Олег Бабишкін. Вiн не декларував своїх патріотичних почуттiв, – вони були його суттю

Дві товсті папки незвичного для нинішніх «комп’ютерних» часів машинописного тексту. У нього є початок, але немає кінця. У такому вигляді передав нам спогади Олега Бабишкіна його син Олександр з надією на їх підготовку до друку і видання. Не без хвилювання кожен з нас доторкнувся до цих уже пожовтілих сторінок – останнього твору, щирої сповіді, прощального слова нашого незабутнього Вчителя.

                                         «Життя прожити – не ниву перейти»

   Назвою для своїх мемуарів він узяв мудре, перевірене віками народне прислів’я: «Життя прожити – не ниву перейти…» І коли – сторінка за сторінкою – гортаєш ці спогади, вчитуєшся в них, то й справді переконуєшся, якою тернистою, стражденною, многотрудною може бути дорога людини через ниву її життя. Особливо коли ця людина була у вирі найжорстокіших десятиліть  двадцятого віку.

   Що ми знали про життя Олега Кіндратовича? Як виявилось після прочитання його спогадів, знали не так вже й багато, хоча кілька студентських років часто зустрічалися на засіданнях гуртка, який він створив, відвідували з ним театри, виставки, музеї, кінопавільйони Києва, мандрували разом по Україні, не раз гостювали в нього дома, дружили з його сімейством. Та й після закінчення університету не поривали зв’язків…

   Олег Кіндратович не переобтяжував нас розповідями про своє життя, не хизувався своїм фронтовим минулим і військовою доблестю та нагородами за неї, не вип’ячував свої наукові, письменницькі й педагогічні досягнення. Він був і залишився в нашій пам’яті людиною скромною, шляхетною, чутливою і чуйною, з почуттям власної і національної гідності. А коли до цього додати його неабияку ерудицію, енциклопедичні знання і щире прагнення поділитися ними із студентством, то все це разом узяте робило його постать однією з найяскравіших у факультетському і загалом київському повсякденні.

     Олег Бабишкін народився в листопаді 1918-го, тобто в часи другої після Гетьманщини спроби відродити Українську державу. На його життєвому шляху не бракувало крутих поворотів і тернів. Убоге бориспільське дитинство, крижаний подих голодомору, від якого вдалося врятуватися завдяки переїзду в Київ, переслідування й арешти батька, навчання в одній із шкіл київської околиці, а затим – на філологічному факультеті Київського університету. Він належав до того покоління студентів, які в червні 1941-го разом з дипломами про вищу освіту одержували “призначення” на передову. Фронтовими дорогами Олег Бабишкін пройшов сотні кілометрів — від донських степів, через Україну до Угорщини і Австрії. Був поранений, куля ледве не зачепила серце. З фронтів війни він повернувся до Києва і, починаючи з 1945-го,  працював в Академії наук, — в Інституті літератури та видавництві “Українська радянська енциклопедія”, де захистив спочатку кандидатську, потім докторську дисертації. Головним опонентом на захисті його докторської був поет-академік Максим Рильський, який дуже високо оцінив наукову розвідку дисертанта про драматургію Лесі Українки. Творчість видатної української поетеси найбільше цікавила Олега Бабишкіна як літературознавця й дослідника, їй він присвятив десятки наукових праць і кілька книг, серед яких виділяється доробок зрілих літ (1971 р.) “У мандрівку століть. Слово про Лесю Українку”.

В українській літературі не було й досі немає більш авторитетого і знаного лесезнавця, як Олег Бабишкін. І вже тільки цими дослідженнями він залишив глибокий слід у національній культурі. Але ж, крім видань про життя і творчість Лесі Українки, йому належать книги про Ольгу Кобилянську, Юрія Яновського, Агатангела Кримського, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Миколу Вороного, Володимира Самійленка, велика кількість журнальних і газетних публікацій про інших майстрів слова. Тобто він залишив нам значну як за обсягами, так і за змістом, тематичним розмаїттям літературознавчу спадщину, до якої звертаються і звертатимуться нові й нові покоління дослідників української літератури.

Здавалося б, при такому доробку у нього були всі підстави претендувати на високі наукові пости і звання. Та за роки праці в літературному академічному інституті Олег Бабишкін вище посади наукового співробітника так і не піднявся. Більше того, навіть потрапив під вогонь критики тогочасних “генералів” від літератури та деяких заздрісних, заповзятливих у “навуходоносорстві” колег. Приводи для звинувачень “знаходились” не тільки в творах Олега Бабишкіна, а і в його біографії. Пильні її дослідники “виявили”, що батька Олега Кіндратовича у тридцяті роки кілька разів заарештовували. Отож, на кар’єру в Академії наук годі було сподіватися.

