Нехай прибуде Сила. Прибула. Кіно дня

10-й фільм у всесвіті «Зоряних воєн» не так його поглиблює, як розширює. За всіма ознаками, пріквел першої частини, «Нової надії» – «Соло. Зоряні війни. Історія» є довгоочікуваною відповіддю на одне з численних питань – «а що було до?»

Відповідь добре сформулювали, при цьому дали її без напружень і зі щирою посмішкою вічного брехуна Хана Соло.

«Соло» став етапним кроком у поновлених «Зоряних війнах». Це найбільш легке і невимушене кіно, після перегляду якого немає відчуття, що отупів. Є відчуття, що добре провів час, без надміру – гиготіння, адреналіну чи огиди. Казка, яка підходить всім глядачам. Ну, принаймні, якійсь кількості. За що – подяка творцям.

Кожен раз їм доводиться працювати одночасно у двох векторах розвитку – додавати і оновлювати світ саги і, в той самий час, пильно слідкувати за дотриманням стандартів, заданих попередніми частинами.

Здавалося б, що ж тут важкого, якщо пісочниця одна – будуй в ній нові доріжки, ямки й стіни? Та, певно, повтор – це не така проста штука, як всім здається. Розширяючись, всесвіт утворює нові форми зі старого матеріалу, з якого було створено все і який породив бог цього космосу Джордж Лукас.

Цікаво, що після того, як Лукас продав компанії Walt Disney свою імперію, Lucasfilm, він не відійшов від справ, його не усунули, не забули – він продовжує «консультувати». Більше того: весь процес проходить винятково за «дорожньою картою», особисто ним розробленою і «намальованою».

Тож, антологія «Зоряних воєн», коли кожен із класичних героїв саги отримає свій фільм – чи навіть власну франшизу, – це те ж саме, що було створено в минулому, але залишиться й у майбутньому. І судячи з мільярдних зборів кожного нового кавалка, меж у цього всесвіту не буде…      

Чи розпорошується рукотворний всесвіт, як це відбувається зі всесвітом божественним? Аніскілечки! Навіть навпаки: і перший спін-офф саги, «Бунтар Один», і другий, «Соло», є консолідованими силами «Зоряних воєн», з масою нових-старих героїв, напруженим і динамічним сюжетом, насиченим пригодами, жартами й епічністю.

«Соло» в цьому плані веде першість, бо жартів на порядок більше, плюс він активніше втілює актуальні світові процеси. Фактично – якимось дивом – він позбавлений лише однієї з трьох головних задач ліберальних і лівих течій Америки, до яких Голлівуд має прямий стосунок – пропаганди гомосексуалізму, яка присутня тепер у більшості фільмів та серіалів Сполучених Штатів.

Натомість гендерна і расова рівність дотримані повною мірою (спочатку скандал позаминулого року на «оскарівській» церемонії з повним ігноруванням чорношкірих акторів, а минулого року – з «харасментом» Харві Вайнштейна та інших знаменитостей, стрімко міняють зовнішній і внутрішній вигляд голлівудської продукції та самого Голлівуду).

Нарікання, якраз, можуть виникнути зворотні: реально, що продюсерам і сценаристам закидатимуть відсутність героїв-геїв, а за момент посередині фільму назвуть гомофобами – коли один із персонажів, з’ясовуючи причини бажання Хана повернутися на рідну планету, чує про любов і каже: «А, дівчина…».

Як це не дивно, головну роль у «гендерній рівності» «Соло» виконує не дівчина головного героя, зірка «Гри престолів» Емілія Кларк, а дроїд Л3, другий пілот на кораблі поки що Лендо Калріссіана «Тисячолітній сокіл». Після асексуального Р2Д2 і не-до-кінця-чоловічого Ц3ПіО, настав час на сцену вийти жінкоподібному роботу. Сильна і зухвала, Л3 є втіленням емансипованої жінки, феміністки на барикаді.

«Революція!» – кричить вона, і кидається у бій із работорговцями. А після цього вголос роздумує, що в неї таки вийшло б щось із Лендо в еротичному плані… Її образ – один із кращих у фільмі, одночасно дотепний, моторний і сучасний. А ось образ Кіри (Кларк), дівчини Соло, – прямо протилежний, ідеальний для критики, і, здається, найбільш провальний.

Певною мірою, спочатку проблема виникає на психологічному рівні, адже занадто сильно Емілія приросла до іншого свого образу, Дейєнеріс Таргарієн з серіалу «Гра престолів». Але з часом виникає більша проблема – з драматургією образу: Емілія нічого вагомого не може додати до свого персонажу, особливо його не підкреслює і не загострює (хоча головне нарікання може стосуватися роботи сценаристів, що зробили героїню такою ніякою).

