«Проект «Флорида» – грати, як жити. Кіно дня

«Проект «Флорида» – грати, як жити. Кіно дня

916
Ukrinform
У вітчизняному прокаті – "недокументалістика", названа однією з десяти найвизначніших стрічок 2017 року

Один із кращих фільмів минулого року – за визначенням більшості кінокритичних опитувань, топів та премій – нарешті добрався до вітчизняного прокату.

Його назвали однією з десяти найвизначніших стрічок 2017 року кіноасоціації Остіна й Чикаго, Детройта і Флориди, Хьюстона та Гамбурга, Сан-Франциско й Торонто, а також Американський кіноінститут і Національна рада кінокритиків Сполучених Штатів, видання The New York Times і The Wall Street Journal, The Hollywood Reporter і Cosmopolitan, The Guardian та IndieWire.

Він, коштуючи 2 мільйони доларів, зібрав тільки в США втричі більше, а крім цього – вже вийшов у 38 країнах світу, на щастя – і в Україні також.

Чому такий ажіотаж довкола авторського фільму, всуціль позбавленого будь-яких спецефектів чи інших додаткових нашарувань задля приваблення масової глядацької уваги?

Режисер Шон Бейкер зміг створити дивовижний соціально важливий фільм, дуже добре зрозумілий незаможним людям, а крім того, зроблений художньо захопливим. Штука саме в цьому: коли реальний світ із реальними людьми вставлений у вигадану кінематографічну форму повнометражного фільму, коли документалістика незбагненно, на найвищому професійному, творчому рівні подається у вигляді НЕдокументалістики… Станіславський у таких випадках вже навіть не кричав, а злітав з крісла у безупинних оваціях!

Камера фокусується на бідняцькому районі в безпосередній близькості від багатого центру розваг флоридського «Діснейленду» (робоча назва фільму була «Діснеївський світ»). Тут в одному з мотелів знімає кімнату дівчина Хейлі зі своєю 6-річною донькою Муні.

Мама – ще та шибайголова, без постійної роботи й будь-яких моральних цензів. Щоб вижити, заплатити за квартиру 30 баксів на тиждень і купити їжі, вона продає дріб'язок туристам, махлює, спить із випадковими чоловіками, часом їх грабує. Часом використовує для цього доньку, яка живе фактично «на вулиці», днями вештаючись з іншими подібного ґатунку дітьми.

Але в цих диких умовах мала зберігає свою безпосередність, втілює свої божевільні фантазії й залишається цілковито вільною. І Хейлі потурає Муні в цьому, частково через справжню любов до доньки, частково через незнання того, що насправді мала щодня робить. Звісно, ні до чого доброго це не призводить, і апарат соціально розвинених Сполучених Штатів втручається в це безконтрольне життя відірваних від норм суспільства двійки нещасно-щасливих людей...

Але яким би песимістичним «Проект «Флорида» не виглядав описово, він є компендіумом режисерських знахідок, операторських викрутасів та виняткової акторської гри, що разом перетворює його в суцільне візуально-сенсорне задоволення. Так, все побачене спонукає людську душу до важкої роботи над осягненням екранної дійсності та її інтерпретації щодо дійсності життєвої, особливо, якщо зважити на відсутність «прикрашання».

Але ототожнення глядача з персонажами фільму, власне, і є задачею творців і прагненням аудиторії – саме для цього ідуть люди в кіно, аби осягнути чужий досвід, пропустити його через себе і винести щось корисне, може навіть і в практичному розумінні. Наприклад, як не треба чинити з дітьми. Режисер фільму про це й каже, резюмуючи свій витвір: «Якщо ви хочете щасливого закінчення, вам треба увійти в уявний простір дитини, бо тільки так цього можна досягти».

Виконавиця ролі Муні, зі стрибаючим ім'ям-непосидою Бруклін Кімберлі Прінс (чи «принцеса»?) є магнетичним та емоційним центром фільму, вона – знахідка, про які режисери мріють, а глядачі від таких мліють. І – уявіть собі, – вона грала так, як жила, маючи в голові лише загальні вимоги до своїх дій і при цьому не мала НІЯКОГО сценарію!

«Це було чудово – бачити Бруклін... кожен день, – каже Шон Бейкер. – Вона була на майданчику не більше встановлених нормою шести годин. Але від цього засмучувалася, тому що треба було йти додому, а вона хотіла бути ще, хотіла працювати». І додає: «З дітьми було працювати набагато легше, ніж із деякими дорослими, що виносили мозок».

