Мистецтво виживання по-французьки. Кіно дня

Якщо на вулицях Києва можна зустріти француза Матьо Кассовіца, що знімається в новому сезоні серіалу «Бюро легенд», то на вулицях Парижа – українку Ольгу Куриленко, яка знялась у фільмі «За подих від тебе». Тепер стрічка йде в нашому прокаті, і можна пересвідчитися на власні очі – наші грають у фантастично доброму кіно, в усіх сенсах.

«За подих від тебе» виявився настільки бажаним для ока кіномана, наскільки може бути стрічка, про яку ти навмисно нічого не читав, підігріваючи в собі інтригу. Але нетерплячка очікування компенсувалася значно більшим задоволенням, ніж уявлялося, хоча звідки ж можна було про таке сподіватися, якщо фільм йде лишень півтори години, а бюджет в 9,5 мільйона євро не дотягує ні до якого блокбастера! Втім, все правильно: півтори години екранного часу не дають змогу відірватися від екрану – так стиснуто сюжет в одну стрімко випущену пружину, а бюджетних грошей вистачило на все, що було потрібно, аби занурити глядача в туман загадковості, напруги і драматичної відповідності.

Ідея фільму народилася ще 2011 року, і спочатку йшлося про короткий метр. На наше щастя творці збільшили свої амбіції, і вже за рік запланували зробити повнометражний фільм. Але тільки 2016-го, коли до проекту приєднався новий режисер – Данієль Робі, ідея нарешті переросла у щось справжнє, що можна було б уявити і побачити. Більше того, саме за рахунок свого залучення до проекту режисер пророкував: «Ми обрані, щоб породити сенсацію на кшталт подібних американських фільмів». Чи не підтвердженням його пророцтва стало і бажання зіграти у фільмі голлівудської зірки українського походження Олі Куриленко, яка, до речі, починала свою кар’єру саме з Франції. А коли знайшли на головну роль і Ромена Дюріса, феноменального актора, «За подих від тебе» почав виглядати як «проект мрії». Не може не тішити, що ці слова і ці очікування не є порожніми.

Маленьке, не надто розрекламоване, хоч і з «зоряними» акторами, це кіно стало приємною несподіванкою, гідною уваги всіх і кожного любителя фантастики, де є місце елементам драми, апокаліптики і трилера. Так, імовірно, що творці матимуть дошкульні критичні зауваження, адже базувати драматургічний початок на появі туману – це, погодьтеся, відчутна другорядність: після «Туману» Стівена Кінга, розмноженого за межі літератури за допомогою екранізацій в кіно та на телебаченні, не дуже розумно ставати на шлях конкуренції. Та в даному разі аналогія з кінгівською повістю дала додаткові бонуси французьким творцям, залучаючи глядача до гри в «порівняй» або «придумай, що буде нового». До честі сценаристів, Гійома Лемана, Джиммі Бемона та Матьє Делозьє, – вони не паразитували на сюжетних ходах «Туману», а зважили на те, що природне явище «скупчення продуктів конденсації водяної пари» не можна запатентувати, саме по собі помутніння повітря не можна зарахувати до винаходу Кінга, яким би він там королем не був. «За подих від тебе» повний оригінальних ідей. Хоч і полеміка щодо їх притомності теж може виникнути.

Класний хід – очевидна незрозумілість події. Потужний викид газів з однієї зі станцій паризького метро, що потім розповсюдився на все місто, нагадує випадок за вашим вікном: щось там бабахнуло, люди побігли, стало темно, і ніхто, звісно, не розкаже, що сталося. Бо по-перше, про це реально дізнатися лише значно пізніше з інтернету, телевізора чи радіо, а по-друге – дізнатися ніяк не можливо, якщо електрика вирубилася. Чому вона вирубилася, теж ніхто не скаже – звідки ти зможеш про це дізнатися? От у такій ситуації й перебувають герої: розлучене подружжя, яке фізично звела разом в одному будинку катастрофа, їх 14-річна донька, хвора на синдром Аспергера, через що сидить в герметичному прозорому циліндрі десь 2 на 3 метри, і стара пара. Мінус у тому, що вийти – небезпечно, адже туман убиває. Плюс, подарований (сценаристами) героям – туман не піднімається вище 5 поверху будинків, залишаючи мансарди та пентхаузи над біло-жовтим ядучим килимом. Проблемою є знаходження циліндра з донькою в квартирі на 3 поверсі, з якого встигли втекти герої Дюріса та Ольги. Донька цілком захищена непроникним склом. Але апарат, що забезпечує циліндр чистим повітрям і електроенергією, живиться від акумуляторів і їх потрібно що 12 годин міняти – затамувавши подих, спуститися на два поверхи, вийняти акумулятор, вставити інший і встигти забігти на два поверху вище. Така собі рулетка. Ставки починає піднімати сам туман, якийсь чомусь почав потроху підніматися.

