Ахтем Сеітаблаєв, український актор, режисер театру і кіно - 11.03.2018 09:00 — Новини Укрінформ
Ахтем Сеітаблаєв, український актор, режисер театру і кіно
Культура повинна бути хедлайнером у процесі «зшивання» України
11.03.2018 09:00 4623

Ахтем Сеітаблаєв, чий фільм «Кіборги» має неабиякий глядацький успіх не лише серед української аудиторії, а також гарно сприймався на презентації у Відні, вже розпочав підготовчу роботу над своєю п'ятою кінокартиною. Ми буквально висмикнули його зі щільного графіка виробничого процесу, наша розмова була не довгою, але дуже цікавою.

- Ахтеме, одразу попрошу трішки відкрити кінозакулісся вашого нового фільму. На якому етапі зараз робота над ним? 

- Жанрово «Захар Беркут» – це історична драма. Зараз ми у підготовчому періоді, група відпрацьовує сценарій, займається пошуком локацій, першим відбором акторів, художник-поставник працює над тим, що має бути в кадрі. Велику увагу приділяємо моментам, пов'язаним із комп'ютерною графікою. 

- Там будуть сцени, які вимагають не тільки акторської роботи, а й застосування інших засобів?

- Нічого нового, чого не знав би кінематограф до нас, – там не буде. Хоча вже зараз зрозуміло, що на зйомках можуть виникнути певні складнощі, оскільки такої локації, яка відповідала б нашим завданням, поки що немає. Зокрема, у нас є сцена руйнування греблі, після чого величезна хвиля води змиває 10-тисячну армію моголів. Поки що, такої локації ми в Україні не знайшли ані в Карпатах, ані в Закарпатті, ні в Прикарпатті, тому напевно побудуємо декорацію. Нам потрібно відтворити величезну ущелину між скелями. Власне, таких зйомок, в яких буде поєднуватися комп'ютерна графіка і гра наживо, – заплановано багато: сцена потопу, велика кількість бойових сцен, у яких залучені коні. Вершників втілюватимуть наші каскадери. Взагалі, буде доволі багато сцен, пов'язаних із використанням зброї того часу, але я сподіваюся, що наша картина буде не тільки про бойові дії, а здебільшого про життєвий конфлікт світоглядів. Ми намагалися зробити подібне на території фільму «Кіборги», і мені здається нам це вдалося. 

Основний акцент я хочу зробити на різниці між світоглядами і баченням того, як повинна розвиватися громада і держава. Якщо проводити паралелі, то це конфлікт між тухольським боярином Тугаром Вовком та власне громадою села Тухля. Я хочу закцентувати на тому, що Тугар Вовк, побачивши систему координат, побудовану в Могольській імперії, захопився нею і вважав, що держава може розвиватися тільки за умов військової авторитарної системи і повинна мати саме таку вертикально-інтегровану систему, коли влада верховного правителя ніким не піддається сумніву. 

Звичайно,така позиція боярина вступила в конфлікт із позицією місцевої громади, яка є прообразом демократичного суспільства, де всі важливі рішення споконвіку приймалися спільно, і ця громада сторіччями домовлялася про те, як найкраще побудувати власне життя, щоб кожна людина відчувала себе часткою цілого, була захищена, і при цьому відчувала відповідальність за те, що відбувається у неї в хаті, у неї в громаді та у неї в державі. 

Світова драматургія, а я впевнений, що Іван Франко є яскравим представником не тільки української, а й світової літературної спадщини, містить багато таких паралелей, і як показує час, твори таких митців завжди актуальні.

- І кожне покоління їх буде відкривати для себе по-новому.

- Так, їх можна відкривати для себе знову і знову та знаходити відповіді на питання, які турбують нас сьогодні.

- Ви визначаєте цей фільм як патріотичне кіно?

- Я б не став зараз роздавати маркери – це патріотичне кіно, а це – не патріотичне.

- У цьому році на виробництво патріотичного кіно виділено 500 тисяч державних коштів, але поки що самого визначення – що вважати «патріотичним» кіно – нібито, не існує. Як вважаєте, хто має це визначати, хто має увійти до складу подібної комісії?

