтує його і тут же виведе його на дошці. Від нього проведе стрілки вниз і на їхніх кінцях з’являться похідні терміни. Так до кінця лекції вималюється ціле «дерево» уявного творчого пошуку. Лектор розповідає про те, що сам сотні разів проходив, працюючи в різних редакціях, а тому на дошці — не мертва схема, не висмоктані з пальця терміни і умовиводи, а канва живого, реального журналістського пошуку і творення. Ловиш себе на думці, що й сам не раз за такою схемою працював, хоч і не маєш, звичайно, такого досвіду, як у твого вчителя.
Зрештою, Дмитро Михайлович під час лекцій якраз і добивався того, щоб ми були не пасивними слухачами, а співучасниками дослідження особливостей і секретів творчої лабораторії журналіста. Він час від часу запрошував нас до дискусії, просив висловити свої міркування з того чи того приводу, завжди заохочував нас, підтримував і підбадьорював навіть тоді, коли ми інколи, так би мовити, не потрапляли в тему.
* * *
Ми з довірою ставилися до його слів, настанов, уроків, бо бачили в ньому і висококласного журналіста, і щиру, небайдужу до нас людину, і нашого доброго навчителя. Дмитро Михайлович був у нашому студентському житті і назавжди залишився у нашій пам’яті не тільки улюбленим викладачем і вчителем, а й прикладом самовідданого, подвижницького служіння журналістиці, патріотом рідного йому Поділля і всієї України. І сьогодні Божиківці – звичайне, далеке від мегаполісів і магістральних шляхів село у Деражнянському районі на Хмельниччині, – відоме в нашому українському інформаційному просторі, бо з нього вийшла людина, яка стільки зробила для самоутвердження в цьому просторі й виховання для нього сотень нових його творців.
Михайло Сорока
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама