Любов, що породжує янголів і демонів. Кіно дня

Любов, що породжує янголів і демонів. Кіно дня

874
Ukrinform
Прем'єра цього дня – фільм-мелодрама про творця Франкенштейна, «зітканий із краси, за мить до збочення»

Новий фільм про Мері Шеллі, автора роману «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», очікувано занурює глядача в мелодраму. Незворотність такого фільмового розвитку цілком засмутила б, якби не оригінальний прийом, своєрідна антитеза: це не життя Шеллі вилилось у мелодраму, це мелодрама переросла в життя Шеллі, повне драм і трагедій, що й породило чудовисько Франкенштейна. 

Назагал доволі поверхнева картина саудитки Хаіфи Аль-Мансур, тим не менше, має умоглядну глибину – несподівано за візуальними пишнотами, грайливо-фоновою музикою і розкиданими там і там красивими поетичними фразами виринає чітко сформульована й у повноті своїй відчута вся складність і болючість долі тої, хто створила епохальний роман, і перевернула ним – чи почала це робити – уявлення лицемірного британського суспільства першої половини XIX сторіччя. На жаль, у фільмі «Мері Шеллі й монстр Франкенштейна» необгрунтовано більше приділяється уваги формальним складовим епохи, хоча, погодимося, формальність ця відтворена з неабиякою майстерністю, достатньою і щоб втішити око, і щоб показати матеріальну різноманітність довікторіанської епохи.

Втім, герої фільму, повні емоційного завзяття, духовно нікчемні в порівнянні зі своїми прототипами, особливо це стосується чоловіка Мері, прославленого поета, письменника, філософа й драматурга Персі Біші Шеллі. У фільмі він виглядає гулякою з умінням красиво говорити і, таким чином, крутити голову жіноцтву, повного нових настроїв щодо «вільного кохання» і вічним боржником, що ледь встигає втікати від кредиторів. Цим сценаристи, Хафі та її колега Емма Йенсен, обрізали все те, через що Шеллі називають молодим генієм і однією з найяскравіших постатей тогочасної культури. Може, самому Шеллі на тому світі буде легше пережити таке приниження з огляду на цілковиту фізіономічну відмінність актора від самого поета: Персі мав тонкі брови, губи бантиком і загалом жіночоподібне обличчя типового англо-сакса, на противагу Дугласу Буту – з чорними і широкими бровами й лицем представника вестготів та маврів, що й підтверджується кров'ю його матері, наполовину іспанки. А так багато мови про нього через базовий конфлікт, який він спричинив своєю появою в житті Мері.

Людину міняють біль і життєвий крах. Когось це заганяє в петлю, а інший встає з колін, щоб спромогтися знову вв'язатися у бій життя. Як це не дивно, але біль – джерело творчості, тому постійний супутник усіх великих. А отже й супутник їхніх сімей. Тобто шлях визначений – від болю до творчості, а далі творчість із болем ідуть, допоки смерть їх не розлучить. І це слово в слово – про життя, творчість і смерть Мері Шеллі, уроджену Волстонкрафт Годвін, доньку уславленого політичного філософа та його дружини письменниці-феміністки, яка померла після народження Мері. У фільмі дівчинка звинувачує у смерті матері себе, і це – як перший цвях неправедної муки, вбитий у палке серце майбутньої творчині. Любов до матері й біль щодо її відсутності у фільмі навмисно підкреслено кількома, але максимально промовистими зізнаннями. На цвинтарі біля могили матері героїня спершу каже: «Я приходжу сюди, коли можу, аби відчути її обійми». А далі ще більше приголомшує: «Батько вчив мене читати за літерами її імені»... Не відомо, чи така інформація має реальні підстави, але таким чином автори будують незнищенний зв'язок між живою і мертвою, ба більше – додають до нього шипи.

Народжена в такій інтелектуальній родині, маючи незвичну для того часу потужну освіту, плюс доступ до великої батькової бібліотеки і його багатого на примірники книжкового магазину, Мері вже в 15-річному віці була білою вороною серед своїх одноліток. «Любити читати – означає всього досягти», – повчає у фільмі її батько. Проте, певно, не все потрібно читати, на його думку, бо в одній сцені Мері похапцем ховає бульварну книжечку. «Не розумію, що його лякає, – дивується вона, – людям подобаються готичні романи».

