Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Маски

Маски "втраченого покоління"

Укрінформ
Фільм Дюпонтеля "До побачення там, нагорі" - сентиментальна йі водночас іронічна стрічка про "втрачене покоління", що шукало свого місця у житті після Першої світової.

Знайомство з романом П'єра Леметра в мене ще попереду, тож героїв та їх історії я порівнював передусім із героями Ремарка, котрий актуалізував той самий біль, розчарування й розгубленість. Так, тут треба робити поправки на менталітет, але загалом ці проблеми були й залишаються багато в чому спільними.

Тому німецького класика під час перегляду я згадував неодноразово.

Наприклад, дивлячись на Едуара Перікура у блискучому виконанні Науеля Переса Біскаярта, герою якого страшне каліцтво остаточно відрізало шлях назад, у колишнє життя «до війни».

Або слухаючи гіркі одкровення від його бойового товариша Альбера Маяра (не менш сильна роль Альбера Дюпонтеля), якому жорстокі повоєнні реалії та відповідальність за покаліченого побратима диктують часом геть не гарні вчинки, і з цим тягарем на душі йому доводиться жити.

Або обурюючись з ницості негідника Анрі Праделя, якого Лоран Лафітт, що його грає, примудрився наділити вражаючою, але цілком природною чарівністю.

Або, нарешті, співчуваючи болю батька Едуара - Марселя (Нільс Ареструп), яку той марно намагається приховати від оточуючих і самого себе.

Після цього ще краще розумієш, що всі ці переживання одні на всіх: француза, німця, британця, італійця, а відтак усі вони прагнуть у житті, за великим рахунком, одного й того ж.

Проте, кіно все ж таки знімали у Франції, а вправно виписувати сюжети з персонажами, які в силу тих чи інших причин остаточно поривають із минулим, стирають себе з колишнього життя, щоб почати інше, у новому обличчі, новій масці - у буквальному або переносному сенсі, у французькій літературі завжди вміли. Діапазон французьких письменників, які поклали в основу своїх творів дану сюжетну лінію, - досить широкий: тут можна згадати авторів від Дюма до Гюго. А він поповнюється й далі.

У фільмі Дюпонтеля головний герой надягає на себе маску і видиму, і невидиму, але якщо перше Едуару вдається легко, і його фантазію у доборі облич не можна не оцінити, то друге - набагато гірше. За його вдаваною хвацькістю, жорсткими словами, зокрема на адресу батька, з яким у Перікура-молодшого дуже непрості стосунки, вимальовується гостре бажання повернути втрачене життя, себе колишнього й справжнього. Кожного разу, коли камера бере Едуара великим планом, ми читаємо цей біль у його очах, погляді, яку Біскаярт грає дуже переконливо.

Крім того, під час перегляду фільму довелося згадати й конкретного автора - класика французької літератури Віктора Гюго, який подарував світові унікальних, неповторних персонажів. Серед них, я думаю, багато хто пам'ятає паризького шибайголову Гавроша зі «Знедолених». У стрічці Дюпонтеля з'являється дуже схожий герой, точніше героїня - йдеться про Луїзу у виконанні Елоіз Бальстер, для якої ця роль стала дебютом і дуже вдалим. По суті, це той самий Гаврош, що уособлює Париж, і є його обов'язковим атрибутом, ба навіть - талісманом, тільки майже сто років по тому.

Однак саме тут доведеться сказати про, мабуть, єдиний недолік фільму «До побачення там, нагорі» - типовий і майже неминучий для багатьох екранізацій: низка сюжетних ліній і персонажів прописані у ньому досить поверхово. Луїза – яскравий тому приклад. У її історії залишається купа "білих плям" для глядача: хто вона, звідки, що привело її туди, де ми її вперше перестріли - все це, припускаю, можна знайти на сторінках роману Леметра, проте опущені в картині подробиці про Луїзу, а також про власне Едуара та його родину, зокрема непрості стосунки Перікура-молодшого з батьками і про самих батьків створюють певні незручності, шкодячи цілісності історії.

Водночас запитань до Альбера Маяра і чарівного мерзотника Анрі Праделя тут жодних: їхні образи розкриті у стрічці найповніше. Насамперед це стосується першого, й основну роль тут зіграли вдало прописані діалоги, які показали нам чесність, доброту, щирість Альбера, котрий попри все, як і раніше, прагне радіти життю і спроможний ставитися до нього з гумором.

Трохи меншою мірою це стосуєтьсяо героя Лафітта, в якого своя правда і свій погляд на речі, тож за бажання й Анрі можна якщо не виправдати, то зрозуміти.

А отримай фільм бодай 30 хвилин додаткового хронометражу, то, може, й зовсім не довелося б говорити про вищезгаданий недолік.

З іншого боку, картину знято так, що після її перегляду хочеться прочитати книгу, а це, на мою думку, - великий плюс для обох. Та й низка сильно знятих емоційних сцен, у тому числі завершальні з персонажами Біскаярта і Дюпонтеля, значною мірою компенсують слабкі сторони стрічки.

Загалом фільм «До побачення там, нагорі» вийшов дуже французьким: стильним, витонченим, подекуди сентиментальним, подекуди іронічним і гостроюморним, а по суті - міцною драмою, яка неабияк зворушує.

Науель Перес Біскаярт у фільмі
Науель Перес Біскаярт у фільмі "До побачення там, нагорі"
Науель Перес Біскаярт у фільмі
Науель Перес Біскаярт у фільмі "120 ударів на хвилину"

І вибираючи між нею і картиною «120 ударів на хвилину», що стала її головним суперником на нинішньому «Сезарі», я б віддав перевагу фільму Дюпонтеля, а його самого відзначив би нагородою не тільки за режисуру, а й акторську роботу. Як і Біскаярта, котрий зіграв дуже вправно, але взагалі не отримав номінації за цю роботу, натомість виграв «Сезара» як багатообіцяючий актор саме (іронія долі!) .... за роль у «120 ударах на хвилину». Втім, це яскраве підтвердження таланту і перспективності цього актора.

Не кажу, що стрічка Робена Кампіо не заслуговує на високі оцінки, навпаки. Мотиви французьких кіноакадеміків, які ухвалили рішення на її користь, можна зрозуміти, та й на торішньому Каннському кінофестивалі вона взяла не одну нагороду, в тому числі Гран-прі журі. Порівнювати «120 ударів на хвилину» та «До побачення там, нагорі» складно, це різні історії. Однак, повторюся, фільм Дюпонтеля мені все ж таки трохи ближчий. Що ж, залишається радіти п'яти його «Сезарам»: окрім режисерської, це ще нагороди за найкращий адаптований сценарій, роботу оператора, костюми і декорації. І кожна з них - заслужена.

Тож «До побачення там, нагорі» - безумовно, одна з кращих французьких минулорічних картин.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-