«Гуманізм після Потопу»

«Гуманізм після Потопу»

Укрінформ
Парадокси Чорнобильської катастрофи - у пронизливо емоційній і разом із тим жорсткій книжці Галі Аккерман

4 квітня о 12.00 в Укрінформі відбудеться презентація книги французької письменниці Галі Аккерман «Пройти крізь Чорнобиль». Публікуємо передмову до книги автора Оксани Пахльовської.

А де тепер не зона на землі? І де межа між Зоною й не зоною?!

Ліна Костенко

Пройти пекло — і усміхнутись. З чорної діри нелюдської трагедії, яка закреслює простір і час, врятувати неповторні людські обличчя, розгледівши на них смуток і радість. Із наймодернішої техногенної катастрофи вихопити древні артефакти народної культури — останнє нагадування про життя, яке не повернеться. У фантомному постапокаліптичному просторі віднайти джерела творчості, фантазії, натхнення. Реальності, приреченій на забуття, повернути пам’ять. Світлу й високу пам’ять — супроти того загрозливого мороку, який клубочиться в самому імені — Чорнобиль...

Ці й інші парадокси загадкової і фактично й на сьогодні неперервної катастрофи постають у пронизливо емоційній і разом із тим жорсткій книжці французької письменниці Галі Аккерман.

Про Чорнобиль пишуть здебільшого вчені, журналісти, медики, енергетики — то все сфери, де тема Чорнобиля якоюсь мірою «освоєна», має конкретні вивчені параметри. Але ця супермодерна катастрофа, яка углибає в найдревніші зéмлі слов’янського світу, має виміри значно складніші й загадковіші: філософські й психологічні, культурні й антропологічні, історичні й етичні. Саме звідси, з Полісся, — як вважається, прабатьківщини слов’ян, — почалося розширення слов’янської цивілізації до верхів’їв Прип’яті, на схід до Дніпра і на захід до Вісли й Одера, а через Наддністрянщину — на Карпати та Балкани. Саме тут, за кілька десятків кілометрів від Києва, найдревнішого слов’янського міста, патологічне державне утворення під назвою Радянський Союз знищило всі форми людського, історичного, культурного, етнічного життя, яке від Київської Русі й далі прокладало собі шлях на цих землях. Саме тут на Поліссі сформувалась культурна автентика не тільки українська та білоруська. Після приналежності до Київського князівства Чорнобиль входив до складу Великого князівства Литовського, після Люблінської унії 1569 року — до Речі Посполитої, а після Переяславської угоди 1654 року відмовився присягати московському царю. Вісімсотлітній Чорнобиль у ХVІІІ—ХІХ ст. став одним з центрів хасидизму, а відтак і одним із основних в Україні осередків єврейської культури, яка саме на українських землях мала надзвичайно продуктивні й оригінальні форми. Заснував хасидизм, як відомо, Ізраель бен Еліезер, або ж Баал Шем Тов, на Поділлі в першій половині ХVІІІ ст. А Чорнобиль був другим за своїм значенням центром цієї містичної і вітальної народної течії юдаїму, що діалогувала з християнством. Рабин Менахем Нахум у другій половині того-таки ХVІІІ ст. заснував хасидську чорнобильську династію. Тут народжувались цадики — праведники, проповідники і чудотворці. Наприкінці ХІХ ст. з майже 10 тисяч населення Чорнобиля більше як половина — євреї. А потім були чорносотенні погроми. До революції в місті діяло кілька синагог — радянська влада їх перетворила на військкомати і клуби. Справу чорносотенців і більшовиків довершили нацисти: тут 19 листопада 1941 р. вони не тільки розстрілювали, а просто закопували євреїв у землю — живими. А після Голокосту знову пройшла чавунна стопа радянського режиму: в радіусі сотень кілометрів знищила все живе, вдавила в землю двохсотлітню могилу цадика Менахема Нахума Чорнобильського, прирекла на непам’ять геноцид євреїв. Колись гамірна й строката колиска різних культур стала заціпенілим No Place — Не-Місцем і Не-Містом. Так що це землі, які в собі бережуть безліч голосів: голоси, які співають, і голоси, які стогнуть, голоси, що прориваються розповісти про себе, — і голоси, змушені замовкнути. Але всі вони за проіржавілою брамою мовчання, — і цю браму належить відкрити письменникові.

