Правда з кров’ю. Кіно дня

Правда з кров’ю. Кіно дня

1154
Ukrinform
Минулий вікенд ознаменувався виходом сіквела фільму "Сікаріо". І саме так про нього і треба говорити – "ознаменувався" - з пієтетом, бо цей екшн більше, ніж "якийсь там бойовик".

Попри те, що в “Сікаріо 2” мова йде про Мексику, в ньому можна побачити реалії російсько-української війни, реалії світу, і знайти відповіді на питання "що, до біса, нам треба робити з усім нашим лайном?".

Жорсткий світ вимагає жорсткого змалювання. Так, жорстко, виглядав перший фільм, вражаючи своєю безкомпромісністю, шокуючи реалістичним і навіть натуралістичним насильством. Три роки тому любителі екшну отримали рідкісний подарунок, в якому сполучалося два кайфи в одному пакунку – жанрову досконалість і кінематографічну правду.

Ніби пройшли майстер-клас з методу викладу не дуже приємної інформації про важливе. Продовження вийшло трохи згладженим – без відрізаних рук і голів, без закатованих і схованих, без жінок на полі бою… але з дівчинкою, яку викрадають американські військові, щоб зіштовхнути лобами мексиканські картелі.

Автор подарунку, Дені Вільньов відмовився від роботи над сіквелом "Сікаріо". І певно, не тільки через напружений графік зйомок одночасно двох підряд своїх шедеврів – "Прибуття" і "Той, хто біжить по лезу 2049": гадаю, він просто відпрацював ідею, пережив її, і – пішов далі. Замість нього запросили італійця Стафано Солліма, творця серіалу "Гоморра" і чудового фільму "Субурра". Так само пішов з проекту оператор Роджер Дікінс, бо, як і Вільньов, підписався на "Того, хто біжить по лезу…".

Натомість долучили менш іменитого, але теж зіркового Даріуша Вольскі, постійного оператора Рідлі Скотта і більшості фільмів франшизи "Пірати Карибського моря". І, як це не дивно, обидва нові творці використали вже прокладений шлях творців попередніх – у візуальній і ритмічній концепції другий "Сікаріо" є цілком подібний першому.

Багато знято з використанням стедікаму і коптерів, ручна камера залазить в машини і будинки, підбирається впритул до обличчя і знімає гіперкрупні плани. Тобто весь технічний арсенал фільму залишили, не змінюючи стилістику.

З одного боку, це приємна новина для фанатів першого фільму, а з іншого – небезпека перетворити кіно на штампований продукт. Дивина в тому, що цілковитий повтор концепції не позначився негативно на якості. Це так само міцна і вражаюча конструкція, від якої затамовуєш подих. З добре поставленими боями, швидкими, без "залипання" на одному місці сценами діалогів, з багатим на локації сюжетом і повнокровними образами героїв. За це потрібне особливо подякувати сценаристу, Тейлору Шерідану.

Хто його не знає – варто звернути увагу. Це він, актор за професією, несподівано "вистрелив" як сценарист першого "Сікаріо", а потім, знову несподівано, і абсолютно приголомшливо написав і поставив "Вітряну ріку", один з кращих фільмів минулого року. В чому талант Шерідана? В здатності обійти кліше, працюючи на так давно і ретельно перекопаному полі жанру екшн, при цьому додаючи драматургію, гідну порівнянь з братами Коен. До цього треба додати серйозність опрацювання образів і елементарну письменницьку роботу над текстом, коли ти пишеш стільки, скільки треба, а не як хочеться і коли з тебе вимагають. Саме добрий сценарій Шерідана дав зелене світло сіквелу "Сікаріо". Хоча перескакування з теми на тему, зазначення одного нюансу з продовженням нюансу вже іншого, викликають питання саме до сценариста.

Починається все з терористичного нападу і підриву трьох смертників-джихадистів в одному з американських супермаркетів. До акції, в якій загинуло 15 людей, мають стосунок сомалійці. Які приїхали з Ємену. А кордон перейшли мексиканський. Пошук замовників приводить до картелів, хоча це не вони замовники. Але саме вони контролюють кордон. І вони мають новий товар і заробіток: герой Джоша Броліна на зустрічі з високочолими чиновниками і завішеними планками армійцями каже, що 20 років тому головним товаром картелів був кокаїн, а тепер це люди, як перспективна інвестиція, бо мексиканці платять за нелегальний перехід кордону, платять за себе і за своїх рідних, платять не один раз, а кожен, і потім самі стають провідниками, солдатами картелів або їх агентами в США.

Щоб змінити ситуацію, потрібно не вбити босів мафії, - інакше виникне 50 нових, - а нацькувати їх один на одного. Як це зробити? "Викрасти принца, тоді король сам розпочне війну", - каже герой Броліна. Ця відверта до відрази неполіткоректність змушує інакше подивитися на ситуацію, змальовану фільмом.

