Литовський поет і дисидент, один із засновників Литовської Гельсінської групи, друг Чеслава Мілоша та Йосипа Бродського, у 1977 році висланий з СРСР, на кілька днів завітав до латвійської столиці. Тут відбулася його зустріч із читачами.
Венцлову добре знають в Україні, він періодично приїжджає до нашої країни, де представляє на форумах і ярмарках свої нові книги. І ми ніколи не забудемо, що від самого початку російської агресії в Україні поет зайняв принципову «антикримнашівську» позицію. Його вірш «Калігула біля воріт», написаний восени 2014 року, актуальності не втрачає (можете прочитати його по закінченні інтерв'ю).
БАБУСЯ – НАПОЛОВИНУ УКРАЇНКА З-ПІД ШЕПЕТІВКИ
- Ви читаєте багатьма мовами світу, зокрема й українською. Як і коли ви її вивчили?
- У радянські роки я плив на пароплаві Волгою. По-моєму від тодішнього Сталінграда... ні-ні – це був уже Волгоград. До речі, тоді оразу з'явився хороший анекдот – нібито після того, як перейменували Сталінград на Волгоград, надійшла телеграма: «Не заперечую. Йосип Волгашвили». Отже, я плив із Волгограда до Астрахані. І у волгоградському кіоску побачив книгу українською мовою. Це був славнозвісний роман «Леопард» Томазі Лампедуза (єдиний роман, виданий посмертно, зробив італійського письменника Джузеппе Томазі ді Лампедуза знаменитим, – ред.). Я дуже хотів його прочитати. Але його тоді ще не було російською. По-литовськи і навіть по-польськи теж іще не видали. Хоча, здавалося б, нейтральний з політичної точки зору роман, і не було особливих перешкод. Але раніше всього у наших краях «Леопарда» переклали українською. Я купив, напружився і там же на пароплаві прочитав його від палітурки до палітурки українською мовою. І все зрозумів. Відтоді вирішив, що можу читати українською. І читаю.
- Україна і Литва колись були в одній державі. А ви маєте якісь українські корені?
- Так, моя бабуся з боку матері була наполовину українка (а з боку батька – полька). Вона народилася в селі Кривин, неподалік Шепетівки. Бабуся знала українську й говорила нею, дещо гірше знала польську й литовську. Мій батько (Антанас Венцлова – литовський поет, перекладач, народний письменник Литовської РСР – ред.) теж сяк-так, але знав українську – він перекладав Шевченка. Та я сам від ранньої юності мав якесь поняття про українську класику: хто такі Шевченко, Франко, Леся Українка.
Зараз я регулярно їжджу в Україну. Звісно, у мене там є якісь знайомства, з кимось спілкуюся – з місцевими авторами, перекладачами, видавцями, якісь мої вірші перекладаються. Ось нещодавно переклали велику книгу – це мої спогади «Магнітна північ» (вийшла друком у видавництві «Дух і літера» в 2017 році – ред.). Російською мовою її поки ще немає, а польською, українською, німецькою, англійською та литовською вже є. Сподіваюся, десь за рік-півтора буде й російською. Я представляв цю книгу в Києві на книжковому ярмарку (у червні 2018 року – на «Мистецькому Арсеналі» – ред.). Стосовно ж сучасної української літератури – я маю якесь поняття про неї, мабуть, навіть краще, ніж, скажімо, про сучасну латиську. Я читав Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, інших.
КОНСТИТУЦІЇ США, РОСІЇ ТА УЖУПІСУ
- Коли я буваю у Вільнюсі, завжди заходжу в богемний район Ужупіс (литовською – Заріччя; район старого Вільнюса, розташований у закруті річки Вільні – ред.). Там багатьма мовами вивішено «Конституцію Республіки Ужупіс». Люблю почитати її український варіант. Як ви ставитеся до цього культового місця, чи подобається вам «Конституція Ужупісу»?
- Так! У ній – величезне почуття гумору. Перший пункт: «Людина має право жити біля річки Вільні, а річка має право проходити повз людину». Інший пункт «Людина має право померти, але це не є її обов'язком». Потім багато-багато параграфів, із яких мені найбільше подобається такий: «Кішка не зобов'язана жаліти свого господаря. Але повинна допомагати йому у важкі хвилини». Дійсно, текст цієї конституції перекладено й розвішено на одній стіні в Ужупісі, щонайменше, двома десятками мов світу. Зокрема й латиною. А до Вільнюса скоро приїде Папа Римський. Імовірно, він прочитає саме цей варіант конституції Ужупісу.
- Якщо серйозно говорити про конституції, то яку ви могли б виділити?
- Творці американської конституції – абсолютно геніальні люди, адже їхнє творіння працює більше двохсот років. І вона довела Штати до того стану, в якому вони зараз перебувають! Ну, тобто в даний конкретний момент часу, можливо, не в найкращому стані... Але в цілому США – це чи не найкраще влаштоване суспільство на Земній кулі. І з усіх криз ця Конституція якось допомагає виходити, зокрема й зараз, коли Штати зазнають чималої кризи. Але Конституція побудована так, що як би кепсько не був підготовлений президент, існують гальма, які зупинять будь-яке неправильне рішення... А от у Росії таких гальм немає, і ніколи не було. Можливо, елементи цього були за часів Горбачова, Єльцина, але пізніше вже не було. І раніше теж не існувало – ні за царського режиму, ні, тим більше, за радянського.