Книжка Галі Аккерман «Пройти крізь Чорнобиль» — це одна з небагатьох поки що підвалин нової — філософської — розмови про Чорнобиль як символ знищення і відродження життя в усіх його формах. Це також певним чином Bildungsroman у новітній його версії: роман-подорож, роман-проща крізь час, крізь власну біографію, крізь свою пам’ять, крізь свій образ майбутнього. «Глибинами свого єства я пережила Чорнобиль», — пише автор. Потрапляючи в магнітне поле Чорнобиля, людина ніби здійснює одночасно кілька подорожей: крізь час і простір, крізь безпам’ятство й пам’ять, крізь власне сумління, крізь себе саму — і крізь життя багатьох людей, які зустрічаються на цьому шляху, — людей живих і мертвих, людей, які сьогодні працюють над відтворенням і порятунком пам’яті, і людей, які вже не можуть про себе розповісти, але які посилають такі людські, такі часом розпачливі, а іноді й оптимістичні сигнали свого існування крізь рядки цієї невеликої за обсягом, але по-своєму великої за культурними змістами книги. Книги, що повертає смисл і гідність найменшому вияву життя на цих безжально і цинічно знівечених просторах людського буття.

Але спершу про автора. Галя Аккерман — французький письменник, історик, журналіст, перекладач. Доктор релігії університету Сорбонна, викладала в Університеті Кан Нижня Нормандія. Дисидентка від своїх п’ятнадцяти років, як зізнається в книжці, належить до історичного явища опозиційних до комуністичного режиму інтелектуалів, які на Заході у 1980-ті роки вперто наближали крах радянської системи. У 1986 р. Галя Аккерман працювала у так званому Інтернаціоналі Спротиву, який об’єднував дисидентів з Радянського Союзу та Сходу Європи — і французьких інтелектуалів. Тобто вже багато років вона представник тої нечисленної поки що європейської інтелектуальної когорти, яка глибоко розуміє і знає проблеми Східної Європи та, зокрема, України. Галя Аккерман є великим другом України, людиною, що насамперед з переконання системно вивчає Україну та захищає її в найскладніші моменти історії, працює на розширення знання про неї в Європі, бореться за її європейське майбутнє. І вибирає таку позицію як імператив інтелектуальної чесності, — а це рідкісний випадок ставлення до України в сьогоднішній Європі. Нещодавно Галя Аккерман стала співзасновником та генеральним секретарем «Європейського Форуму для України» — міжнародної асоціації, чий девіз: «думати, діяти, жити цінностями Європи в Україні». Як журналіст співпрацювала з «Radio France Іnternationale»; веде блог у газеті «Huffington Post»; друкується на шпальтах «Le Monde», «Libération», «Courrier de l’UNESCO», «Histoire et Liberté», «La Règle du Jeu», «Politique internationale», «Новой газеты» та інших видань.

Як історик письменниця є фахівцем з історії Радянського Союзу. Власне, тому вона за Незалежності почала вивчати Україну в різних аспектах її розвитку. Навесні 2015 р. у співпраці з відомим французьким філософом Бернаром-Анрі Леві підготувала до друку присвячений Україні випуск журналу «La Règle du Jeu» під назвою: «Україна, terra incognita Європи». Є упорядником надзвичайно важливої книжки «На захисті свободи» — це діалог між Єленою Боннер, дружиною Андрєя Сахарова, та видатним французьким філософом Андре Ґлюксманом, який послідовно захищав ідею європейської України. Як автор і упорядник брала участь у низці важливих видань, присвячених аналізу механізмів тоталітарної влади: серія «Moutons noirs» [«Чорні вівці»] про різні диктатури світу; «Словник комунізму». Видає також серію «Tam@izdat». Під час Євромайдану супроводжувала в поїздці до України вже згадуваного Бернара-Анрі Леві: пам’ятний його виступ (у перекладі Галі) на тлі портрета Шевченка на Майдані 9 лютого 2014 р. А після того були й інші ініціативи, зокрема, Чорнобильська конференція (квітень 2016 р.; разом з Інститутом Східних Цивілізацій, INALCO) та конференція, присвячена Шоа в Україні (березень 2017 р.), організована у співпраці з Філіпом Де Лара, професором Паризького університету Пантеон-Ассá.