Звісно, "Сікаріо" - це художнє кіно з вигаданою історією і неіснуючими персонажами. Але якщо в казці брехня, то в пісні – правда. За вигадкою ховається реальність. Реальність навмисно прикривається художністю, мовляв, це ж фільм, а я творець, і перша поправка дає мені право на свободу слова. Та насправді це трибуна, рупор, через який можна проголошувати непопулярні, але правдиві речі. Невипадково у вуста антигероїв часто вкладалися і вкладаються справедливі звинувачення часу, людей, урядів і навіть конкретних країн чи націй, що у житті було б названо ксенофобією, антисемітизмом чи іншими анти та фобіями. Герой Броліна в "Сікаріо" говорить те, чого не скаже військовий або політик у прямому ефірі на телебаченні, журналісту під диктофон чи на засіданні Конгресу. Він каже, як треба зробити, навіть якщо це не є законно чи етично. З повним розв’язуванням рук у боротьбі з картелями! Без будь-яких правил! І він це робить, насправді знищуючи мафіозі з продажними поліцейськими. Автоматами і кулеметами, з машин і з повітря. Власне, його спосіб боротьби, поза політикою і законом, - це певна демонстрація сили Сполучених Штатів.

Так Шерідан, голосом і діями героя, вербалізує і візуалізує – легітимізує! – непромовлені, але втілені думки і наміри американської влади - ми можемо і ми робимо. Країна, якій посеред ХХ-го сторіччя належало 50% від всього світового валового оберту, а тепер – 25%, може собі це дозволити. Країна зі щорічними бюджетними 700 мільярдами доларів на оборону. З кінематографом, що годує казну і не бере з неї, як це роблять всі у світі. З кінематографом, зразки якого йдуть всюди, витісняючи на периферію національне кіно. З кінематографом, який є рупором супердержави і через цей рупор це й стверджується.

Не варто в такій ситуації вигадувати велосипед. Можна взяти вже існуючий – з інструкцією для використання - і поїхати.

Звісно, сюжет "Сікаріо" включає "задню". На міністерському рівні операцію згортають. А незручних свідків наказують знищити. Навіть агента. Та Шерідан це робить винятково з міркувань драматургії, аби ще більше загострити історію і вивести екшн на рівень драми і трилеру. І, звичайно, показати політично коректну притомність уряду США, здатного працювати в правовому полі. Навіть якщо це відбувається постфактум.

За всіма гострополітичними моментами в "Сікаріо" є небезпека загубити один дуже важливий соціальний нюанс, попри його величину. Від початку і до фіналу, паралельним курсом з історією про військове протистояння американців з картелями і героїв Броліна та Бенісіо дель Торо, йде цивільна доля мексиканського підлітка. Його, хто має американський паспорт і чудово знається на прикордонній місцевості штату Техас, зваблюють грошима, пропонуючи всього тільки перевести кількох одноплемінників. Та потім його затягають в банду. Він бере пістолет до рук. Татуює тіло. І защипає сорочку на верхній ґудзик, як носять всі пристойні мексиканські "лаеми". Цим Шерідан демонструє ще одну реальність, і вона вже більш зрозуміла, але й значно страшніша, бо показує чому люди стали ласим товаром для картелів і як з них знімають хутро білих овечок, міняючи на вовчу шкуру.

Своєрідним зв’язковим між світом військових і світом хлопчика, стає персонаж дель Торо. Хлопчина на нього випадково натикається і запам’ятовує незабутню зовнішність спецпризначенця. Далі їх спільна доля закручується у танок смерті, що у фіналі обертається великим запитальним знаком, який для глядача не зникає, ба більше – палаючим незнанням залишається в мозку, очевидно кидаючи місток на продовження, на третій фільм, заявлений виробниками вже віддавна. Дель Торо ще в першому фільмі був зв’язковим між життям і смертю, і це буквально: його мета – помста за свою невинно вбиту сім’ю.

У другому фільмі цей шлях продовжується, залишаючи на цьому світі все менше причетних до скоєного злочину. Дель Торо не є "добром з кулаками", він - ангел смерті, фатум, що втілений в людську оболонку, Голем, якщо хочете. Бо за міфом, створений євреями, аби він вбивав за них, він починає вбивати їх. Персонаж дель Торо є образом того, чим може стати праведна людина зі зброєю в руках. Він є тим самим хлопчиком, який просто виріс. І наразі він на стороні добра, замість його кулаків. А за хвилину він - кінчена людина, бо не має нічого, крім місії… І в цьому велика правда фільму, де художність – тільки ширма, а правда життя подається добряче засмаженим стейком з натуральною кров’ю.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-