Вибухи, яких ми не чуємо. Театральна прем'єра

Вибухи, яких ми не чуємо. Театральна прем'єра

3840
Ukrinform
Студентський театр “Вавилон” презентував нову виставу

Що ти повинен відчувати до людей, котрі перебувають у твоїй країні в статусі біженця? Жалість? Співчуття? Поблажливість? Любов? А що відчуваєш насправді? Відповідь на це неоднозначне питання шукали актори театру «Вавилон», які представили прем’єру вистави «Під прицілом тиші».

В інформаційно-гуманітарному центрі умовної країни проживають «тимчасові гості», люди різних національностей. Вони втратили свої домівки на батьківщині і знайшли тихий, ситий і чистий прихисток в чужій державі. Відтепер вони в безпеці, керівник і юрист центру ставляться до них з добротою і чуйністю, їм нічого не загрожує, їм більше не потрібно працювати і думати про майбутнє, про них подбають… Але чи готові ці люди стати покірливими піддослідними у комфортабельних замкнених будинках, чи готові вони відмовитися від права робити власний вибір?

Драматургічний матеріал п’єси Олександра Вітра «Під прицілом тиші» торкається ніби знайомої всім теми біженців, але автор ставить питання глибше: чи часто ми замислюємося про вибухи, які досі чують ці люди, навіть у тиші?

Вирішувати складні морально-етичні та психологічні завдання на сцені не легко навіть фаховим театральним акторам, а у «Вавилоні» за них взялися студенти. Режисер театру Ірина Савченко вважає, що її вихованці достатньо дорослі, і для цього через літературні твори вони знайомляться з нагромадженим людським досвідом, а театральне середовище перетворює цей досвід на індивідуальний.

У Європі, наприклад, студентський театр – звичне явище. Європейські педагогічні системи визначають його чи не основним чинником у розкритті творчого потенціалу. Театральне мистецтво в навчально-виховному процесі активно застосовують у Великобританії, Італії, Німеччини, Польщі, Словаччини, Франції, Чехії.

Українське студентство не позбавлене участі у театральному житті, деякі університети мають свої театри з широким репертуаром, талановитими керівниками та власною глядацькою аудиторією. 

Театр “Вавилон” існує вже 16 років, він створювався і зараз функціонує виключно як самодіяльний аматорський театр, в якому грають студенти. 

Склад акторів розмаїтий, хоча основний склад - це студенти Національного педагогічного університету Драгоманова, але є і актори з інших вищих навчальних закладів. На сьогодні у трупі 42 людини. В робочому репертуарі, разом з прем'єрною виставою “Під прицілом тиші”, вісім вистав.

Кожна вистава грається приблизно двічі на рік. “Вавилоняни” часто їздять на фестивалі аматорських театрів Україною, щоб відчувати чужу аудиторію і вдосконалювати свої навики, вміння, психологічні стани.

Ірина Савченко
Ірина Савченко

Ірина Савченко, режисер Народного студентського театру “Вавилон”:

 «Головна мета театру, це скоріше, не виховання акторів, хоча у нас є акторські тренінги і ми працюємо за певними методиками. Ми не готуємо акторів, ми готуємо максимально соціалізованих людей, які вміють боротися зі своїми комплексами і наповнюють своє життя глибокими сенсами. Власне, через театр ми виховуємо людей, за яких не соромно і яким за себе не соромно.

Під час роботи над виставами вони отримують певний набір моїх моральних принципів, які я їм транслюю, і вони скоріше за все, їх приймають.»

Театр “Вавилон” працює виключно з українською сучасною драматургією, приблизно дві третини драматургічного матеріалу - це п'єси, які подавалися на міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» і, або перемагали в ньому, або просто виходили в номінації.»

Ірина Савченко, режисер:

«Мені пощастило  працювати майже 10 років в журі «Коронації слова», я отримую цей матеріал, як то кажуть, ще гарячим. І більшість вистав, які у нас є, ставляться взагалі вперше в Україні.

Поле наших драматургів - це Олег Гончаров, Сергій  Щученко, Михайло Бєлан - драматург з Криму, про його долю зараз нічого не знаємо. У нас дві п'єси його в репертуарі і я так підозрюю, що він навіть сам не здогадується, що ми ставимо його п'єси. Тому що контакти з ним перервалися у нас ще влітку 2014 року».

П'єса Олександра Вітра “Під прицілом тиші” торік посіла друге місце на «Коронації слова», перше не присуджувалося.

Це п'єса про людей, які з різних причин позбавлені свого місця проживання, вони вимушені втікачі зі своїх країн. Ніби, ці люди ні в чому не винні, але при цьому не можна заперечувати їх вини у ситуації, яка перетворила їх на біженців, бо ніхто з них не зміг перейти межу, взяти до рук автомат і почати захищати своє. Так це інтерпретується в п'єсі. Інша проблема, про яку говорить автор, це ставлення до них з боку мешканців, тих умовно благополучних країн, до яких вони потрапляють. Здебільшого це ставлення (зазвичай, підсвідоме) як до людей, які зобов'язані тим, на чиїй території їх прихистили, що певною мірою принижує обидві сторони. Хоча більшою мірою неприємніше від цього «тимчасовим гостям».

Ірина Савченко, режисер:

«Тут був певний особистий момент. У мене є двоє дуже близьких друзів, які змушені були виїхати в 2014 році з Криму. Вони облаштовувалися тут на материковій Україні дуже важко, і той світ, в який вони приїхали, не завжди був до них прихильний, вони долали багато перешкод і доклали колосальних зусиль, щоб знову стати на ноги.

І у нас в театрі є декілька акторів з Луганської і Донецької області, для яких це теж дуже боляче, воно в них сидить постійно. Це люди, які там втратили все».

Кожен з акторів пропустив матеріал пє'си крізь себе і інтерпритував його по-своєму, але в основному бачення збігається.

Христина Шилюк
Христина Шилюк

Христина Шилюк, актриса (виконавиця ролі Валорі - юрист):

“Це вистава про те, що ми всі різні, у кожного своє виховання, свої сім'ї, різні зовнішні чинники впливу на розвиток, і головне - розуміти один одного та допомагати ближньому. Це вистава про кожного з нас. Навіть добро кожен з нас по-своєму розуміє, моя героїня росла в хорошій сім'ї, була вилюлькана батьком і матір'ю, не знала, що таке війна, звичайно, що для неї щастя і любов - це одне, а для інших героїнь, які вимушені були тікати зі своїх домівок і країн, це зовсім інше”.

Антон Прасоленко, актор (виконавець ролі Каджа, тимчасового гостя):

«Щодо національностей, у нас абстракція, ми не прив'язані до якихось конкретних держав, конкретних націй. Це про всіх нас, і не про когось конкретного».

Дар'я Прищепа, актриса (виконавиця ролі Віоли, тимчасового гостя):

“Моя героїня живе в інформаційно-гуманітарному центрі близько п'яти років, вже звиклася з долею, але ситуація нагадала їй про власну втрату. А найлегше ж зробити боляче людині - це нагадати їй про те, що вона мала, але втратила в своєму житті.  Я не скажу, що моя героїня негативна чи позитивна, вона просто чесна, і відверто каже в очі те, що думає через важкий досвід пережитого”.

Хоча режисер театру вважає, що не виховує професійних акторів, дехто з них вже досить серйозно замислюється над театральною кар'єрою.

Антон Прасоленко
Антон Прасоленко

Христина Шилюк, актриса:

“У мене подвійна спеціальність - географія та іноземна мова, я майбутня вчителька з театральним хобі. Мені б хотілось, звичайно, вчителювати, але я замислююсь, чи не пов'язати своє життя з театром? Мені подобається, я б хотіла режисерувати, знаходити нові тексти, перероблювати їх, потім давати це на публіку, працювати з людьми, це цікаво”.

Антон Прасоленко, актор:

«Я граю у театрі «Вавилон» вже другий рік. Прийшов, можна сказати, випадково, але залишився ось уже наскільки. Це неймовірне місце. Воно, дозволяє тобі змінюватися і змінює тебе саме по собі. Я навчаюся на перекладача, але душа все ж таки лежить більш до професії актора. Люблю сучасні експериментальні театри. Останнім часом на це залишається дуже мало часу, адже доводиться поєднувати навчання з репетиціями і намаганням просто виспатися.

Дар'я Прищепа
Дар'я Прищепа

Дар'я Прищепа, актриса:

«Як тільки я вступила на перший курс до університету на факультет української філології та літературної творчості, одразу пішла на кастинг. І от, вже другий рік граю.