Неоціненна роль Галі Аккерман у налагоджуванні зв’язків з французькими журналістами, інтелектуальною елітою, міжнародними організаціями в процесі творення діалогу та побудови консенсусу навколо українського питання. У цьому сенсі слід також враховувати складність такої країни, як Франція, де віддавна дуже сильні позиції русистики, російських та проросійських кіл. Діалогувати з цією системою потребує неабиякої мужності і стратегічного мислення, сильної громадянської позиції. Пані Галя робить це послідовно, спокійно, без риторики, переконано і переконливо, з максимальною інтелектуальною чесністю, з почуттям великої солідарності щодо європейських устремлінь України.

А крім того, Галя Аккерман і родинно пов’язана з Україною: її рід сягає своїм корінням Полтавщини, а чоловік її — Саша (Самуїл) Аккерман — талановитий художник, «гуцульський супрематист» з Ужгорода. Зокрема і в Україні часто відбуваються його виставки. Цей з вигляду похмурнуватий чоловік з розумним гострим поглядом — насправді людина унікальної доброти і своєрідного гумору. Насичена колористика його картин, мінімалістичний стиль, сюрреальна геометрія, часто целанівська атмосфера — це містична оповідь про ті таємні закутки душі, де єврейські поетичні візії та історичні долі назавше переплетені з українськими.

Однією з основних тем у творчості Галі Аккерман є власне чорнобильська катастрофа — і насамперед у гуманітарному її аспекті, часто ігнорованому та вкрай мало дослідженому. У 2006 р. письменниця була куратором виставки «Колись був Чорнобиль» («Il était une fois Tchernobyl»), організованої з нагоди двадцятої річниці катастрофи в Центрі сучасної культури в Барселоні (Centre de Cultura Contemporánia de Barcelona). Стала співзасновником білоруського фонду «Діти Чорнобиля». Того ж таки 2006 р. упорядкувала у співавторстві з соціологами Ґійомом Ґрандацці та Фредеріком Лемаршаном книжку «Мовчання Чорнобиля: контаміноване майбутнє». У 2007-му вийшла її книжка «Чорнобиль: повернення до катастрофи». Планує створення інтерактивного сайту світового Чорнобильського музею.

У березні 2016 р. з’явилася друком у Парижі її нова книжка «Пройти крізь Чорнобиль», яка є своєрідним підсумком багаторічної інтелектуальної і моральної подорожі авторки «крізь Чорнобиль». Назву можна перекласти як «Перетнути Чорнобиль», а можна інтерпретувати, власне, і як «Пройти крізь Чорнобиль» — пройти також як пережити. Бо це проходження крізь очисний вогонь нового знання і болісних спогадів, трагічних і радісних відкриттів, а найголовніше — крізь драму людських доль.

Галя Аккерман неодноразово бувала в Зоні, зокрема в історико-культурологічній експедиції разом з Ліною Костенко та керівником експедиції Ростиславом Омеляшком, вивчала Зону в різних аспектах і виявах. Результатом і стала ця книжка — роздуми про зв’язок людини і землі, про відносність часу і простору, про небезпечні аспекти прогресу. Книжка складається з трьох розділів. Перший присвячений «совєтській Помпеї» — це розповідь про Прип’ять, про маловідомий Чорнобиль-2 — радіолокаційну станцію «Дуга», про есхатологічні пейзажі Зони Відчуження. Другий — це пошуки «української Атлантиди»: розмова про експедицію та її учасників, роздуми про історію та пам’ять — і портрети людей Зони. А третій — рефлексії про філософський вимір нелінійного «викривленого» часу Чорнобиля, який «заламує» інтерпретаційні парадигми, протиставляючи минуле майбутньому, генеруючи перманентну ентропію часу, доль, подій і перспектив.

Про Чорнобиль нині написано багато, але інтерпретація катастрофи з точки зору антропологічної — як філософія ризику — це досі маловідомий жанр і тема. А в цій книжці саме антропологічні аспекти катастрофи змушують авторку до інтроспективної подорожі крізь драму Чорнобиля в різноманітних її людських, соціокультурних, психологічних, філософських аспектах. Якщо землю спустошує землетрус, цунамі — це реально пояснима біда. А це спустошення — рукотворне. Ця інтоксикація землі, повітря, всього живого — рукотворна. Катастрофа не тільки зробила непридатним для життя простір, а зробила непридатним для життя час: де втриматися людському життю в тому безмірі часу, в тих десятках тисячах років, що потрібні для розпаду плутонію?! Уся людська цивілізація налічує заледве чотири тисячі років. А ця катастрофа — на десятки тисяч років! Це ніби таке закляте місце на планеті, де неможлива регенерація простору і неможливе оновлення часу, в якому неможливо розгледіти майбутнє. Якщо людство збережеться, то лиш історики пам’ятатимуть: так, був Радянський Союз. Але насправді він — у кожному токсичному атомі плутонію й осквернив своїм отруйним подихом майбутнє.

