Фільм Дюпонтеля "До побачення там, нагорі" - сентиментальна йі водночас іронічна стрічка про "втрачене покоління", що шукало свого місця у житті після Першої світової.
Знайомство з романом П'єра Леметра в мене ще попереду, тож героїв та їх історії я порівнював передусім із героями Ремарка, котрий актуалізував той самий біль, розчарування й розгубленість. Так, тут треба робити поправки на менталітет, але загалом ці проблеми були й залишаються багато в чому спільними.
Тому німецького класика під час перегляду я згадував неодноразово.
Трохи меншою мірою це стосуєтьсяо героя Лафітта, в якого своя правда і свій погляд на речі, тож за бажання й Анрі можна якщо не виправдати, то зрозуміти.
А отримай фільм бодай 30 хвилин додаткового хронометражу, то, може, й зовсім не довелося б говорити про вищезгаданий недолік.
З іншого боку, картину знято так, що після її перегляду хочеться прочитати книгу, а це, на мою думку, - великий плюс для обох. Та й низка сильно знятих емоційних сцен, у тому числі завершальні з персонажами Біскаярта і Дюпонтеля, значною мірою компенсують слабкі сторони стрічки.
Загалом фільм «До побачення там, нагорі» вийшов дуже французьким: стильним, витонченим, подекуди сентиментальним, подекуди іронічним і гостроюморним, а по суті - міцною драмою, яка неабияк зворушує.
Науель Перес Біскаярт у фільмі "До побачення там, нагорі"Науель Перес Біскаярт у фільмі "120 ударів на хвилину"
І вибираючи між нею і картиною «120 ударів на хвилину», що стала її головним суперником на нинішньому «Сезарі», я б віддав перевагу фільму Дюпонтеля, а його самого відзначив би нагородою не тільки за режисуру, а й акторську роботу. Як і Біскаярта, котрий зіграв дуже вправно, але взагалі не отримав номінації за цю роботу, натомість виграв «Сезара» як багатообіцяючий актор саме (іронія долі!) .... за роль у «120 ударах на хвилину». Втім, це яскраве підтвердження таланту і перспективності цього актора.
Не кажу, що стрічка Робена Кампіо не заслуговує на високі оцінки, навпаки. Мотиви французьких кіноакадеміків, які ухвалили рішення на її користь, можна зрозуміти, та й на торішньому Каннському кінофестивалі вона взяла не одну нагороду, в тому числі Гран-прі журі. Порівнювати «120 ударів на хвилину» та «До побачення там, нагорі» складно, це різні історії. Однак, повторюся, фільм Дюпонтеля мені все ж таки трохи ближчий. Що ж, залишається радіти п'яти його «Сезарам»: окрім режисерської, це ще нагороди за найкращий адаптований сценарій, роботу оператора, костюми і декорації. І кожна з них - заслужена.
Тож «До побачення там, нагорі» - безумовно, одна з кращих французьких минулорічних картин.
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама