Три Грації, три Мойри, три Скорботи. Кіно дня

Три Грації, три Мойри, три Скорботи. Кіно дня

1447
Ukrinform
Кращі фільми Docudays про права людини вийшли в український прокат

Три фільми Docudays – як три Грації, три Мойри і одночасно як три діви Скорботи. Вони охоплюють різні жанри, різні місця і різний підхід до теми, поєднуючи людське щастя і людське горе, життя і смерть.

Вони доповнюють один одного, створюючи невеликий, але такий рухливий і напружений світ. Тобто в ідеалі їх треба дивитися разом, може й не один за одним, та важливо тримати в голові перший, коли переходиш до другого, і другий – починаючи переглядати третій.

Порядок не дуже важливий, хоча все залежить від уподобань глядача й міцності його психіки, бо «Останні люди в Алеппо» Фераса Файяда та Стіна Йоханнессена – це не розвага, а важка душевна і психологічна праця, необхідна для розуміння політичної, військової та людської ситуації на Близькому Сході.

«Боббі Джейн» Ельвіри Лінд – фільм про танець, у який вплетені драматичні особисті стосунки танцівниці з її хлопцем, мамою, хореографом і її учнями.

«Віддалений гавкіт собак» Сімона Леренга Вільмонта – про Донбас, війну і кількох людей, змушених щодня, протягом останніх 4 років, труситися від страху, що їх розбомблять, бо поїхати кудись вони не в змозі… Такі різні фільми, такі сильні…

Останні люди в Алеппо (2017)
De sidste mænd i Aleppo
(Данія, Сирія)

Це дивитися боляче, жах зображуваного виїдає очі сльозами. Історія про пошук людей у завалах розбомблених будинків нещасного сирійського міста Алеппо впливає на мізки, залишаючи документ злочину звинуваченням нового Нюрнберзького процесу, що неодмінно має бути проведене за вчинки Росії – нового світового агресора, Четвертого рейху, якщо хочете.

Ферас Файяд знімає це попри незгоду політиків, заради правди: 2011 року за режисерську діяльність його вперше заарештували в Сирії, піддавали тортурам. Тепер проти нього Росія влаштувала кампанію, звинувачуючи на весь світ «у пропаганді на користь США».

Натомість у США, виконуючи президентський указ, йому не дали візу, хоча він там вже був і отримав Гран-прі «Санденсу». А зараз не зміг потрапити на церемонію нагородження «Оскарів», де його фільм номінувався як кращий. Та це – не перепона, бо для нього значущі передовсім свобода слова, вияв своїх переконань і захист інфопростору Сирії.

Йому важливо показати війну в себе на батьківщині, про бомбардування свого рідного міста –тремтливою ручною камерою він просто знімав події, зазираючи нею як в очі живих, так і в очі вже вбитих. Його Харони – або Геракли, коли виходить, – звичайні люди з організації «Білі каски». Кадри з сирійським рятувальником Халедом ще рік тому облетіли весь світ, коли він витяг дитинку, віком, може, з рочок.

Та це його постійна робота, його та друзів: вдивлятися в небо у пошуках літака – «О дивись, зелений слід, це російські», – і бігти туди, де впали бомби, і молитися, що вдасться когось врятувати. «Як ти витяг мене?» – невдовзі питається врятований хлопчик. «З божою ласкою. Ти – квітка, і ти мав жити», – відказує рятівник.

Боббі Джейн (2017)
Bobbi Jene
(Данія, Швеція, Ізраїль, США)

Що можна сказати про дівчину, яка з доволі провінційного штату Айова поступила в найпрестижнішу музичну школу світу, «Джуліард» в Нью-Йорку, щоб врешті її кинути і переїхати до Ізраїлю, бо захотіла танцювати і закохалася у молодшого від себе танцюриста?                           

Боббі Джейн Сміт любить рух, а камера любить її: коли вона танцює – рух матеріалізується і уособлюється в ній. Напружені руки, мов гілки, рвучко нахиляються вбік, весь стовбур тіла здригається від вітру – Джейн стрибає в ліс, повний інших дерев-людей. Це – сучасний танець, де рух є пензлем, яким хореограф і всі танцюристи малюють емоційну і експресивну картину світу.

Ба більше, бо Боббі Джейн стає скульптурою, що рухається, – настільки пластична вона у своєму завмиранні й настільки незвична у кожному русі… Відома данська документалістка Ельвіра Лінд, користуючись тим, що її бойфренд (а тепер чоловік) актор Оскар Айзекс («Екс Махіна») був другом Боббі Джейн, запропонувала танцюристці зробити про неї фільм. «Це було так, – каже Лінд, – ніби я сказала: чи вийдеш ти за мене і мою камеру?» Джейн погодилася.

З цього почалося довге «переслідування» режисеркою своєї героїні: до Ізраїлю, де Боббі танцювала в трупі під керівництвом відомого хореографа Шарона Аяла, до Айови, де живе мама Бобі, потім до Стенфорда, де їй запропонували вести курс із танцю, знову до Ізраїлю. З цього постав фільм, повний довіри, поєднання lovestory з танцем.

Віддалений гавкіт собак (2017)
The Distant Barking of Dogs
(Данія)

За кілометр від хатини проходить лінія фронту. Звідти постійно гримить. А в хатці бабуся з онучком мостять у підвалі ліжечко, щоби вкритися від можливих снарядів… Це одна з історій російсько-української війни, яка для цього регіону (і в цьому фільмі) почалася 24 січня 2015 року з обстрілу Маріуполя терористичною організацією ДНР, коли загинуло 27 людей, а 102 було поранено.

Упродовж часу, який точиться війна, більшість людей утекли. 10-річний Олег із бабусею залишилися. Разом вони ходять на могилу мами Олега, по одинці вона – до магазину, він – до школи. Поки був двоюрідний брат, Ярік, Олег із ним бавився, купалися в місцевій річці, гамселили один одного подушками. Щоправда, Ярік боявся грому, вбачаючи в ньому можливість обстрілів, і втікав. Тепер його вивезли (від гріха подалі)…

Данський режисер знімає людей, які затиснені війною між двох вогнів. «Над нашими головами пролітають снаряди, і лише Бог знає, куди вони впадуть», – приречено каже бабуся. Так проходить зима, весна, літо, осінь, і знову по колу – заразом набігло три кола, три роки зйомок.

А війна все не закінчується. Загальна картина складається у пекельну муку очікування, що вбити може в будь-яку секунду. Цей фільм – про життя на межі, і ти відчуваєш ці лінії життя, якими ходять діти, граючись на полях (де можуть бути «розтяжки»), пірнаючи у воді (куди міг впасти снаряд), мандруючи покинутими заводами-казармами (точно мали б бути заміновані). За кожною з цих ліній – нагла смерть. І відчуття цього проникає крізь екран…

Не дивно, що фільм отримав головний приз на головному фестивалі документального кіно світу, в Амстердамі.  

Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ

Перше фото: repor.to/yurenev


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-