Тому чорнобильська подорож Галі Аккерман, за словами її колеги Поля Віріліо, — це спроба «обуреної людини» розповісти правду «про минуле і теперішнє одного сплюндрованого закутка нашої Землі». З різних філософсько-екзистенційних станів — «людина святкуюча» чи «людина бунтуюча», — стан письменника в книзі Галі Аккерман — це стан «людини обуреної». Це й нам відомий стан — стан, який виводив людей на Майдани, стан, який повів людей на фронт, — і, власне, тому дав змогу Україні вистояти у нерівній боротьбі з цим Термінатором радянської системи, що вже й розпався на частини, а далі знову стягує в кульгавий залізний скелет свої обгорілі запчастини і тупо насувається на все живе.

У цьому сенсі письменниця інтерпретує Чорнобиль як моторошний пам’ятник радянській утопії. В синтезі — радянська доба залишила знак своєї присутності через фатальну деструкцію всіх форм життя. «Прип’ять, зразкове комуністичне місто», пише Галя. Тут не просто не можна жити: тут не можна випити кави, не можна їсти, не можна викурити цигарку, оскільки при цьому в організм може потрапити «гаряча часточка» — мікронна пилинка продуктів розпаду, яка своїм альфа-випромінюванням здатна моментально знищити людський організм. Тож природно закрадається сумнів: а чи не є марними будь-які зусилля цьому зарадити?! Навіть ліквідатори — попри велетенську їхню роль у непоширенні наслідків катастрофи: хто загинув, хто вижив — і живе з постійним відчуттям ризику, — це все теж було «незмірним марнуванням людського здоров’я і часу»!

Цей не придатний для життя час, здається, неможливо осмислити. Тут радянська влада розщеплюється, власне, у той самий спосіб, як залишений нам від неї у спадок плутоній: тобто розщеплення не припиняється ніколи. Безконечні вулиці Леніна, Дружби Народів ведуть в нікуди. Таємні міста військового призначення — Чорнобиль-2 (точнісінько, як і інші, на території Росії: Свердловськ-44 чи Челябінськ- 65), відомий «російський дятел», були від самого початку безумними конструкціями, а зараз стали звалищем додаткового радіоактивного брухту, огородженим трухлявим парканом. Та влада прагнула змінити майбутнє, підкорити його своїй потворній волі, а відкинула цю землю і життя на ній на тисячоліття назад, в доісторичну добу. З завмерлого в чагарях і брухті туристичного колеса огляду в місті Прип’ять можна побачити лише застиглий Хаос.

І це катастрофа, за яку відповідальних вочевидь ніколи не буде покарано. Не буде, бо для винуватця цієї катастрофи моральний вимір — неіснуюча категорія. Він перебуває в понадчасовому вимірі «вєлічія» і «скрєп». «Злочин і кара», за Достоєвським? Та ні, навіщо, завжди — злочин і ніколи — кара. «Русские — избранный народ, а русская история — резюме мировой истории», — пише євразист Дуґін у книжці «Тамплиеры пролетариата». «Имя этой России — Топор». Хто б сумнівався?

Натомість письменник бере на себе весь огром, весь непосильний тягар відповідальності. «Мій Чорнобиль» — вступом із такою назвою починається книжка. Це подорож письменника крізь Апокаліпсис. Це відвойовування простору життя від хаосу непам’яті. Це занурення письменника в глибину української трагедії, яка водночас є трагедією кількох народів і культур, але також і вселюдською. Адже в сучасному світі справді стає дедалі менш видимою «межа між Зоною й не зоною». Галя Аккерман ніби синтезує різні ідентичності — і єврейську, і російську, і французьку, і українську, і пан’європейську, і в кожній з них віднаходить цінні ключі для розуміння Іншого.

Саме тому це книжка — і знову парадокс! — не трагічна, а світла. У Зоні все екстремальне — випробування і витримка, пошуки і зустрічі, перевірка людини на якість. Екстремальне тут навіть народознавство, як пише Ліна Костенко. Тому це також книжка і про чудо любові і мужності, вірності і самопожертви. І про гідність вічного дисидентства, тобто здатності інтелектуала стоїчно протистояти запропонованим абсурдам. Власне, це якась атомна матрьошка абсурдів: з більшого абсурду вискакує менший — і так до безконечності... І радянська матрьошка сміється, мов божевільний клоун-маньяк з фільмів-хорорів, і червона куля на його носі налита кров’ю. Так Чорнобиль набуває метафізичного виміру, адже Зона Відчуження для автора — «це досконала алегорія життя, яким я жила в СССР: обгороджена колючим дротом, вона теж є простором внутрішньої свободи, якщо ти наваживсь (...) жити за межами суспільства».