- Це велике питання. Я можу тільки припустити, що до такої комісії мають увійти люди, які знаються на кіно, а також люди, котрі багатьма роками своєї праці та своїми здобутками це кіно підтримували. Спільними зусиллями вони більш-менш об'єктивно зможуть визначати, що саме через фільми піде на користь виховання патріотизму в людях. 

Абсолютно зрозуміло, що кіно повинно нести в собі як гуманістичну, так і виховну складову. Проте, це доволі складне питання, тому що, наскільки мені відомо, у Міністерстві культури зараз ще немає такого відпрацьованого інструментарію, який є у Держкіно. Мені здається, це буде дуже непроста розмова: питання в тому, на кого будуть спрямовані ці гроші; говорять саме про телевізійний продукт, а хто буде його виробляти? Доволі дивна ситуація, коли величезний бюджет буде спрямовано виключно на телеканали, які всі є комерційними. Я не вважаю це правильним рішенням, навіть якщо вони будуть виробляти патріотичні серіали. А де ж тоді розвиток індустрії, де ж вільний ринок ідей, вільний ринок можливостей?

- Як ви оцінюєте нинішній стан українського кіноринку, адже у нас є ніші, які поки що зовсім не заповнені: підліткові серіали, освітні фільми та мультфільми, наприклад. Як вважаєте, хто має ініціювати створення цього продукту – держава чи самі митці?

- Має бути цілий комплекс рішень, які повинна ініціювати в тому числі й держава, тому що, я так відчуваю, в суспільстві вже давно є у цьому нагальна потреба і є доволі багато ініціатив зі створення як освітніх мультфільмів, так і серіалів, зокрема молодіжних. 

Нам не треба вигадувати якогось велосипеда: є приклади багатьох європейських країн, котрі мають досвід зі створення саме такого контенту. Наприклад Польща, Литва, Франція, Швеція, США. Фільм «Хоробре серце» чи «Патріот» Мела Гібсона – це патріотичне кіно?

- Я вважаю, так.

- Мистецтво – взагалі, дуже суб'єктивна річ, тому до нього треба підходити обережно. Має бути дуже тонка межа між «ура»-патріотизмом, завзятістю майдану і розуміння – чи потрібно взагалі те, що ти намагаєшся нав'язати глядачеві. Це ж почуття смаку і власного світосприйняття. 

- Але ж у кіно мають бути маркери, які ідентифікують країну, де відбувається дія. Зараз, мені здається, іноді знімають українські серіали, але дивишся і не розумієш – де все відбувається. Це комерційний розрахунок такий? 

Багато телесеріалів в Україні знімаються саме з метою подальшого їх продажу до Російської Федерації. Треба називати речі своїми іменами

- Справа не в тому, що є комерційний розрахунок. Якщо відверто говорити про те, що ви маєте на увазі, то дійсно – багато телесеріалів знімаються саме з метою подальшого їх продажу до Російської Федерації. Треба називати речі своїми іменами.

Щоб відзначити, що це дійсно українське кіно, в ньому повинні бути наші міста, природа, герої, наша ситуація. Щоб ми не ховали сором'язливо номери машин, не перевдягали форму – спочатку це український поліцейський, потім російський. Взагалі не повинні існувати такі речі. 

Якщо говорити про мову фільмів, то потрібно мати на увазі, що, принаймні, зараз ми розмовляємо в країні двома мовами. Я за те, щоб усі засоби масової інформації були стовідсотково україномовними, але ж у побуті ми можемо говорити будь-якою мовою. 

Ми повинні зробити все, щоб наші діти пишалися тим, що живуть у цій країні, пишалися людьми, які живуть з нами поряд, розуміли, що всі ми різні, але ми – єдині

- Ви заговорили про виховання дітей, а з якого віку дитині вже можна показувати, знову ж таки, вживу це слово – патріотичне кіно? Зі своїми дітьми ви вже говорили про історію власного народу?

- Так, вони знають, вони ж іноді знімаються у мене, молодший син знімався у «Хайтармі», був у масовці.

Я хотів би трохи розширити поняття патріотизму. Ми повинні зробити все, щоб наші діти пишалися тим, що живуть у цій країні, пишалися людьми, які живуть з нами поряд, розуміли, що всі ми різні, але ми – єдині, і для всіх є однакові людські цінності – доброта, вихованість, освіта, толерантність, почуття власної гідності. Ось про це потрібно розповідати. Можна навіть створювати освітні мультфільми про те, як себе поводити в певних ситуаціях, як навчитися робити щось для того, щоб знати більше, це – безкінечна територія для розвитку.