Вона вважала видатним усе, що пов'язано з кров'ю та прискореним серцебиттям. Бо й сама була швидкою й повнокровною. Мері, небачено для тих часів, протестує проти грубості гувернантки, що зводила її з розуму (хоча, за біографічними джерелами, в дитинстві вона була щаслива і до гувернантки мала приязнь). Вона йде з дому, коли батько відмовляє їй у благословенні на життя з Персі (хоча, за джерелами, було не так). Вона свариться з коханцем і весь час, на самоті, пише, переливає на папір слова, ідеї, сцени, народжені готичною фантазією просвітника, таким чином втілюючи поради батька – «самотність дасть тобі час для самоаналізу» і «знайти свій голос».

Фільм концентрує обставини, які породили в голові у Мері Шеллі її Франкенштейна. Принагідно зазначимо – їй було всього лиш 18 років... Романтичні роздуми (вже) чоловіка про вільне кохання, нічні втечі від неромантичних кредиторів, спілкування, гуляння, божевілля з бісексуалом лордом Байроном, вистава в театрі з гальвінізмом і особливо смерть доньки (насправді, в неї померли двоє дітей) доводять героїню до межі, коли палаюча від болю душа може втекти від реальності в єдино можливий спосіб – через творчість, яка, мов ті вагонетки з вугіллям, вивозить із темряви гори чорноту, на зовні перетворену в енергетичну річ для інших. «В середині вас ховається посмішка, – каже Байрон Шеллі, – і вона чудова й безжальна, і я сподіваюся її витягти з вас». Яким же диким було життя Мері, якщо її посмішка мала вигляд чудовиська Франкенштейна?.. Бідна Мері.

Фільм зітканий із краси, за мить до збочення. Тяжіння Байрона до гомосексуалізму прокреслене поцілунком Персі, й далі не має візуалізації. Стаття про застосування принципів гальванізму до людських трупів лише в газеті помережена малюнками мертвих...

Цікаво, як в одній зі сцен герой Байрона підводить героїню Шеллі до картини Генрі Фюзелі «Кошмар» (1791) і питає, чи їй відомий автор. Виявляється, Мері не просто його знає – він був першим коханням її матері, яка намагалася накласти на себе руки, коли той пішов від неї. Прикметно, що Байрон у стосунку до картини говорить про демона, ангела в минулому. Таким чином творці фільму наштовхують глядача на думки про трансформацію самої Мері під впливом любові та наслідків від неї. А можливо й ведуть ще далі, адже репродукція картини Фюзелі висіла у передпокою кабінету Зигмунда Фройда, і, певно, не просто так... «Любов знаходить шлях там, де вовки не наважуються полювати», – втаємничено резюмує Байрон.

Врешті, останньою краплею у створенні роману про Франкенштейна стало змагання, призначене Байроном. Як жарт, воно не мусило довести справу до серйозного відкриття. Та сталося не так, як гадалося: Мері дописала роками творену річ. І зробила революцію спочатку в літературі, бо оригінальні ідеї завжди стимулюють простір, поширюють творення, навіть якщо воно і є відвертим плагіатом чи пом'якшеним запозиченням. Потім сталася революція гендерна, як тепер кажуть. Перше видання роману було анонімним, та через вступне слово Персі Шеллі всі вважали за автора саме його, втім, на презентації книги в книжковому магазині батька Мері Персі привітав вихід цієї «роботи чистого генія» і назвав справжнього автора – Мері Волстонкрафт Годвін. Уперше прилюдно жінка була названа письменницею й автором виданої книги. 

Жахіття, які продовжили бомбардувати життя письменниці після цього, – то вже інша історія, зазначена короткими титрами наприкінці фільму. Важливо, що Мері Шеллі так і не здалася, і через все горе й відчай пронесла любов, яка, мов іскра, повертає до життя навіть мертвих... Мелодраматизм часом буває схожий на магію.

Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-