Автор ясно бачить трагедії, не здатен тішити себе ілюзіями, і водночас — і сам автор і його герої мають у собі якусь незбагненну вітальну силу, готовність подолати найнеможливіші труднощі й перешкоди. Ось родина чорнобилян Кухаренків: їхня земля сплюндрована, спустошена, обкрадена. Але двоє людей не приймають цієї нав’язаної ентропії, на яку перетворене життя переселенців, — ентропії, що розвалює родини, викорчовує родинні гнізда, обриває традиції та зв'язок поколінь. Тож ці люди облаштовують свою завалену хатинку, вивозячи з неї екскаватором землю. Вони борються за відновлення церкви, перетвореної на вбиральню. Вони повертають собі затишок серед Апокаліпсису. Вони їдять гриби з радіаційного ґрунту, рибу з отруєної річки. Це ніби нездатність прийняти глобальну фальш: а хіба радіації не було раніше, до катастрофи?! Хіба не народжувались калічні діти? Хіба в працюючому Чорнобилі не було контамінованих земель? Катастрофа лише оприявнила існуючий стан речей. Оселившися тут під чергову річницю катастрофи, наживши з часом велике майно — собаку і три акордеони, — ця родина, сама того не знаючи, упорядковує невеличкий сегмент Хаосу.

Чи дівчинка Марія, народжена там, у Зоні, супроти всіх законів природи і країни: від матері за межами фертильного віку і в просторі, де за законом неповнолітнім перебувати заборонено. А що робити, коли батьки — переселенці, і не просто обживають спустошений будинок, а обживають спустошене життя, приводячи в це життя маленьке створіння? І чому ж батьки, навпаки, не тікають звідти, аби порятувати дівчинку? Ну так, хтось буде наводити містичні аргументи про загадкову магію Чорнобиля. А журналіст Микола Хрієнко пояснює Галі: мати дівчинки — з Жовтих Вод, де небезпечні уранові копальні, куди за радянських часів зсилали працювати засуджених. Порівняно з ними Чорнобиль — чи не курорт... Історія Марії вразить колегу Галі — французьку журналістку (Галя про це розповідає в післямові), яка захоче простежити подальшу долю дівчинки. Але вже знайде її в київській школі, де ця знаменита колись Мауґлі Зони прагнутиме бути лише анонімною та виїхати назавжди з України...

Солідарність, співпереживання, емпатія... Скільки таких епізодів у книжці! Чорнобиль — моторошна модель світової техногенної катастрофи, але крізь залізне плетиво контамінованих залізних каркасів світають обличчя, чия «глибока людяність закарбована» в пам’яті і словах авторки. У розділі «Пам’ять знедолених: селяни і етнографи» мова йде про етнографічний шар історії Чорнобиля, який зазнав — разом з природою та щоденним життям — найбільших деструкцій. Тут знищена вся культура Полісся — власне, того найдревнішого фрагменту слов’янської культури, який — всупереч радянській владі — все ще продовжував жевріти, жити своїми традиціями, своїми давніми звичаєвими ритуалами. Десь, мабуть, найкращою до них ілюстрацією були б картини Марчука з циклу «Голос моєї душі»: всохлі маленькі хатки, що тануть у паморозі небуття, а над тим зникаючим світом проступають високі до небес іконні обличчя старих — останніх хранителів украденого поліського раю.

Раєм він, мабуть, ніколи й не був, але що було — це автентика. Справжність. Опір до нав’язуваного. Навіть насильницька колективізація, підкреслює Галя Аккерман, не змогла відібрати фанатичної прив’язаності цих людей до землі, «до предківського способу життя, до обрядів і залишків поганського минулого». Вони — як і сусідні селяни-білоруси — не сприймають радіацію, вони її не бояться, не вірять, що вона шкодить здоров’ю, — може, тому, що пережили стільки бід і втрат, що виробили до всього міцний імунітет.