Лендо (Дональд Гловер), як і належить його героєві, є чорношкірим, і разом із цим – слизьким, прудким і приємним. Гловер цілком відповідає Біллі Ді Вільямсу, хто грав Лендо в першій трилогії 1977-1983 років. Звісно, затьмарити Вільямса йому не вдалося – занадто глибоко він сидить в пам’яті, і не надто потужно витісняв його Гловер. Втім, незручностей з конвертацією не сталося. В «Соло» гравця Лендо не дуже багато, але виглядає він достойно – з грайливою посмішкою, вогником в очах і потрібною для ролі швидкістю в рухах.

Та значно виграшним є образ у Вуді Гаррельсона – контрабандиста Бекетта. Він у кадрі перебирає на себе увагу і за рахунок зачіски з частково поголеною головою, і за рахунок вражаючої міміки, і, звісно, за рахунок гри, адже Гаррелсьон є професіоналом найвищого калібру, здатного поцілити будь-якого глядача. Хочеш «Природжених вбивць»? Маєш. Хочеш «Голодні ігри»? І вони є. Гаррельсон багатий на викрутаси, і він – переконливий. Ще б трошки, і його образ – його харизма – затьмарив би самого Хана.

Виконаний американським ашкеназі Олденом Еренрайком, Хан має ледь не фотографічну точність із уявно молодим Гаррісоном Фордом, «оригінальним» героєм «Зоряних воєн». Та ж порода, та ж зачіска, ті ж вихиляси, передерті у Форда. Еренрайк навіть більш миловидний. Але, в порівнянні, він програє за неповторним поєднанням фордівської комічної незграбності зі щирістю, що в купі створили як органічний і оригінальний образ, улюблений для глядачів усього світу, так і кар’єру Гаррісону – актору, чиї фільми заробили найбільше грошей в історії кіно.

Еренрайк цілком на місті – це його роль, він достатньо для неї підготовлений, та і вписується у фантастичний антураж із героїв, планет і пригод. Йому не вистачає найважливішого – мужності.

…Дивовижність у тому, що, незважаючи на окремі промахи фільму – ще сюди варто віднести роль і загалом акторство Пола Беттані, – «Соло» не є слабким, нудним чи програшним. Після дикого жахіття «Пробудження сили» і «Останніх джедаїв», «Соло» я б назвав кінематографічним успіхом, де вдало поєднаний дух і деталі класичної саги Лукаса з новими віяннями. Тут та ж атмосфера, і дихати можна легко. І при цьому не дратують десятки дурниць, для чогось наліплених на двох попередніх «Зоряних війнах» («Бунтаря» не чіпаємо, це було оригінальне відхилення від головної магістралі, а фінал його взагалі вимагає зняти перед творцями капелюха через безпрецедентну сміливість).

Фанати дізналися, звідки у Хана з’явилося прізвище Соло (кумедно, бо випадково). А поява у фіналі одного з героїв «Прихованої загрози» і поготів викличе фурор серед знавців саги – таким чином ще одна ниточка поєднала нову серію з усією франшизою. Хоча, якщо говорити про ниточки, то все ж таки нею є не деталь, а людина – актор Ворвік Девіс, справжній канат для кріплення саги: він грав ще 35 років тому одного з евоків у «Поверненні джедая». Потім з’явився в «Прихованій загрозі», пізніше – в «Пробудженні Сили», «Бунтарі Один», «Останніх джедаях», озвучував мультсеріал «Зоряні війни: повстанці» і нарешті, як черговий повстанець, власною подобою, скинув маску і показався в «Соло». Він справжній талісман саги, як Стен Лі у стрічках за коміксами Marvel. Чи надає він сили? Зважаючи на 100-мільярдний бізнес, котрий мають «… війни» за рахунок прокату, продажу прав, носіїв та усього мерчандайзингу, – певно, що так.

І незважаючи на поки що низькі рейтинги у фільму, він так само добре пройде світом. Рон Говард – може і не найбільш рівний режисер серед голлівудських небожителів, але завжди «на підхваті», і здатний покращити ситуацію, коли все валиться з рук. Як і у випадку з «Соло»: режисери Філ Лорд і Крістофер Міллер, з тої чи іншої причини вибули з проекту – а Говард його підхопив і довів до прем’єри. І «ескорт» Говарда – це краще, що могло бути. Бо з ним явно була Сила.

Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ

Фото: http://bhfilms.com.ua