Гультяй-мажор і підліток із пороком серця: навчитися жити

У ньому також добре показано, і при цьому без непотрібного менторства, яке звело б усе нанівець, на що справді варто витратити це життя, а повз що - пройти, навіть не кинувши погляду.

Чимала заслуга в тому, що кіно  неабияк зворушує, належить тріо сценаристів - Меггі Перен, Енді Рогенхагену і Деніелу Меєру. Вони дуже обережно повелися зі ста хвилинами хронометражу, зумівши приділити належну увагу всім сторонам цієї людської драми. Що не завжди вдається у фільмах на кшталт цього.

А сторін у «Цьому клятому серці» аж п'ять: 15-річний Девід, що страждає на порок серця і не тільки; мажор Ленні, що марнує своє життя на вечірках; втомлена мати хлопчика, яка, втім, мужньо несе свою ношу; батько мажора, який спостерігає за розтрачанням життя з боку власного сина; і нарешті – ті, що поруч спостерігають цю драму: від медсестри в лікарні до сусіди-мерзотника хворого підлітка.

Девід (не по-дитячому вправна переконлива гра юного Філіпа Шварца) показаний у Ротемунда зовсім не лакованим мучеником, який от-от злетить на ангельських крильцях. Це живий підліток зі своїми вадами, вкрай мінливим настроєм, емоціями. Вимушений подорослішати набагато раніше через численні випробування, яких деяким дорослим не випадає стільки за все життя, він водночас залишається ще дитиною зі своїми нехитрими бажаннями, які виливаються в той самий легендарний список. Це протиріччя додає сум'яття в душу Девіда, тож порозумітися з ним подеколи складно навіть рідній матусі. Хоча і гумору ми від нього теж дочекаємося, причому іноді там, де зовсім не чекали. Наприклад, його догана Ленні через запізнення під час першій зустрічі скидається швидше на кумедний уклін німецькій пунктуальності, аніж примху підлітка. До своїх болячок він теж часом може поставитися з гумором і недитячою іронією, хоча це не завжди вдається.

Щоб сформувати уявлення про Ленні, якого так само блискуче грає Еліас ЕмБарек, постановнику і сценаристам вистачає буквально пари сцен. Одна з них - сцена із Ленні і його друзями в нічному клубі, де життя кипить і марнується із шаленою швидкістю, а друга - пригода з машиною, результат якої ще неодноразово покажуть у стрічці як певний символ споживацького ставлення до життя. До споживання звикаєш настільки, що коли Ленні різко висмикують з цієї зони комфорту, для нього це спочатку не просто шок, а ледь не кінець світу. Він із подивом «освоює» життя за межами нічного клубу і бачить, наскільки жорсткі, навіть жорстокі його реалії. Наприклад, - тяжкохворі діти.

Бетті, мати Девіда, зіграна Надіною Вріц, - знову ж таки не класична страдниця, котра слухняно несе свій хрест догляду за хворим сином. Вона теж втомлюється, дратується, впадає у розпач, і це наочно демонструє, що тим, хто поруч із хворою дитиною або взагалі тяжкохворою близькою людиною, анітрохи не легше, ніж їм самим. А може, іноді й важче, попри все розуміння та співчуття.

Щось схоже переживає батько Ленні у виконанні Уве Пройсса. Він присвячує весь час, ба навіть усе життя, порятунку та допомозі тяжкохворим дітям, а його недолугий син цілодобово марнує цей час на тусовках і вечірках. Спостерігати за цим навряд чи легше і приємніше, аніж за 15-річним сином, що страждає на порок серця. Адже це теж хвороба, тільки з менш помітними фізичними симптомами, проте руйнує вона людину набагато сильніше.

Ну і спостерігачі, кожен зі своїм ставленням до подій. Їхнє коло у фільмі досить широке, але виділити би хотілося двох. Одна з них - медсестра в клініці, яка вимовила, мабуть, ключові за всю картину слова, які адресувалися Ленні: «Ви гультяй та егоїст, але ви найкраще, що було в житті цієї дитини». Все-таки щось глибоко людське в собі важко вбити навіть таким розгульним і споживацьким ставленням до життя.

Другий - сусіда, який бозна чому, але вперто бачить у Девіді брехуна-симулянта. Зрозуміти його складно і напевно, це єдиний персонаж, котрий певною мірою залишається у фільмі загадкою, але швидше за все, в основі лежить «добра» людська заздрість і комплекси неповноцінності людини, якій мало, на його думку, приділяють уваги навколишні. Хоча це лише мої припущення, не більше.

Загалом стрічці Ротемунда за бажання можна поставити за провину штампи і кліше. Але, на мій погляд, зайвий раз сказати про головне в житті, нехай навіть знайомими простими словами - дуже важливо і потрібно. І в «Цьому клятому серці» це вдалося. Про те, що в житті треба не тільки брати, але й віддавати, причому набагато більше. Про те, що треба сподіватися і жити,  навіть коли ти не маєш жодної певності, що прокинешся завтра вранці. Про те, що всі люди потребують насправді небагато – співчуття, уваги та розуміння. Так, у Девіда буде список бажань матеріальних. Але насправді йому потрібно, аби в його житті з'явилася людина, цікава йому і якій небайдужий він сам, яка зможе переконати його радіти життю, що б там не було, й отримувати від нього не тільки страждання, але і радощі. Простіше кажучи, Ленні вчиться віддавати, а Девід вчиться брати.

У цьому лейтмотив фільму, і саме тому подивитися його без емоцій, навіть сліз на очах, не вийде. Попри всю його зовнішню сюжетну простоту. Безумовно, один із найкращих німецьких фільмів року.

Михайло Коронкевич, Київ.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства