Дикий і незалежний. Як живуть нові театри?

Дикий і незалежний. Як живуть нові театри?

3459
Ukrinform
Якщо у людини є цікава креативна ідея, Дикий театр дає їй шанс поставити і зробити виставу

…У головних ролях: корупція, фемінізм, занепад українського села, економічна криза, толерантність, ЛГБТ-спільнота. Мінімум декорацій і максимум змістів. Вони говорять виключно на гостросоціальні теми. Їх репертуар вражає і заворожує. Так, це – Дикий театр.

Нещодавно у Києві створено Гільдію незалежних театрів, її основний ініціатор і керівник – Ярослава Кравченко, засновниця Дикого. Ми вже писали про плани та ініціативи Гільдії, тепер же вирішили зазирнути за її куліси і познайомитися з тими, кого вона, власне, й об'єднала. Починаємо з хедлайнера об'єднавчого процесу.

Ярослава Кравченко, засновниця: «Ми створювалися, як театр, котрий мав подолати всі стереотипи про створення театру. Всі уявляють собі, що театр – це трупа, це будівля, але ми заперечили ці моменти. Коли створився Дикий театр і люди питали – «де він?», ми казали: ніде, «а яка у вас трупа?» – а у нас немає трупи».

Дикий працює за принципом проектного театру – під кожну нову річ оголошується відкритий кастинг, на який приходять всі охочі з різних театрів.

За два роки свого існування Дикий театр випустив 13 вистав, змінив понад 40 майданчиків у різних точках – це були клуби, театри, центри, зали КМДА, вони грали навіть у цирку і зоопарку. Зараз у театру вже є одна постійна сцена на Голосієвому, на 6 поверсі Довженко-центру, там знаходиться Центр незалежного театру «Сцена 6».

Дикий і незалежний. Як живуть нові театри?

У Дикого є своя аудиторія, Ярослава веде статистику і перед кожною виставою запитує людей, хто у них вперше, говорить, що близько 30 відсотків – це люди, які приходять вперше, всі інші – їхні постійні глядачі. За два роки вистави Дикого переглянули майже 40 тисяч глядачів.

Мені здалося, що такий неординарний підхід до роботи, коли немає сталої акторської трупи, унеможливлює гастрольну діяльність, але виявилося, що це не так. Театр їздить на гастролі, на фестивалі. Хоча, Ярослава зізналася, що їх спочатку боялися запрошувати через гостросоціальну проблематику вистав: зі сцени вони говорять про дійсно актуальні речі – це і корупція, і занепад українського села, і тема толерантності по відношенні до ЛГБТ спільнот, і феміністичні теми.

Ярослава Кравченко: «Ми не обираємо якусь одну позицію, ми даємо можливість людям визначитися, просто показуємо: є такі, а є й такі, до якого табору ви підете – це ваш особистий вибір. До Дикого ходять, тому що немає більше жодного театру, де ви побачили б на сцені таких самих людей, як ви, як ті, хто поруч із вами. Головний акцент – що ми говоримо саме про цей час і про цих простих людей».

У своєму репертуарі Дикий театр орієнтується на сучасних українських драматургів, є, наприклад, вистава «Гей парад» про сім'ю, до якої на три тижні підселяють гея, ця п'єса написана буквально півроку тому українським автором Ігорем Білицем.

Але є і твори світових знаменитостей, як, наприклад, нещодавня прем'єра «Кицюня» за Мартіном Макдонахом – це британський автор, той, що написав «Три білборди на кордоні Ебінгу, Місурі». Він дуже модний і дорогий автор, але Дикий театр виграв конкурс від Британської ради і отримав право на постановку. Це абсолютно ексклюзивні тексти, яких не знайдеш в інших театрах. Театр намагається ставити тих драматургів, які зараз ще живі, яких можна запросити на прем'єру.

Іноді Дикий ставить російських авторів, як наприклад, вистава про жінок «Бути знизу» за п'єсою драматургині Юлії Тупікіної, саме на якій я й побувала. Три жінки, три долі, три погляди на власне (жіноче) існування і призначення. Така собі битва світоглядів, хто кого переможе – не зрозуміло. Глядач спостерігає і робить висновки. Яскраво, талановито, розумно.  