- І ще про Росію: як вам здається, чи є якийсь шанс, що вона вибереться з тієї канави, до якої провалилася останніми роками?
- У віршах я писав про те, що висміяні пророки вкотре виявилися праві (рядки з «Калігули біля воріт», – О. К.)... Коли Литва, Латвія, Угорщина, вся Східна Європа та сама Росія звільнилися, я говорив: усе гаразд. Мені відповідали: ти не знаєш цих росіян, вони ще знову влаштують нам проблеми. На жаль, саме так і сталося... Вибереться Росія з того становища, в якому опинилася? Думаю, що так. Але важливе питання – коли? Я в таких випадках завжди кажу про «оптимізм» та «історичний оптимізм». Оптиміст каже: все скінчиться добре. Історичний оптиміст каже: все скінчиться добре, але я цього не побачу. Більшу частину життя я був історичним оптимістом, потім став просто оптимістом. Тепер щодо Росії я знову історичний оптиміст.
- Російська мова сьогодні стає частиною великої, небезпечної політики. Як вона на вас впливає в таких умовах?
- Нещодавно я слухав по телебаченню цілу групу «путіністів», які обговорювали проблему отруєння Скрипалів. Мовці всіляко викручувалися з даного приводу. Ну, це – малоприємна російська мова. (Але коли подібні речі кажуть литовською або англійською – мені також досить неприємно). А сама мова переживе і це, і багато-багато іншого... Якщо взагалі виживе народ і людство. Чого не можна гарантувати. Тому що справи зараз у світі доволі кепсько виглядають. Але сподіваюся, що виживуть. Сподіваюся, що виживуть...
ПРОФЕСОР-ПЕНСІОНЕР, ЯКИЙ ЗНОВУ ПОВІРИВ У НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ
- Що ж, будьмо оптимістами. І раз життя триває... Ви ще викладаєте в Єльському університеті?
- Я вже шостий рік emeritus, тобто, «професор-пенсіонер». Думав, дуже сумуватиму за викладанням, але на свій подив виявив, що не сумую. Що мені навіть легше без нього... Так, до речі, якщо говорити ще про іронічні конституції, то мені симпатичний «Катехізис чорногорця», який висить у салоні будь-якого таксиста в Чорногорії. Влітку ми з дружиною зазвичай живемо в цій країні. Цей катехизис складається з десяти заповідей. Всі не запам'яталися, але трохи пам'ятаю. Перша заповідь. «Не працюй». Друга дуже хороша. «Якщо тобі захотілося попрацювати, сядь, випий філіжанку кави, й це минеться. Якщо йдеш і бачиш людей, які працюють, якнайшвидше проминай їх. Якщо бачиш людей, які бенкетують і п'ють вино, негайно приєднуйся». І так далі... Це, можливо, у чомусь не гірше за Конституцію Ужупісу.
- Цьогоріч Нобелівська премія з літератури через скандал у Шведській академії вручена не буде. Зате наступного року її дадуть одразу двом літераторам. Кого б ви хотіли бачити переможцями?
- Це дуже складне питання... Нобелівська премія останніми роками дається в дивних жанрах. Ось отримала Світлана Алексієвич – це абсолютно документальна проза, де участь самої Олексійович навіть не дуже помітна. Хоча вона, безсумнівно, є. Отримав Боб Ділан – ну, це приблизно те саме, як якщо б отримав Галич або, скажімо, Гребенщиков. Ну, це дивно... Уже досить багато років тому (1997 – ред.) премію отримав Даріо Фо. Це, загалом, приблизно те саме, що Жванецький. Тобто, отримують досить дивні люди, досить дивні автори. Можливо, Нобелівський комітет краще за мене розуміє. Або, скажімо, Модіано, француз (2014 – ред.). Прочитав його – нічого особливого. Могло би бути набагато краще. Може, я прочитав не той роман, він написав чимало романів. Але те, що я прочитав, не здалося мені хорошим... Щоправда, останнім разом, минулого року премію отримав Ісігуро, японський прозаїк, який пише англійською. Раніше я його не знав. І у зв'язку з Нобелівською премією вперше цього літа прочитав його роман – це блискуче! Це справжня висока література, причому, в старовинному, я б сказав, дусі – з англійською дистанцією, з англійською іронією. І щось у цьому є японське. По-моєму, дуже добре. Я віднайшов віру в Нобелівську премію, яку вже почав був утрачати.
Калігула біля воріт
(пер. з лит. А. Герасимової)
Нам после всех невзгод и всех разлук
Казалось – передышка будет вечной.
Друзья в садах стихи читали вслух,
Пируя и беседуя беспечно.
Дух мудрости над школами витал,
Вплывала флейта в белые колонны,
И ярмарками город хлопотал,
И пряности возили галеоны.
Мы радовались спелости плода
И многоцветью мастерских мозаик,
Но мрачные пророки, как всегда
Осмеянные, – правы оказались.
Металла грохот, сполохи огней,
Чернеет небо и ярится море.
Задуй свечу и дверь закрой. За ней
Опять чума, Калигула и горе.
Олег Кудрін, Рига
Фото: DELFI, Олег Кудрін