- Зараз почали знімати багато українських фільмів і серіалів, чи вистачає акторів? Чи потраплять до кіно- і телефільмів нові обличчя?

Заборона російських серіалів стала поштовхом до пошуку українських акторів

- Звичайно – і доволі багато. Але, якщо актора запрошують грати постійно – це свідчить про те, що він затребуваний, а також вказує на певне побоювання тих, хто виробляє даний контент, брати або шукати інші, менш відомі імена. 

Але я не згоден, що зараз немає такого пошуку і немає нових імен. Власне, той факт, що кілька років тому відбулася заборона російських серіалів, став доволі міцним поштовхом до пошуку своїх акторів, і не тільки в Києві. Я знаю багато талановитих акторів з різних куточків країни, які досить успішно знімаються і в телесеріалах, і в прокатному українському кіно. Ми, як і глядачі, також прагнемо появи нових імен, нових облич і працюємо в цьому напрямку. 

Кожного року випускається багато акторів театру і кіно, та далеко не всі з них у подальшому знаходять постійну роботу. Мабуть треба думати над тим, щоб набирати не так багато курсів. Як показує досвід, значна більшість тих, хто добре вчиться, вже в період навчання чітко розуміють – ким хочуть бути й працюють над собою кожного дня – такі знаходять собі роботу. Це ж свідомий вибір людини. Актор – це не проста професія, багато що залежить, окрім таланту і праці, ще й від удачі. 

Як свідчить мій досвід, найбільш успішною є практика, коли студенти, які навчаються у практикуючих режисерів, кінорежисерів, театральних режисерів, приходять туди, де працює їхній наставник, і бачать на практиці, як втілюється в життя те, чому він їх навчає. 

Я бачу хорошу тенденцію, що зараз багато саме практикуючих режисерів ідуть до вишів викладати, зокрема Дмитро Михайлович Богомазов, Олексій Іванович Лісовець, Едуард Маркович Митницький.

- Ахтеме, ви і режисер, і актор, а що вам ближче, в якій ролі вам комфортніше? 

- Комфортніше в ролі актора, а цікавіше – в ролі режисера.

- Комфортніше в ролі актора, чому?

- Тому що ти відповідаєш тільки за свою ділянку роботи і на тобі не лежить тягар всього фільму або телесеріалу. Ти маєш зону своєї відповідальності, як людини і професіонала на території своєї ролі, а коли ти режисер – ти відповідаєш за все.

- Ваша мама – теж актриса, вона вплинула на вибір вашої професії?

- Вона взагалі була ініціатором того, щоб я став артистом. Після школи я вважав, що якщо у мене є якийсь шанс вступити хоч куди-небудь, то лише на факультет фізичного виховання, але у 1989 році я не вступив до тодішнього Кримського університету на факультет фізичного виховання. 

- Фізруком хотіли бути? А яким видом спорту займалися?

Мама потайки від мене віддала мої документи на вступ до університету культури

- Я займався баскетболом і боротьбою дзюдо. Навчався я не дуже добре, був таким громадським діячем у школі, брав участь у різноманітних заходах – і таким чином у мене була можливість не так багато уваги приділяти власній освіті. Це всіх влаштовувало, і мене в першу чергу. Мама, мабуть, побачила в мені акторські здібності й потайки від мене віддала документи на спеціальний курс для відродження кримськотатарського театру при Кримському університеті культури. І я, з подивом для себе, вступив до нього, навчався, потім працював актором. Пізніше приїхав до Києва, вступив до вишу Карпенка-Карого на відділення театральної режисури.

- А на вибір доньки, яка також вчилася на режисерському факультеті, ви якось впливали?

- Ні. Це було її самостійне рішення. Я взагалі намагаюся тільки підтримувати вибір дітей. Так, я їй казав, що це нелегка справа і дуже багато залежить від удачі, але вона у мене талановита, крім того – вона актриса, вона взагалі любить вчитися – і тому пробує себе зараз у різноманітних галузях.

- А молодші, як ви вважаєте, продовжать династію?

- Не знаю, якщо казати про наймолодшу доньку Софію, – мабуть, що так. Молодший син також гуманітарій, але йому більш цікава історія, він нею дуже захоплюється: не знаю, чи стане він артистом, але добрим істориком – мабуть що, може стати.