Оповідь — між трагедією і гротеском, йдеться ж бо не просто про старих і покинутих людей, а про сюрреальні форми виживання. Одна жінка відбилась від вовка, запхавши йому руку в пащу. А інша приручила лисицю на цвинтарі. Ці жінки не знають про Мюнгхаузена, що вовка вивертав навиворіт, і не читали про Маленького Принца, що приручив Лиса. Яку фантазію, який постмодернізм, які трилери й хоррори можна порівняти зі зловісною ексцентрикою цього позачасового світу?!

Але вони, раніше евакуйовані, втративши все, тепер повернулись – усупереч біді. І серед цього нерухомого пекла тримають чистими завіски на вікнах і вишиті подушки на ліжках... «Зреченість і гідність» — те, що смілива французька мандрівниця читає в характері цих знедолених людей. Короткі слова, варті багатьох описів. Одягнені по-чудернацьки — у колаж якихось шматин чи в чорному, — мов виходять, пише Галя, «з хору грецької трагедії», — це живі пам’ятники вселенської біди ХХ ст. Після всього пережитого, воєн, колективізації, Голодомору, всеможливих руйнувань і втрат, до яких їх примусила нелюдська система, відбираючи в них на старості надію на будь-який просвіток, залишається ця «природжена гідність, що стала немов рефлексом для підтримки предківських звичаїв, у яких вони виховані».

Зустріч з українськими селянами відживлює у памֹ’яті авторки покоління її дідів і бабусь, — ніби ж інша реальність, бо йдеться про єврейські родини. Але Галя пригадує зі свого дитинства такі самі враження про жінок, які — попри розруху і привид смерті — дбали про затишок дому, красу й чистоту. Про Дім як простір зустрічі. І разом це все вибудовується в ту моральну основу, яка «рятує й підтримує гуманність цього світу». А якщо й чорна діра, то та сама: стільки було недомовленого, промовчаного зціпленими вустами, загнаного в тишу зболеної пам’яті... Так подорож крізь Чорнобиль стає подорожжю крізь простір знищеної пам’яті різних поколінь і різних народів.

Тож постає ще один парадокс Чорнобиля: явище, яке є символом розщеплення, розпаду, деструкції, має в собі також магнетичний об’єднуючий потенціал. Велика цінність і «щоденникової частини» книжки — оповіді про колег і друзів, про українських дослідників Зони, про долання разом з ними дороги до важкої і чесної правди Чорнобиля. Це також і своєрідний діалог з багатьма людьми — зі Світланою Алексієвич (знаковий діалог, не позбавлений полеміки!), Анною Політковською, Ліною Костенко, Марією Примаченко, фотографом Ігорем Костіним, Дмитром Ґродзінським, філософом Полем Віріліо, режисером Бруно Буссаґолем, який на 20-ту річницю катастрофи у 2006 р. дав свою виставу про Чорнобиль перед саркофагом — для мертвих... Словом, діалог із тими, кого Галя називає типом людей «451° за Фаренгейтом»: людей, «котрі, попри всі обставини, опікуються збереженням пам’яті та культури людства».

У спогадах про Полісся як мовну, релігійну, архітектурну, звичаєву, етнічну скарбницю України і словֹ’янського світу, пошматовану Чорнобилем, Галя розповідає про свої поїздки з Ліною Костенко та Ростиславом Омеляшком, радість відкриття старовинних речей, артефактів, цих уламків колишнього життя, — від човнів до колисок, від ікон до фото — як про постання з товщі небуття поліської «Атлантиди». Якісь елементи цього життя можуть іноді здатися вже нікому не потрібними. Але насправді саме вони утримують шляхетний і рятівний баланс пам’яті. А родинні фото, фото багатьох поколінь — це магічна плівка минулого.

Я сама пам’ятаю, коли ми в Італії, у Віченці, проводили конференцію, присвячену Чорнобилю, — тоді художнє її оформлення робив Анатолій Гайдамака, — перед музеєм в палаці Палладіо з ренесансними фресками ріс крислатий платан, а під ним художник просто розіклав фото. Була якраз гроза — ніби космічний спецефект. І не треба було слів: ці фото під розколотим блискавкою темно-сірим небом, покладені на покорчене коріння старого дерева, оточені хрестами з написами загиблих сіл, вже були літописом.