Крім жіночої проблематики, у п'єсі озвучується ще одна згубна тенденція, заручниками якої ми все частіше стаємо – мінімізація спілкування між батьками і дітьми, навіть у хороших сім'ях, навіть при спільному проживанні у одній квартирі.

Богдана Шуманська, актриса: «Спочатку я не сприймала точку зору моєї героїні, логіку її поведінки: як так може себе вести розумна жінка у 55 років? Чого вона така? Чого не говорить із сином? Для мене це неприйнятно. Але таке зараз життя: всі закриваються одне від одного і, на жаль, це навіть відбувається в сім'ї, де має бути гармонія через спілкування. Нам дано великий дар – говорити одне з одним, а ми, на жаль, цього не робимо».

Вистава «Бути знизу» йде на сцені Дикого театру вже півтора року. Склад учасниць змінювався. Богдана Шуманська грає в ній з дня прем'єри і каже, що на даний момент ця роль їй вже – як одяг, який дуже гарно підійшов, – личить їй, не повнить і не тріщить по швах. Вона називає її своєю улюбленою, але на початку дещо складною, бо через несхожість зі своєю героїнею їй довелося шукати якісь зв'язки і ниточки між собою і персонажем.

Богдана Шуманська: «На початку у виставі разом зі мною грали інші актриси, але через певні обставини вони пішли від нас. Та й вистава раніше зовсім по-іншому виглядала і сприймалася. Прийшли новенькі – й все змінилося. Нові люди приносять своє бачення, нове переосмислення. Для вистави це нове дихання. В червні їй буде вже 2 роки, тому прихід дівчат, як манна небесна, – щоб вона не стала «на штампах» і скучна».

Актриса Наталка Кобізька, крім театрального має вже досвід і в кіно – знімалася у фільмах «Гетьман», «Ржака», «Гуцулка Ксеня». Каже, знімається ще «по чуть-чуть», але потенціал вже відчутно. Найбільше перевтілюватися в різні образи довелося саме її героїні.

Наталка Кобізька, актриса: «Мені здається, в кожної з нас усередині є і Вєра, і Галя, і навіть той самий Вітя. Просто ми одягаємо чиюсь маску, яка нам більш комфортна саме зараз. Але таким жінкам, як моя Вєра, треба допомагати. Чи була мені легкою ця роль? По-різному, знаєте, сьогодні здалася легкою, вчора було важче. Мені здається, у кожної з нас є свої таргани в голові, які ти витягуєш – і потім граєш це».

Тендітна Юлія Литвиненко грає у виставі «лялькову» Олю і, як на мене, дуже гармонійно вписалася у образ покірливої Барбі, готової у всьому дослухатися чоловіка, але її власне бачення жіночого призначення у світі відрізняється від сценічного.

Юлія Литвиненко, актриса: «Цей образ – моя абсолютна протилежність. Я дуже негативно ставлюся до таких жінок, хоча в моєму оточенні вони є, навіть серед близьких і родичів. Я не можу це з них вибити. Для мене це неприйнятно. Ніколи не зрозумію ту, яка вважає, що вона народилася, аби тільки догоджати, доглядати та бути чиєюсь жінкою. У мене кар'єра в першу чергу, а потім вже стосунки, а у моєї ж героїні головне – бути дружиною, а вже потім особистістю».

Дикий театр насамперед працює з молодими режисерами і дає можливість поки що не відомим, але талановитим людям пробитися, бо його засновниця розуміє, що до державного театру не можна просто прийти і сказати: я хочу поставити п'єсу невідомого автора і сам я невідомий режисер, тобі скажуть: до побачення.

За освітою Ярослава театральний критик, але з нею на потоках вчилися сотні акторів, режисерів, які зараз просто неприкаяні.

Ярослава Кравченко: «Я бачила, скільки людей випускаються з театрального, а потім не можуть знайти роботу за фахом і мають іти на якусь іншу роботу, чи вчитися ще на когось, щоб просто знайти собі хоч якесь місце і заробляти на життя.

Тому до нас у Дикий театр може прийти людина з нульовим досвідом, але якщо у неї цікава ідея, ми даємо їй шанс поставити і зробити виставу».

Любов Базів. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>