                                                Повернення в рідний університет

Але і в ті часи він мужньо вистояв. Звільнившись “за власним бажанням” з видавництва “УРЕ”, Олег Бабишкін перейшов на викладацьку роботу у рідний йому ще із студентських років Шевченківський університет, став його професором. Не уникнув він і в університетських стінах звинувачень на свою адресу в “націоналізмі”, особливо в часи всесвітнього успіху кінофільму “Тіні забутих предків” і гучної слави Гончаревого “Собору” (Олег Бабишкін високо оцінював ці твори під час своїх лекцій на факультеті журналістики — і це відразу ставало відомо у відповідних інстанціях). Але й ці наскоки прихованих і відвертих “доброзичливців” він зміг пережити. Значною мірою завдяки підтримці сім’ї, добрим ангелом і берегинею якої була його дружина Зінаїда Павлівна.

Але, думається, не в останню чергу і завдяки душевній опорі, яку він знайшов серед нас, тогочасних студентів факультету журналістики, зокрема, тих із них, хто відвідував створений ним літературно-мистецький гурток. Олег Бабишкін читав на факультеті курс мистецтвознавства. Для цього йому довелося вивчити цілком нову для себе сферу творчості й наукових знань. І він не просто її вивчив, а й став у ній на рівень найавторитетніших знавців. З-під його пера виходять не менш глибокі, ніж до цього про літературу, книги-дослідження “Амвросій Бучма у кіно”, “Українська література на екрані”, “Кіномистецтво сьогодні”, “Кінематограф сучасного Заходу”, “Олександр Довженко” та ряд інших. Не буде перебільшенням стверджувати, що і в теорії мистецтва, зокрема кінематографа, він був і залишається одним з найбільших знавців.

Особливо любив він — і передав цю любов нам, його колишнім студентам і вічно вдячним учням — творчість Олександра Довженка. Немає жодної картини видатного кіномитця, якої б ми, гуртківці, тоді не переглянули. Ці спеціальні перегляди організовували нам на кіностудії імені О. Довженка завдяки доброму імені і авторитету Олега Кіндратовича. Ми писали свої рецензії на фільми, літературні твори, художні виставки, робили спроби наукового осмислення побаченого й прочитаного, а потім виносили написане на “високу трибуну” літературно-мистецького гуртка. Ми сперечалися при цьому до хрипоти, але кожен із нас з хвилюванням і прискореним серцебиттям чекав його підсумовуючого слова, оцінки й поради нашого мудрого вчителя. І треба було бачити, як радів він нашим найменшим успіхам, як намагався вселити в нас віру і впевненість у творчі можливості й перспективи.

                                                       До останнього подиху

Мабуть, мали рацію ті, хто звинувачував його у “націоналізмі”. Якщо під цим словом розуміти відданість рідному народові, українській нації, щиру любов до України, то з цього погляду Олег Кіндратович був справжнім націоналістом. Він не декларував цих почуттів, вони були його суттю. Ми, його учні, могли пересвідчитись у цьому безліч разів. І тоді, коли він, не приховуючи хвилювання, тримав у руках “знахідку століття” — знамениту Пектораль. І коли ми, полишивши автобус на околиці Сосниці, пішки йшли до хати Довженка. І коли він вів нас полем Берестечківської битви. І коли подорожували ми разом з ним дорогами Буковини, Закарпаття, Галичини, Волині. І коли, затамувавши подих, слухали запрошеного ним, тоді опального Сергія Параджанова, який приносив для перегляду на засіданні гуртка деякі допрокатні кінофільми. Я не знаю іншого викладача, який би свою кожну літню відпустку витрачав на далекі від комфорту подорожі із студентами дорогами України. Який би запрошував студентів додому і підтримував у напівголодні періоди між стипендіями...

Єдине, перед чим він не вистояв, була його затяжна, важка, невиліковна хвороба. Але й її переносив він стоїчно й мужньо, до останнього дня не відкладаючи пера. Не стало Олега Кіндратовича 29 червня 1991 року, незадовго до проголошення Незалежності України. Не довелося йому стати свідком цієї вікопомної події, без перебільшення скажемо, мрії його життя. Але в тому, що вона збулася, є  часточка і його трудів і зусиль. У цьому неважко переконатися, якщо близько познайомитися з його багатогранною літературною творчістю, науковою і педагогічною діяльністю та й усім життям.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства