Сни, містика, театр і божевільня. Кіно – в «яблучко» - 26.07.2018 10:00 — Новини Укрінформ
Сни, містика, театр і божевільня. Кіно – в «яблучко»

Сни, містика, театр і божевільня. Кіно – в «яблучко»

545
Ukrinform
Черговий знятий у копродукції іспанський трилер – цього разу «Без сну» Густаво Ернандеса - знову порадував.

Чесно кажучи, попереднє знайомство із сюжетом надто захопливих перспектив не обіцяло: ну не люблю я «кіно про кіно» або «про театр у кіно». З іншого боку, переглянутий нещодавно, нехай і з десятирічним запізненням, «Притулок» Хуана Антоніо Байони, який мене загалом переважно радує своїми роботами в останні роки (зокрема, «Голосом Монстра»), а також «Мама» Андреса Мускетті вселяли певний оптимізм.

Як з’ясувалося, - виправданий. Вибуховий мікс із тем, що важко піддаються і до кінця не досліджені, вистрілив потужно і в «яблучко». Принаймні для мене.

По-перше, від початку безпрограшне звернення до снів - сфери досі вивченої лише частково, яка залишає купу питань, зокрема, про наслідки позбавлення людини сну, його вплив на психіку і можливості виходу людської свідомості за межі звичного, ба навіть більше - своєї реальності, свого виміру, фактично у потойбіччя, якщо воно, звісно, існує.

По-друге, можливості, що їх відкриває добровільне позбавлення сну людині творчій і конкретно - театральному актору. Чи справді геніальна акторська гра у, так би мовити, «чистому» вигляді, в такому гранично загостреному і виснаженому стані організму, на нерві, що смикається на тонкій ниточці? І чи це гра взагалі, або вже повний, не акторський, а щонайреальніший перехід у чуже життя, у чужий образ, у чужі страждання та у чужу долю? В одній зі сцен ближче до фіналу це показано дуже страшно і водночас переконливо, тому, на мій погляд, вона - одна з найкращих у картині.

По-третє, актори грають п'єсу, написану пацієнтами психіатричної клініки, тобто людьми, чиї розум, мислення, сприйняття працюють вже за іншими, знову ж таки до кінця не зрозумілими принципами і схемами. А відтак, куди приведе вибудуваний ними ланцюжок подій і переживань, ніхто не може сказати напевно. До того ж, виставу для більшої вірогідності грають у покинутій психіатричній лікарні, яка сама по собі створює атмосферу і настрій, що тиснуть на виконавців.

Ну і по-четверте, містика в чистому вигляді, з банальними, але, тим не менш, досі риторичними запитаннями про межі реального і потойбічного, про нові виміри, примар, які не бажають або не можуть розлучитися з минулим і раз у раз свідомо чи несвідомо переживають трагедію цього минулого. А також - про пов'язані з цими вимірами реальності/ірреальності, де можна/не можна застрягти і лишитися назавжди/тимчасово. 

І що чекає на людину живу, котра так чи інакше вивела свою свідомість в ці виміри? Божевілля? Прозріння? Осяяння? Очищення? Чи то просто можливість зіграти найкращу роль на сцені за всі часи? А найголовніше, яку жертву доведеться принести в ім'я цього, адже тема про суїцид в ім'я мистецтва під час фільму спливає постійно?

Такими ж таємничими і до кінця не розкритими, як і все вищеперелічене, у картині залишаються персонажі.

Б’янка (Єва Кватроккі). Що керує нею? Чи тільки бажання самореалізуватися, задовольнити свої акторські амбіції, нарешті вирватися з похмурих реалій, де кожної хвилини можливий зрив з боку не зовсім здорового психічно, хоча і люблячого батька? Або ще щось - до кінця не усвідомлене, невідоме, але яке так хочеться побачити і помацати?

Сесіль (Наталія де Моліна). Бажання позбутися комплексів, довести де-факто більш талановитій колезі, що вона теж може, що вона не гірша? Або ще якісь приховані, глибоко особисті мотиви, які відчуваєш у Сесіль із самого початку?

Альма (Белен Руеда, до слова, яка зіграла й у «Притулку» Байони). Вона справді хоче поставити найкращу і найпереконливішу виставу у світі, причому за будь-яку ціну, у будь-який спосіб? Або теж жадає побачити щось зовсім неймовірне, непізнане за межами, з глибини людської підсвідомості, іншої реальності, потойбіччя нарешті?Жадає побачити зіграну на цій страшній закривавленій подіями минулого сцені роль ролей і записати себе навік у великі творці, генії?

Красс (Герман Палаціос). Просто режисер з амбіціями або теж дослідник, готовий все поставити на карту, аби потрапити за межі, зробити відкриття відкриттів у сферіі психології, мистецтва, або того й іншого разом?

Фонзо (Хуан Мануель Гілера). Це, взагалі, - людина з минулого чи сьогодення? Оскільки із самого початку складається враження, що він живе на дві реальності. І від цього він водночас дотепний і страшний.

Відповідей на більшість питань щодо цих та інших персонажів ми не отримаємо. Вони так і підуть із ними на захід сонця у фіналі таємничими і до кінця не розкритими. До речі, кінцівка теж відкрита і залишає широкий простір для доопрацювання глядачем. В іншому фільмі такий підсумок можна було б вважати за провал, але тільки не в Ернандеса. Просто у картини, що занурюється в такі сфери, глибини людської свідомості, підсвідомості, закутки душі (що кому більше подобається), а також у світи реального/ірреального, іншого фіналу не може бути за визначенням. Він просто нікого не переконав би. А так фінал стрічки «Без сну» зробив те, що мав зробити: залишив запитання - про людські стосунки, душу, кохання, мистецтво. І багато інших. Відповіді на які дасть лише майбутнє. Можливо.

Михайло Коронкевич, Київ.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>