- Нещодавно був День солідарності з кримськотатарським народом, вже чотири роки пройшло від тоді, як Російська Федерація окупувала Крим, ви зараз спілкуєтеся з родичами, які там лишилися?

- Так, постійно, майже кожного дня. Ми, звичайно ж, підтримуємо зв'язок.

- Але не буваєте там?

- Ні, не був уже чотири роки.

- Давайте повернемося до вашого, як я наполегливо його називаю, патріотичного фільму «Кіборги». Ви його так не маркуєте, але особисто для мене – він приклад того, яким має бути патріотичне кіно.

Патріотизм – це не маркування фільмів, це коли ти намагаєшся зробити щось довкола себе кращим

- Це прекрасно, якщо людина під час або після перегляду фільму переживає гордість за країну, в якій живе, відчуває емпатію до героїв картини, а у її пам'яті залишаться тези та висловлювання персонажів стрічки. Або, якщо глядача після перегляду військової драми не полишає атмосфера піднесення – що від нього також багато що залежить. Ми ж всі мріємо жити в європейській країні, з верховенством права, гарними дорогами, якісною освітою, гідною пенсією для наших батьків. Це патріотизм? Я вважаю, що так – це патріотизм, коли ти намагаєшся зробити щось довкола себе кращим. 

- Ви щойно презентували «Кіборгів» у Відні, розкажіть – як сприйняла його не українська аудиторія.

- Там було 50х50 відсотків українська і не українська аудиторія, українська – це, зокрема, українці, які мешкають у Відні. На презентації був потужний корпус дипломатів, починаючи з Президента Парламентської асамблеї ОБСЄ, представники ОБСЄ, було декілька послів різних країн. Зал був ущент заповнений, люди навіть стояли у проходах. Нас дуже тепло сприймали і потім наговорили дуже багато добрих слів, цікавилися, що відбувається в Україні, – це було дуже приємно.

- Хочу повернутися до питання мови: чи дійсно справжні патріоти мають говорити виключно українською? 

У нас не громадянська війна, а війна цивілізаційного вибору між совковим і проєвропейським майбутнім

- Герої фільму «Кіборги» говорили й українською, і російською саме тому, що ми хотіли підкреслити – у нас не громадянська війна, у нас війна цивілізаційного вибору між совковим, нав'язаним Російською Федерацією, і нашим проєвропейським майбутнім. 

Проблема існує, адже скільки сторіч знищувалося все, що індентифікує українців, як українців – у тому числі й українська мова. Але я знаю справжнього патріота України Євгена Жукова, позивний Маршал, тоді капітан 79-ї аеромобільної бригади, зараз очолює патрульну поліцію України. І усім тим, хто робить закиди – мовляв, ти не патріот, бо не розмовляєш українською, мені хочеться сказати: ну, так підніміть свою дупу, якщо ви добре розмовляєте, підіть туди і скажіть Євгену Жукову: не треба мене захищати, бо ти не говориш українською, давай я замість тебе загину. Ніхто ж цього не робить. 

Культура повинна бути хедлайнером у процесі «зшивання» України

Як ми можемо побудувати майбутнє країни, якщо навіть підручники історії для дітей написані тими, хто хотів нас якраз і посварити. Нам нашу історію як нав'язали колись, так ми на цьому й сидимо. Тому в нас і війна, бо за 23 роки незалежності України нічого не було зроблено для того, аби ми відчули себе єдиним народом. Нам тільки страхи продукували: мовляв, кримські татари хочуть відгризти Крим і втекти з ним до Туреччини, на сході країни живуть виключно маргінали, на Закарпатті – сепаратисти, а в Сумській області – тільки російськомовні, які тільки й дивляться в бік Росії. 

Я вважаю, що культура повинна бути хедлайнером у тому, що всі політики називають об'єднанням, зшиванням країни. Чомусь Вакарчука і його українські пісні слухають скрізь – і в Криму слухають, повні стадіони були, і навіть в Росії. 

Але ми рухаємося вперед, і нинішній стан речей дає мені впевненість у майбутньому – на жаль, через війну, але, мабуть, так повинно було статися.

Любов Базів. Київ 

Фото Олени Худякової 

Фото на першій сторінці Дмитро Ларін

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>