Не скажу, що хочу, щоб це стало моєю професією, бо для мене театр - це задоволення, це хобі і я не хочу, щоб воно переросло в буденність. Я хочу, щоб сцена залишалася моєю розрадою, місцем де я віддаю частинку своєї душі людям”.

Виконавці головних ролей після вистави захоплено ділилися своїми враженнями від підготовки до ролей. Хтось з них вже вкотре показував акторську гру глядачам, а для декого «Під прицілом тиші» стала дебютом на сцені театру «Вавилон», так, Христина Шилюк навчається на третьому курсі університету, але прийшла в театр тільки цього року.

Христина Шилюк, актриса:

«Спочатку ця роль була мені далека. Мені здавалося, що у мене не вийде, я не вірила в себе, думаю, першу роль дали, та ще й головну, та ще й прем'єрну. Я чесно дуже переживала, але Ірина Віталіївна правильно робила, вона ніколи не казала, правильно чи неправильно, вона тільки слухала і спостерігала. Одразу ж нічого не приходить, ти спочатку взагалі в роль не входиш, потім читаєш другий, третій, четвертий раз свій текст повністю, і тільки тоді розумієш, чого там та репліка, як її треба сказати, ти собі кажеш: «ні», а треба сказати «н-і-і-і». Так, це все приходить з часом і добре, що воно приходить”.

Персонажа Антона Прасоленка за сюжетом от-от мають депортувати і в останній момент пропонують зробити безкомпромісний вибір. 

Антон Прасоленко, актор:

«Робота над роллю була не з простих, довелося подумати і над мотивацією свого персонажу, і над його історією, і над тим, чого він хоче.

Я дивився фільми зі схожою проблематикою, спостерігав за роботою інших акторів, а також спілкувався з людьми, які пережили схожі історії. Так, у мене є такі знайомі».

Дар'я Прищепа, актриса:

“У моєї героїні дуже специфічне ставлення до людей, вона вважає, що її сусідка по центру “розжиріла” через те, що у неї все добре і навіть не замислюється, що можливо десь комусь досі набагато гірше. Вона чесно ставиться до таких людей і не боїться їм в обличчя це сказати. Отаке у мене ставлення до моєї героїні, на цьому я базувала внутрішній стан під час вистави”.

Вхід на вистави театру “Вавилон” вільний, квитків не продають, але з 2014 року за колегіальним рішенням творчого колективу кожну виставу “Вавилон” проводить як благодійну, спочатку працювали з волонтерською організацією «Крила Фенікса», зараз передають гроші до фонду «Повернись живим».

Ірина Савченко, режисер:

«Зрозуміло, що це невеликі суми, сьогодні ми зібрали дві з половиною тисячі гривень і в середньому так з кожної вистави і виходить, але ми дуже хочемо, щоб наша допомога дійсно давала хоч невеличкий шанс комусь повернутися живим.

У нас є вистави, які ми граємо для збору коштів на лікування маленьких діток з важкими хворобами. Тобто, якщо нам трапляється така дитина, якщо до нас приходять люди і просять про це, то ми йдемо назустріч».

Я поцікавилася у режисера, чи не є занадто складним для осмислення подібний матеріал п'єс, адже актори ще досить юні. Режисер зізнається, що іноді їм буває складно, але в результаті все вдається.

Ірина Савченко, режисер:

«Я іноді думаю - з суто такої педагогічної позиції   - що, можливо, я для їхнього віку ставлю перед ними надзвичайні завдання. А з іншого боку, я схиляюся до того, що вони достатньо дорослі, щоб сформулювати для себе відповіді на певні питання і сформувати в собі відчуття відповідальності не тільки за себе, але й за тих людей, в колі яких ми існуємо, в колі яких ми живемо».

Так, напевно, їм складно і вони хвилюються, але за ті півтори години вистави молоді актори дійсно прожили на сцені під прицілом глядацьких поглядів весь біль втрати власної домівки, країни, надії, який несли у собі їхні персонажі.

…Пластично рухалися тіла, пристрасно дзвеніли голоси, по-справжньому блищали сльози, і глядачі вірили кожному слову, а після вистави аплодували стоячи.

Любов Базів. Київ

Фото: Любімов Євген

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>