Може в цьому він натякав на Брію Вінаіт, актрису з Литви, яка зіграла маму Муні, Хейлі, і яку Бейкер знайшов за фотками в Інстаграм. Хоча, насправді, якою б не була у спілкуванні актриса, вона ідеально підійшла для свого фільмового образу – така нарвана, груба і безкультурна – Бріа ідеально втілює образ представника найбіднішого прошарку населення, однакового в будь-якому куточку світу.

Одначе, разом зі своїм духовним та інтелектуальним проваллям, її героїня досягає гідних наслідування душевних висот, бо любить, як може, доньку, і каже їй про це, і пестить її, і танцює-розважається-читає з нею, і купує морозиво та різні інші смаколики, може й не надто корисні, але бажані для доні.

Цій парочці чудово підіграє вже не дебютант, а справжній маестро акторства – Вільям Дефо («Людина-павук», «Антихрист») – може на нього натякав Бейкер? Певно, ні, бо режисер всюди і на всі лади звеличував актора, кажучи, зокрема й в інтерв'ю для Odserver, що «він завжди чудовий», що в своїх ролях він є «моральним компасом», «про що люди забувають, бо він багато грає злодіїв», і що саме такі актори «полегшують мою роботу».

Аби вжитися у свою роль адміністратора мотелю й опанувати місцевий діалект, Дефо тиждень перед зйомками жив у вибраних декораціях. А потім так само, як і його герой, здружився-злюбився з дітьми, на час зйомок виступаючи їхнім батьком. І що варто відзначити, так це те, що він грає так само, як і діти – без надривів, без гри, в кожному моменті слугуючи таким собі підкресленням ситуації, контуром, що направляє погляд на дітей, не перебираючи на себе увагу глядача. Хоча саме його, як другопланового актора, номінували й на «Золотий глобус», і на «Оскар».

Та всі вони разом – інструмент для режисера, засоби для показу шокуючої, важливої й актуальної проблеми – байдужості суспільства, самої системи, системного лицемірства, що дозволяє існувати в один і той самий час й в одному й тому самому місці шаленому багатству та шаленій бідності, таким чином легітимізуючи зло, нещастя, страждання. І показує це Бейкер не за допомогою «порожніх слів», він унаочнює ідею за допомогою співставлення і порівняння, що роблять висновок очевидним.

Ось кадр, як маленькі діти ідуть вулицею повз величезні розважальні заклади, й їдять морозиво, на яке випросили кілька доларів у огрядної пані, кажучи їй, що лікар їм порекомендував морозиво, як ліки від астми. І ще додали: «Ми не вигадуємо». Ось кадр, де ті ж діти підпалюють покинутий будинок, що цілком могло б призвести до значно більшої пожежі, котра охопила б весь район. І все через нехтування дитиною, бо суспільство не потурбувалося про її матір, про її роботу, її зарплату, її сім'ю – уявляєте, діти мусять мати не тільки маму, а ще й батька?! – місце її проживання, можливість догляду за дитиною, її навчання та її майбутнє. Так, винне суспільство, бо не нормально вкладати мільярди доларів у розважальний бізнес, коли тут же, за парканом центру розваг, хтось здихає з голоду.

Ідейний контраст, навмисно кинутий в очі глядачу, так само підкріплений і кольоровою гамою – фільм такий яскравий, такий веселковий, весь такий кольорово-веселий, що врешті «Проект «Флорида» перетворюється на гротеск, де веселощі призводять до руйнації, розваги межують зі сльозами, поцілунки робляться за гроші, а діти існують не задля власної радості та радості їхніх батьків, а «ботаквийшло». Це ще один пласт фільму, який, мов святковий пиріг, – такий смачний, що аж їсти боляче, бо шкода, а вже з'їдений, то вже й не смачний, бо ж більше його нема.

Фільм Шона Бейкера – задоволення за певну ціну, а ціна більша за матеріальну, адже вона буде видана з комори душі, і заплатити її доведеться. Та воно того варте, і особливо через фінал – відкритий, незавершений, але такий класний, що смуток, зароджений долею дівчинки, обернеться на розбишацький драйв, коли глядач, переповнений енергією, буде вибігати із зали. І точно матиме посмішку на вустах, які гіркі думки не роїлися б у голові.

Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-