Останній розділ книжки — «Не забувати і розповідати про Чорнобиль» — присвячений філософському часові Чорнобиля, переосмисленню події в ході організації згадуваної виставки в Барселоні 2006 року і принагідної співпраці з російським академіком Олексієм Яблоковим та білоруським — Василем Нестеренком, які провадили своє вивчення наслідків радіації супроти волі політиків відповідних країн. Галя Аккерман вважає, що Чорнобиль порушив лінійний есхатологічний час християнства, що веде до Страшного Суду, але й до Воскресіння. Авторка цитує гасло Горбачова: «гласність, перебудова, прискорення». І от саме це останнє слово не пригадується, а воно вкрай важливе. Горбачов мав на увазі модернізацію, звісно, але вже й раніше будь-яка «модернізація» радянськими методами призводила до катастроф — у сільському господарстві, економіці, а найперше — у довкіллі, — згадати хоча б ДніпроГЕС чи штучні моря на місці затоплених сіл, і серед них Київське море, що стало акваріумом для контамінованої флори і фауни. Тобто подібне прискорення в руках брутального Термінатора обернулося Хаосом часу, провалюванням майбутнього у первісну темряву минулого. Тому стоїмо перед неможливістю вичерпати негативний час, оскільки ця катастрофа повторюється в різних формах, — і не стільки подібно до дохристиянського циклічного часу, а подібно до часу первісного, часу Еросу й Танатосу, коли світом керували лише дві стихії — Життя і Смерті в постійній боротьбі між собою. Узяти хоча б один аспект — безпліддя: Чорнобиль заклав міну під майбутнє. Чи народження дітей з різними каліцтвами, — і насамперед дітей, які не зможуть стати батьками. У книжці є фото дівчинки в лікарні з плакатом, де написано: «спасибо за счастливое детство», яке цій дівчинці забезпечила «родная страна». А насправді «родная страна» загарантувала майбутнім поколінням нездоров’я як перманентний стан: за медичними показниками, організм білоруського підлітка відповідає організму британського пенсіонера... Так що радянський Адам не обмежився яблуком, а обламав гілки на Древі Знання, і цурпалля далі сиплеться нам на голову...

Оповідає Галя і про поїздку з Ліною Костенко та Омеляшком до Марії Примаченко — окремий незабутній пронизливий спогад про художницю, на чиїх картинах — «небесний подих»...

Поїздка Галі в Чорнобиль з Ліною Костенко стала початком багаторічної дружби наших родин. Цікаво, як Галя згадує про свою першу зустріч з Ліною Костенко, яка не відразу йшла на контакт, але досить було дізнатись, що Галя — подруга Політковської, як вибудувалися стосунки. Так, у ті часи Анна Політковська була своєрідним моральним кодом...

Цінність книжки ще і в тому, що вона дуже особистісна — при універсальності заторкнутих проблем. Тому, попри складність тематики, книжка читається легко і динамічно. Її читачем може бути допитливий підліток і вчений, фізик і гуманітарій, еколог і філософ, адже ця книжка є унікально цінним інструментом для розуміння не лише Чорнобильської катастрофи, але також і для розуміння України у світі — та безміру проблем, які Чорнобиль поставив перед світом. Тому ця книжка має і глобальне дихання, стаючи книжкою-попередженням про Чорнобиль як того-таки Термінатора, що, — як і сама радянська система, — здатен постійно регенеруватися, сіючи Зло далеко за межі України. І не через одну чи другу радіаційну хмару, а через колективну безвідповідальність людства за результати інерційного і некритичного застосування техніки, яка поволі перетворює всю Землю на зону екологічного лиха. І де сама Україна виступає мимоволі країною-попередженням або ж, за формулою Ліни Костенко, «жертвою і чинником глобалізації катастроф».

От, власне, акордом дружби мені хотілось би й завершити цей екскурс у книжку Галі Аккерман. І згадати ще одну людину, яка не є героєм цієї книжки, але чия присутність неймовірно важлива для України. І як один з епізодів цієї дружби я хочу особливо подякувати пані Галі за знайомство з Андре Ґлюксманом — філософом, представником «нової філософії», який у 2004 році під час Помаранчевої революції, — може, єдиний на всю Європу, разом тільки з Вацлавом Гавелом, — звернувся до Брюсселя з закликом зрозуміти і захистити європейську природу України. Він тоді назвав столицею Європи Київ, а не Париж, адже французи, писав він, теплого весняного дня проголосували проти європейської Конституції, а українці в засніженому Києві виборювали своє право на свободу, вільні вибори, європейський шлях.