Ситуаційно-драматичний базис придуманий грамотно. Все сходиться, діалоги між двома парами, старих і молодих, абсолютно життєві, напруга зростає поступово і логічно. В цьому прекрасно працює весь організм фільму, в якому режисер використав стрімку ручну камеру, а актори підіграють з відчуттям, яке добре тобі знайоме з дитинства, коли вимкнули світло, або перегоріли лампочки-пробки. Це відчуття таємничості, легкого страху і необхідного гумору, щоб лоскотання десь всередині не переросло в панічну печію в районі сонячного сплетіння. Чудова деталь, коли старий пан по рації грає з дівчинкою в морський бій – і щоб розважити, і щоб відволікти малу від думок, смутку і відчуття кінця.

Ідея, що туман піднявся рівно на 5 поверхів, і не вище, виглядає цілком надуманою. Але це одне з правил цього простору, цього фільму, кожний з яких має свої умови для існування і розвитку. Насправді, туман не піднімається високо, і це факт, але наскільки він має піднятися, питання риторичне. Чому зникла електрика? Її має хтось контролювати, як і все в нашому дуже крихкому і вразливому електротехнічному світі, й якщо десь щось сталося – це треба ремонтувати, але тут – нема кому, бо більшість людей загинула. Чому нічого не робить влада? У фільмі герой Дюріса, в кисневій масці сусіда опиняючись на вулиці, зустрічає кількох військових, що коротко змальовують ситуацію і радять іти за ним туди, де може хтось і надасть допомогу, але куди ж він піде, якщо сім’я замкнута в домі. Власне, фільм саме про локальну історію, а не глобальну, про маленький апокаліпсис в окремо взятому районі, домі, сім’ї, і треба викручуватися самим. Байдуже, що сталося – вижити, ось що стоїть першочерговою задачею.

Робі зі сценаристами склали дуже реалістичне і зрозуміле середовище, знайоме всім. Ти в хаті-квартирі-гуртожитку, потрапив у небезпеку, і що робити? Фільм добре стимулює до роздумів на кшталт «що б я зробив?». Щоб викрутитися зі скрутного становища, потрібно мати те, що тобі допоможе. В цих роздумах українському глядачеві може допомогти вже 5-й рік існуюча ситуація з війною, яку ми маємо на Сході, і яка може в будь-який момент прийти в центр, на південь чи на захід. Щоб бути підготовленим до цього сценарію, існуючого вже віддавна і з роками більш вірогідного, особливо зараз, треба мати засоби для виживання і зброю, з чим поводитися маса українців вчаться в громадських організаціях і батальйонах територіальної оборони. Французький режисер показав локальну історію на прикладі Парижа, одного зі спальних районів, в якому можна ходити по дахах між мікрорайонами, який є впізнаваний для більшості тамтешніх мешканців. І газ із метро, вбивчий туман на вулицях – можливе продовження теракту в Ніцці, Лондоні та Нью-Йорку.

Герої Дюріса і Куриленко – звичайні люди, і вижити хочуть так само, як і всі. Заслуга режисера і всієї знімальної команди – що в екранні дії можна і хочеться вірити; ти співпереживаєш героям і через їхню вправну роботу вживання в запропонований і вигаданий матеріал, і через майстерні й такі малочисельні, але промовисті спецефекти. Ритм фільму не схожий на ритм «Форсажу» – він більший, бо мова про виживання родини. І коли оскаженілий пес женеться за героями вулицями міста, ти віриш у їх можливість утекти – бо коли на терезах життя дитини, ти біжиш швидше вітру, а не те що якоїсь там собаки. Реалізм ситуації, ненав’язливе підштовхування глядача в центр колізії й постійне тримання руки на пульсі, щоб не відбувалося провисання сюжету і суттєвого зменшення темпу – головні вчинки, зроблені Данієльем Робі та монтажерами «Одіссеї» та «Балерини»… Та й назагал, у фільмі все добре. Чи вистачить цього для американського прокату? Байдуже.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, кінокритик