Особиста свобода і краще «завтра». Завершальні штрихи Одеського кінофестивалю - 30.07.2018 11:30 — Новини Укрінформ
Особиста свобода і краще «завтра». Завершальні штрихи Одеського кінофестивалю

Особиста свобода і краще «завтра». Завершальні штрихи Одеського кінофестивалю

679
Ukrinform
Про лауреатів «Золотих Дюків» та інших нагород

Хоч би якими б чеснотами відрізнялися конкурсні програми фестивалю, уявлення про нього (принаймні, у свідомості широких мас кіноманів, хто ознайомиться з ним головним чином за списком переможців), може здорово зіпсувати невдалий вибір журі. У цьому сенсі робота суддівських команд ОМКФ заслуговує найвищих похвал. Нехай далеко не всі завсідники були згодні супроводити їх вирішення оваціями, «Дюки» дісталися фільмам, чиї достоїнства можуть визнати і ті, хто не належить до їх гарячих шанувальників.

Можливо, найбільше суперечок викликало рішення журі Національної програми, що збіглося з рішенням журі ФІПРЕССІ, віддати приз за кращий повнометражний фільм документальній роботі Олександра Течинського «Дельта». Незалежно від естетичних досконалостей цієї картина, багато хто, як і торік, коли переможцем конкурсу стала «Dixie Land» Романа Бондарчука, сприйняв тріумф документалістів як доказ зайвої суворості членів журі до ігрового українського кіно (тим більше, що на Міжнародному конкурсі без нагород залишився неабиякий ігровий дебют Бондарчука «Вулкан»).

Тим часом, «Дельту» (раніше відзначену спеціальною нагородою конкурсу «Майстри майбутнього» найпрестижнішого європейського фестивалю DOK Leipzig) з усією переконливістю можна віднести до числа головних досягнень української документалістики. Подібно до «Живої ватрі» Остапа Костюка, стрічка присвячена відокремленому світу представників традиційних промислів, здається, застиглому в часі перед остаточним зануренням у небуття. У картині Течинського містечко Вилкове в дельті Дунаю постає повсталим з вод Кітеж-град, загубленим далеко від соціально-політичних катаклізмів краєм суворих і життєрадісних рибалок, чиї способи боротьби з силами природи, начебто, не зазнали особливих змін з епохи первіснообщинного ладу.

Водночас, і ігрові стрічки не залишилися без нагород. Кращим режисером була визнана Тоня Ноябрьова за дебютний фільм «Герой мого часу» , присвячений вже суто міській культурі, або, скоріше, безкультур'ю – єдиному, що в просторі цієї, безжальної до вітчизняної сучасності стрічки, пов'язує представників соціальних низів та еліти.

Інший дебют, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, де оповідь розгортається на хиткій межі міста, села та природи, отримав приз за краще акторське виконання. Цю нагороду, що дісталася Анастасії Пустовіт, варто сприймати і як визнання заслуг постановника, який домігся від своїх акторів виключно рідкісних у вітчизняному кіно природності та емоційного напруження.

Кращим короткометражним фільмом Національної програми була названа стрічка Марини Рощиної «В радості, і тільки в радості», яка зі співчуттям і виразністю передає (багато в чому завдяки тонкому виконанню Світлани Лібет) душевний стан молодої жінки, яка вчиться бути матір'ю, водночас піддаючись спокусам юності.

Спеціальних згадок удостоїлися короткометражні картини «Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв з квітами» Дани Кавеліної, засобами лялькової анімації, яка використовує, немов уламки, шматки зниклого світу, розкриває драму жителів Донбасу, які пережили війну, загибель близьких і вигнання, і «Зв'язок» Жанни Озирної, в якій автор на прикладі власних близьких досліджує відповідність традиційних уявлень про сім'ю сучасним реаліям.

У конкурсі європейських документальних фільмів перемогу також здобула українська стрічка, «Домашні ігри» Аліси Коваленко, чудовий приклад сплетення психологічної і соціальної драми. Автори фільму показують, як кар'єра футболістки виявляється для юної дівчини можливістю подолати труднощі, зумовлені сімейними драмами, і вирватися разом із братом і сестрою, які опинилися під її опікою, з неблагополучного оточення.

Спеціальну згадку в документальній програмі отримала стрічка Егіля Госкйольда Ларсена «69 хвилин з 86 днів», пронизлива історія одіссеї, пережитої однією з сотень тисяч сімей, що біжать, подібно Святому сімейству дві тисячі років тому, в пошуках порятунку від тиранії та громадянської ворожнечі.

Що стосується основної, Міжнародної конкурсної програми, думки журі і звичайних шанувальників кіномистецтва очевидним чином розійшлися. Журі віддало свої симпатії стрічці грецького режисера Бабіса Макрідіса «Жалість» - їй дісталася нагорода не тільки за кращий фільм, а й за кращу режисуру, що видається дещо марнотратством, враховуючи, що кілька по-справжньому значущих картин залишилися зовсім не відміченими. «Жалість» можна охарактеризувати як кіно рівною мірою вишукане і складне для перегляду – у глядацькому рейтингу фільм отримав одну з найнижчих оцінок, і чимало навіть випробуваних кіноманів залишили зал до закінчення сеансу, вимушених згодом вислуховувати злорадні запевнення товаришів, що ефектний фінал винагородив за терпіння тих, хто залишився. Цікаво, що попередній, дебютний фільм Макрідіса «L» отримав Гран-прі кінофестивалю «Молодість» – і посів за результатами аналогічного глядацького голосування останнє місце.

