Між Геєною і Гефсиманським садом: Четвертий і п'ятий дні Одеського кінофестивалю - 18.07.2018 18:25 — Новини Укрінформ
Між Геєною і Гефсиманським садом: Четвертий і п'ятий дні Одеського кінофестивалю

Між Геєною і Гефсиманським садом: Четвертий і п'ятий дні Одеського кінофестивалю

674
Ukrinform
Чотири фільми про Святу землю

На Одеському кінофестивалі представлений фільм «Важиб» палестинки Анемарі Жасир, який віртуозно поєднує сімейну драму і соціально-політичне дослідження.

При цьому автори картини обходяться практично тими ж зведеними до мінімуму виражальними засобами, що й Джафар Панахі у «Трьох історіях». У стрічці Жасир дія розгортається здебільшого в машині, в якій сидять головні герої, і в помешканнях тих, кого вони відвідують. Фільм виявляється свого роду міським роуд-муві, втім, ті, хто перебуває в автомобілі: батько і син, араби-християни, - здійснюють подорож не стільки вулицями Назарета, розвозячи запрошення на весілля їх доньки і сестри, скільки крізь минуле своєї родини, тісно сплетене з історичними катаклізмами.

Характери героїв і їх взаємини розкриваються у виконанні цього виснажливого ритуалу, природного для батька, шкільного вчителя, який ніколи не залишав меж Святої землі, і безглуздого для сина, якого ще в юності вдалося відправити на навчання до Італії, де він став успішним архітектором.

У розмовах з далекими родичами, яких ні батько, ні брат нареченої не бачили десятиліття, університетськими приятелями, сусідами та іншими близькими або майже незнайомими, кого сім'я Сильсаль має честь запросити на урочисте одруження, тонкими, точними штрихами змальовується атмосфера міста, повного етнічних і культурних суперечок, як і за часів Спасителя, Який провів тут юність. Розкривається і світогляд героїв, що намагаються стримати бажання накинутися один на одного з новими аргументами в старих суперечках і невисловленими багато років тому докорами.

Якщо старшому Сильсалю манери сина і його спосіб життя здаються дуже далекими від моральних норм і здорового глузду, його нащадок, подібно багатьом емігрантам, переконаний, що глибоко відчуває справжні потреби і сподівання покинутої батьківщини і, звинувачуючи батьків у співпраці з ізраїльською адміністрацією, вимагає від нього відповідності абстрактним ідеалам, які ніколи не доводилося відстоювати йому самому.

Здається, дія «Важиба» намертво вписана в сучасність найбільшого арабського міста Ізраїлю сюжетними перипетіями, вдачами, побутовими реаліями й політичною атмосферою. Між тим, розповідь виявляється дотепним і пронизливим відбиттям споконвічної полеміки між поколіннями з цікавою комбінацією ідеологічних наборів традиції і новаторства, терпимості і радикалізму. Вирішення всіх суперечок також виявляється універсальним - безумовна любов отця і сина примирить героїв за всіх розбіжностей.

Показово, що близькосхідне кіно було широко представлене на Дев'ятому ОМКФ і в позаконкурсних програмах, одна з яких стала іменною ретроспективою найбільш значної кінематографії регіону: «70 років ізраїльського кіно». Головний із сучасних ізраїльських фільмів останнього року був представлений у збірці хітів найбільших міжнародних майданчиків «Фестиваль фестивалів» – «Фокстрот» Шмуеля Маоза, що отримав Гран-прі журі Венеціанського МКФ і національну премію «Офір» як кращий ізраїльський фільм.

У цьому оповіданні про подружжя, яке отримало помилкову звістку про загибель сина, що проходить службу в лавах ЦАХАЛ на загублених серед палестинських теренів КПП, драматизм невіддільний від гіркої іронії, приправленої абсурдистською інтонацією. Створивши один з кращих в сучасному кіно образів невтішної скорботи, практично примушуючи глядача надзвичайно точними деталями, нестерпно переконливим акторським виконанням пережити досвід втрати дитини, випробувати те страшне відчуття полегшення, виражене вигуком героїні «заспокойся, вбили когось іншого», бажати персонажам, ніби своїм рідним, полегшення всупереч будь-яким їх вчинкам, автори водночас показують те, що відбувається немов з погляду Бога, стверджуючи, що Провидіння здійснює справедливість, на жаль, анітрохи не прислухаючись до наших уявлень про неї, до наших симпатії і неприязні, до нашого голосу крові і міркувань про національні інтереси.

Ще два фільми-учасники програми «Фестиваль фестивалів», «Звіти про Сару і Саліма» палестинця Муаяда Алаяна, отримали приз глядацьких симпатій МКФ у Роттердамі, і «Образа» ліванця Зіада Дуері, лауреата нагороди Венеціанського кінофестивалю за кращу чоловічу роль, також говорять про особисту відповідальність учасників масштабних міжнаціональних зіткнень. В обох картинах незначні побутові події і сімейні драми стають іскрою, що запалює тліючий гніт нерозв'язаних історичних конфліктів. В «Образі» сварка ліванця і палестинського біженця воскрешає невідплачених і невідплаканих примар громадянської війни, що ставить Бейрут перед загрозою нового бойовиська. У «Звітах про Сару і Саліма» пересічний адюльтер, який навряд чи міг призвести до більш серйозних наслідків, ніж руйнування двох сімей, якби не йшлося про зв'язок араба і єврейки, несподівано стає полем битви ізраїльських і палестинських спецслужб.

Безглузді, гротескні і разом з тим цілком правдоподібні перипетії розкривають весь абсурд, всю згубність ксенофобії, нашої готовності ненавидіти і переслідувати правих і винуватих в ім'я злочинів минулих років та забобонів старших поколінь. При цьому фільми Алаяна і Дуері переконують свою аудиторію, що, нехай відносини народів-сусідів отруєні історичними катастрофами, особисте моральне зусилля, здатність побачити в чужому і чужинському власне відображення допомагає долати нерозуміння і ворожнечу.

Олександр Гусєв. Одеса

Перше фото oiff.com.ua

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>