Першачки і реформа: адаптація – політ нормальний

Першачки і реформа: адаптація – політ нормальний

1018
Ukrinform
Кореспонденти Укрінформу, діти яких пішли цьогоріч у перший клас, ведуть свої батьківські щоденники

Перші тижні навчання цьогорічних першачків, відповідно до концепції Нової української школи, присвячені адаптації. За ідеєю, варто відкласти вивчення власне букв і цифр, не травмувати одразу дитину, а дати їй час пристосуватися. Тому батьки й далі чекають перших омріяних паличок у зошитах, виведених невмілими руцями, ну, а діти – адаптуються.

ДАЄШ ПЕРЕРВИ ТАКІ Ж ДОВГІ, ЯК УРОКИ... АБО УРОКИ – ТАКІ Ж, ЯК ПЕРЕРВИ!

- Малеча в цей час вчиться усвідомлювати себе у новій якості школяра, і про це постійно йде мова на уроках. Тижні діляться за темами. От перший був присвячений темі “школа”: діти вчилися розуміти нові слова, що увійшли в їхнє життя: школа, парта, вчитель, урок, перерва, зошит... – пише в «щоденнику» Тетяна Когутич, мама Любомира – першокласника сільської Лохівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, що на Закарпатті. 

Ми із сином спробували якось проговорити тему вдома. Розмова вийшла наступна.

- То тобі як школа?

- Таке, як садочок, тільки краще. (Тут поясню один нюанс: син сприймає це так, тому що майже усі його однокласники — це колишні товариші по садочку, їхня група “розбавилася” сімома новачками, усі всіх знають, пам’ятають, відновлюють після літа старі дружні тусівки і створюють нові — за інтересами).

- Ммм, а чому краще? – уточнюю.

- Тому що за руку не треба водитися, самому можна всюди ходити.

- І що, все тобі прямо так там подобається? От все-все?

- Ні, не все. Це несправедливо, що уроки такі довгі, а перерви — такі короткі. Треба, щоб було порівну.

Словом, реформатори від освіти – думайте, як би його зробити так, аби було порівну й по-справедливості.

РАНКОВИЙ ПІДЙОМ ТА ВІЙНИ ІГРАШОК

Ще одна несправедливість, пов'язана зі школою — це вставання зранку. Для того, аби налагодити графік, довелося вигадувати різні способи за ці три тижні. Пробували вставати на півгодини раніше, аніж треба – аби мати час на “ввімкнути мізки”. У цей час робили руханку — але сонно й неохоче, тому згодом вирішила, що краще дітям ці півгодини доспати. Крім того, зараз, допоки надворі тепла погода, у нашій школі є добра традиція загальношкільної руханки перед першим уроком. Початок – о 8:10 год., під музику з усіма охочими фізрук проводить зарядку. Потім кілька днів дивилися зранку мультики — за ними й снідали (на ЗІКу з 7-ї й майже до 8-ї години, як виявилося, показують українські класичні мультфільми, відтак – повчальні фабули можна проговорювати потім ще й дорогою до школи: просто тобі дидактика з самого ранку!) Але теж не пішло: син сказав, що повчальні мультфільми він і в школі подивиться, “дай нам краще трохи погратися перед виходом”. Наразі цей варіант прижився найбільше, хоча встається з ліжка так само важко. А взагалі, запорука доброго ранку, як устигла також підмітити – це добрий настрій мами: мусиш знайти ласкаві слова, аби стягнути з ліжка, заохотити поснідати і вийти з дому з тим самим гарним настроєм.

Другий і третій тиждень НУШ були присвячені відповідно темам “мій клас” та “дружба”, адже налагодити зв'язки з однокласниками – це також одне із надзавдань для першачків. Від сина чую постійно про “той хлопчик хороший, бо він мені іграшку дав”, “той поганий, бо він дражниться”, “та дівчинка хороша, бо вона мені домалювати помогла”, “та – погана, бо вона язик показує”. Але поки з друзями – справжніми – не складається (тут справа ще й у тім, що у сина нема такої сильної потреби в цьому, бо мої діти – погодки, вони разом завжди і всюди, і так випало, що клас, куди ходить старший, – акурат навпроти першого класу, де вчиться молодший).

Зате за ці три тижні ми вже встигли надбати й майже побороти погану звичку. Мова про пошесть усіх шкіл країни у всіх класах — бейблейди. Це іграшка по типу дзиґи, нею можна грати у гру – запускаючи дзиґу спеціальним механізмом та вибиваючи одне одного за межі поля. У нашому класі шаленство за бейблейдами тривало два тижні. Почалося все з того, що за рекомендацією діти почали приносити зі собою до класу улюблену іграшку. Але приносять вони далеко не ведмедика чи машинку: усі хлопці взяли свої “беї”, і крім битв на уявному полі отими дзиґами дітей майже нічого не цікавило, від цього було важко їх відірвати. За тиждень бейблейди уже мали навіть ті, кому раніше не купили – “дотиснули” батьків, хоча забавка – не з дешевих, ціна стартує від 170 грн. А ті, у кого беї були, клянчили від своїх інші – маркетологи потурбувалися й випустили їх цілу серію. А ще за кілька днів учителька розумно вирішила порадити беї не приносити – бо цей гамір у класі від постійних “боїв” витримати неможливо! Батьки зі свого боку погодилися радо. І наступного дня діти мило валялися собі на ігровому килимку: хто – з машинкою, хто – без. До слова, нейропсихологи відзначають небезпеку такого типу іграшок: вона, мовляв, провокує агресію, адже сенс – вибити, ударити противника. Тому беї-беями, а старий добрий м'ячик чи “квача” ще ніхто не скасовував!