Крім України, філософ був також незмінним захисником бунтівної Чечні — Чечні Дудаєва і Масхадова, Чечні Політковської (Політковська морально рятує Росію, писав він). Він, єврей, захищав від геноциду мусульманський народ. Тоді ж вийшла його знакова книжка: «Достоєвський у Манхеттені», в якій філософ виводив коріння міжнародного тероризму саме з російського нігілізму, що, на його думку, підготував ґрунт для більшовизму.

Філософ пішов зі світу 9 листопада 2015 р. — в річницю, як писала Галя Аккерман, Кришталевої ночі, Kristallnacht — хвилі антиєврейських погромів, Novemberpogrome, яка накрила собою Німеччину, анексовану Австрію та чеські Судети в ніч з 9 на 10 листопада 1938 р., коли було знищено майже півтори тисячі синагог, тисячі домівок і крамниць, сотні євреїв убито, а 30 тисяч відправлено до концтаборів. А також у річницю падіння Берлінського муру 9 листопада 1989 року. Початок і кінець світової масакри двох генетично пов’язаних між собою тоталітаризмів.

Син вихідця з Чернівців (казав, що він теж трохи українець), Ґлюксман ріс дитиною нелегалом у вішістській Франції, а в його домі переховувались євреї. Тому й мав особливу чутливість інтелектуала, що опинився свідком і жертвою двох тоталітаризмів, а відтак мав мужність — єретично для тодішньої лівацької Європи — стверджувати цілковиту ідентичність двох тоталітарних режимів. Звідси його радикальне засудження тероризму — новітньої форми тоталітарної ідеології. Тероризм — «це не відсутність концепції Добра, це відсутність сприйняття Зла». Справжньою проблемою нашої доби філософ називав «зростаючу нечутливість до Зла, до жорстокості, до болю», — і це те, що ми бачили в Чорнобилі з боку Системи, це те, що бачимо на Донбасі ось уже четвертий рік. У цьому сенсі бути європейцем —означає твердо протистояти як червоному, так і коричневому тоталітаризмам.

Під час уже згадуваного виступу на Майдані в лютому 2014 р. разом з Бернаром-Анрі Леві Галя Аккерман зачитала і звернення Ґлюксмана, старшого колеги Леві, якому хвороба перешкодила приїхати: «Ви гордість Європи. Київ сьогодні — столиця вільної Європи». І далі: «Тримайтесь, доля України залежить від вас, доля Європи залежить від вас, істина залежить від вас, цілий світ зачаїв дихання перед вашою мужністю».

Тяжкої осені 2015 р. філософа не стало. Але я — завдяки Галі — мала щастя зустрітися з ним — і встигла подякувати за його позицію, яка була такою безцінною у переломні роки — 2004-й і 2005-й. Він дивився на нас пронизливо блакитними очима, вже трохи з потойбіччя. І мені було неймовірно сумно думати: він уже не може нам допомогти. Але ми йому — хоч трошки — так, твердо обіцяючи, повертаючи надію, що цього разу Україна вистоїть і переможе.

Тому саме його формулою — «гуманізм після Потопу» — мені хотілось назвати цю вступну статтю до книжки Галі Аккерман. Цією формулою французький філософ пояснював витоки своєї етики. «Гуманізм після Потопу» — це своєрідна форма усвідомлення себе євреєм, яка змушує «осмислювати сутність людини на тлі неподоланного горизонту геноциду». Тобто це та форма історичної емпатії, яка дає змогу думати про інших так, що «те, що сталося з нами, може статися і з ними» .

Ще раніше про Потоп — на тлі неподоланної катастрофи Чорнобиля — писала Ліна Костенко у вірші з фільму «Чорнобиль.Тризна»:

На цей Потоп нема Ковчега.
Прости нас, Господи, прости!
І тільки альфа і омега,
й благословляючі персти.

От такою історичною, культурною, психологічною емпатією — альфою і омегою розуміння і співчуття — перенизана вся книжка Галі Аккерман, — книжка про відродження життя, відродження культури, відродження суті. Співчуття автора автентичне, її солідарність — вистраждана. Бо вона — на відстані серця, відкритого на всі страждання. Серця, яке вірить, — як вірила і Марія Примаченко, що «Господь дасть щастя і зцілення землі, водам і небесам». Господь, але й наша пам’ять — і наша ненастанна робота над порятунком, захистом, зціленням цієї пам’яті. Власне, ця пам’ять і є Ковчегом після Чорнобильського Потопу.

Оксана Пахльовська

Київ—Рим, липень 2017 — лютий 2018 р.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-