Як і «L», «Жалість» відрізняють своєрідне почуття смішного і відсторонена, дещо абсурдистська інтонація розповіді (нагадує про творчість Йоргоса Лантімоса). Фільм розповідає про людину, яка, переживаючи важкий стан дружини, що потрапила в автокатастрофу, несподівано відкриває джерело справжньої насолоди в можливості вдатися до невтішної скорботи і співчуття з боку оточуючих, і, бажаючи посилити ці відчуття, заходить все далі. Історію можна сприймати і як повну гіркої самоіронії метафору Греції, яка часом шукає у європейського співтовариства співчуття до своїх бід із замашками то жебрака, то вуличного громили, і як саркастичне дослідження найтемніших куточків людської свідомості, нашої здатності впиватися власними нещастями та інших маній, що охоплюють нашую душу.

Спеціальне згадування отримала картина, оцінена глядачами ще нижче - «Поророка» Костянтина Попеску, дещо вторинний у своїй взірцевості представник нової Румунської хвилі, з майже нестерпною переконливістю фіксує стан людини, чия дитина була викрадена.

Набагато більше до смаку (четверте місце у глядацькому голосуванні) припала публіці «Дівчина» Лукаса Донта, виконавець головної ролі в якій, Віктор Польстер, здобув нагороду за кращу акторську роботу. У цій майже позбавленій сюжетних поворотів стрічці драматичне напруження тримається саме на чарівній грі молодого актора, який зумів передати фізичний дискомфорт дівчини, яка народилася в чоловічому тілі, і поступовий перехід у важкий психічний розлад.

Що ж стосується кращого фільму за версією глядачів, якому, як відомо, і вручається Гран-прі Одеського кінофестивалю, то ним став «Кришталь» Дар'ї Жук (здається, перша картина режисера з Білорусі, яка потрапила в конкурс українського МКФ з часів «Ворогів» Марії Можар, які в 2007-му отримали головний приз бердянської «Бригантини»).

«Кришталь» виявився несподівано сміливим твором - через камерну драму про дівчину, що потрапила в скрутне становище, намагаючись отримати американську візу, яка розкриває затхлу соціально-політичну атмосферу сусідньої країни.

Водночас інституції лукашенківського режиму в стрічці практично відсутні, їх втіленням постають звичайні громадяни, чия обмеженість, неуцтво, жорстокість роблять їх ідеальними підданими диктатури. Село, в яке потрапляє героїня – та справжня, народна Русь, священна для поколінь слов'янофілів - постає перетвореною убогістю і невіглаством в простір варварства і беззаконня. Є в ній і щось від кафкіанського світу, що живе за невідомими і безглуздими для чужинця, але жорстко регламентованими правилами і звичаями, що не піддаються ніяким змінам – до них потрібно або пристосуватися, або шукати від них порятунку в інших краях.

У картині все ж з'являється немов би випадковий, але дуже виразний політичний образ - автобус, в якому героїня прямує до свого хиткого майбутнього, проїжджає повз демонстрацію, що рухається в тому ж напрямку з написаними білоруською гаслами щодо дотримання цивільних прав.

Подібно до багатьох вітчизняних стрічок, фільм-переможець Дев'ятого Одеського кінофестивалю свідчить, що пошук особистої свободи невіддільний від боротьби за краще завтра своєї країни.

Варто відзначити й те, що присудження Гран-прі «Кришталь» було затьмарене звісткою, що російська театральна актриса Анна Насібулліна, котра зіграла у фільмі головну роль, є дружиною репера Хаскі, відомого не тільки радикальними шовіністичними поглядами, а й своїми відвідинами сепаратистських формувань у зоні АТО; сам Хаскі також з'явився на екрані в епізодичній ролі.

Як прокоментувала режисер Дар'я Жук, «кіно знімалося у контексті моєї країни Білорусі. Я не знала про цю ситуацію, оскільки інтерв'ю з акторами на тему їхніх політичних поглядів не проводила.

Головна героїня, яка мріє виїхати зі своєї рідної країни, вже ставить своєю внутрішньою свободою під сумнів позицію оточуючого її різношерстого суспільства – і таким чином дає поштовх драматичному розвитку сюжету. Чи можна бути вільною в країні, де свобода ближнього твого обмежена внутрішньою й часто зовнішньою та історичною травмою? У фільмі – міркування якраз на цю тему».

Редакція Укрінформу чекає на відповідні коментарі з боку оргкомітету фестивалю.

Зі свого боку зауважу, що сплеск патріотичної пильності з прокльонами на адресу фестивалю і знущання над фільмом, який безкомпромісно і тонко викриває лукашенківський режим, видаються мені черговим прикладом хисткості ментальних кордонів між нашим оплотом демократії та запоребриковими скрепами.

Олександр Гусєв. Одеса

Фото: Odesa IFF

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>