ТРОХИ ПОДРІМАТИ НА УРОЦІ? МОЖНА!

- Якщо ваші будні перенасичені роботою і нема звідки почерпнути позитиву — йдіть у школу! Я серйозно. А саме – в 1-ий клас! – ділиться враженнями про один день, проведений у школі разом зі своєю донькою, Марина Ключківська, мама Віки – першокласниці ОНЗ «Щасливський навчально-виховний комплекс», що під Києвом.

Хочу розповісти про один особливий день у моєму житті, який я провела разом із дочкою в школі, – 5 уроків “відсиділа”. У класі – вир емоцій, дитячого сміху, непосидючості, турботи...

Учитель мусить приділити час і увагу кожній дитині, аби вона могла почувати себе як удома, в безпеці, а крім цього – навчити. Навчити мислити, а не просто писати і читати, поважати вчителів і друзів... Скажете, те саме роблять батьки, бабусі, дідусі, рідні? Ні. То зовсім інше. 28 пар очей мають горіти одночасно, 28 пар вушок мають чути сказане, а 28 пар ручок малювати по-своєму, але одне й те ж.

А ще, тільки уявіть: під кінець першого уроку один учень задрімав, а вчителька, помітивши це, просить інших діток відповідати тихіше, аби не розбудити його.

Порівнювати побачене, навіть із часом мого особистого навчання у першому класі (а це було трохи більше як 20 років тому), – неможливо. Нині використовуються абсолютно інші підходи, і навчання в школі переходить на зовсім інший рівень. І це повинно дати нашим дітям те, чого свого часу не отримали ми – сміливість конкурувати в сучасному світі.

35 ХВИЛИН УРОКУ ПЛЮС ГРА = ЕФЕКТИВНЕ НАВЧАННЯ

Батьки заводять дітей до класу, вітаються – і “передають” їх учителю. Хтось із першачків досі не може розпрощатися з мамою, хтось одразу береться до гри і спілкування з друзями, а хтось сідає за парту, умощує голівку на руку і намагається ще доспати, як кажуть “на одне око”, і додивитись сон про улюблених супергероїв.

О 8.30 лунає дзвінок – і починається урок. Діти мляво вітаються з учителькою й сідають.

Дістають із портфелів зошити. Перший урок – математика.

“Діти, – звертається вчителька, – починається новий день, що ви хотіли б побажати одне одному?” Поки вони відповідали, усмішка не сходила з мого обличчя. Вони бажали вчительці хороших учнів, а своїм друзям – удачі, щастя, грошей, не заснути на уроці й гарного дня. Кумедні, щасливі – і вже прокинулись.

Учителька бере в руки м’яч і по черзі кидає кожному з діток, називаючи якусь цифру, дитина, яка зловила м’яч, має продовжити.

Потім порядок цифр вибудовують із магнітів на дошці. Діти по черзі вибігають і ставлять цифру, яка є наступною. Далі на інтерактивній дошці з’являється цифра 2, яку вони повторюють на цьому уроці. Віршик про цифру, лебідь на малюнку, порівняння різні, ребус... Вони активні, тягнуть руку, щоб відповідати, їм весело – і всі на позитиві.

Потім беруться в зошиті писати кілька рядків цифри 2 і розмальовують її.

Хіба можна в такій атмосфері не вчитись – це ж 35 хвилин захопливої гри, а не “гризіння” важкого граніту?! Так набагато легше, погодьтесь, запам’ятати ту цифру, навчитися правильно будувати речення, коли ти бажаєш чогось хорошого другові, та ще й можеш погратися м’ячем просто на уроці.

Після математики – коротка прогулянка надворі: побігали, пострибали і повернулись до класу. Там уже чекає вчителька англійської мови, яка забирає половину класу (14 дітей) до іншого кабінету, а решта залишається на урок української мови. Поділили дітей за списком.

На англійській “Хелоууууу” вже звучить куди голосніше, аніж “добрий день” на першому уроці! Аби запам’ятати кольори (тема уроку), діти дістають олівці й починають малювати caterpillar (гусінь) різними кольорами, так до кінця уроку кожен вибігає до вчительки і називає свій улюблений колір – англійською, звичайно. Потім – танцюють під пісеньку, аби закріпити вивчений матеріал.

Так непомітно настала вже пора підкріпитися – деякі дітки йдуть разом із учителем до шкільної їдальні, інші смакують маминими бутербродами в класі.

На перерві діти граються конструкторами “Lego” на яскравих і зручних килимках із пазлів, а також своїми іграшками, які дозволено приносити з дому.

Наступні уроки пройшли за подібним сценарієм: ігри, танці, ребуси, малювання... Хочу заспокоїти тих, хто досі вважає, що діти лише граються і нічого не вчать. Після завершення кожного уроку діти впевнено писали цифру, рахували, розгадували, називали кольори англійською. Це справді працює.

Ще згадую цікаві розминки, які дітки робили під час уроків. Коли вчителька говорила, що настав час розминки, всі дружно підривалися з-за парт і починали гучно повторювати слова і рухи.

Усі вони, звісно, раділи, коли за ними почали приходити батьки, але наступного дня вони все ж із радістю й цікавістю бігтимуть до школи.

Не так, виявляється, й багато треба, щоби діти полюбили школу!

(Далі буде)

Укрінформ

Попередні записи у батьківському щоденнику читайте тут:
- «Першокласник тестує реформу, а хвилюються всі»
- «Перший тиждень шкільної науки: Вчимося дружити»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>