Оскар-2018: "Гарячими слідами" американських кіноакадеміків
Як зазвичай, були на ньому й інтриги, й несподіванки, хоча цього разу, порівняно з кількома попередніми, їх дещо поменшало. Пояснити це можна зокрема тим, що, скажімо, у трьох із чотирьох акторських категорій переможці читалися ще навіть до оголошення номінантів, як і в деяких інших. Проте про все – по порядку.
У головній дев'ятці очевидним аутсайдером для мене від початку був фільм "Леді Берд" Грети Гервіг. Не такий беззастережний, як "Лев" Гарта Девіса минулоріч і "Бруклін" Джона Кроулі позаторік, проте очевидний. Десь поруч із ним вмостилася і "Пастка" Джордана Піла: вельми посередній, на мою думку, трилер.
На протилежному полюсі у мене розташувалися "Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі" Мартіна МакДони і майже впритул до них – "Назви мене своїм ім'ям" Луки Гуаданьїно. Переможцями я бачив одну з цих двох стрічок.
Решта у моєму рейтингу симпатій опинилися точно посередині, всі п'ять: "Примарна нитка", "Секретне досьє", "Дюнкерк", "Темні часи" і нарешті переможець – "Форма води". Проти останнього в мене не було категоричних застережень. Але й до однозначно найкращого я його точно не зарахував би. Якнайточніше моє ставлення до цього рішення американських кіноакадеміків можна було б висловити філософсько-нейтральним: "Чом би й ні?". В усякому разі, поруч із минулорічним "Місячним сяйвом" Баррі Дженкінса картина дель Торо почувається значно впевненішою.
Відповідно, у режисерській номінації задніх у моєму рейтингу пасли ті самі "Леді Берд" і "Пастка", що їх режисували Гервіг і Піл. Натомість постановник, якому я б однозначно віддав перевагу (МакДона з "Трьома білбордами..."), взагалі не потрапив до фінального квінтету, а з-поміж інших виокремити було нікого. Тож і для рішення на користь Гільєрмо дель Торо у мене теж – "Чом би й ні?".
У головній акторській номінації, попри, здавалося б, беззаперечне лідерство Гері Олдмена, який очолив список фаворитів практично наприкінці першого ж дня прокату "Темних часів", інші варіанти все ж таки не відкидалися остаточно, тим більше "під настрій" – мотив, яким американські кіноакадеміки керуються доволі часто. Наприклад, гідно провести на заслужений відпочинок Деніела Дей-Льюїса, який заздалегідь оголосив, що "Примарна нитка" – його останній проект у кіно. Чи заохотити молоді таланти в особі Тімоті Шаламе ("Назви мене своїм ім'ям", і тут я б погодився) та Деніела Калуї ("Пастка", а тут я був би категорично проти). Або, зрештою, – компенсувати Дензелу Вашингтону ("Роман Дж. Ізраел, Esq.") минулорічний ігнор його дуже непоганої ролі у "Парканах". Проте жоден із цих настроїв не зіграв, і рішення було ухвалено цілком очікуване.
Те саме стосується й категорії "Краща актриса", де цілком заслужено статуетку отримала Френсіс МакДорманд за роль у "Трьох білбордах...". Яку, на жаль, не можна було розпиляти навпіл та віддати другу половину Марго Роббі, яка зіграла на такому ж високому рівні епатажну американську фігуристку Гардінг у фільмі "Я, Тоня". Що ж до решти, то Сірша Ронан у "Леді Берд" аж ніяк не награла на оскарівську номінацію. Саллі Гокінс у "Формі води" гарно попрацювала, але на тлі МакДорманд і Роббі дещо загубилася. Ну, а у Меріл Стріп більшість робіт у кіно – це рівень оскарівської номінації, але зрозуміло, що кожного разу статуетку їй ніхто не вручатиме. Тож Меріл і далі поповнює свою рекордну скарбничку номінацій, кількість яких цьогоріч сягнула вже двадцяти однієї.
А ось де все було вирішено практично заздалегідь, так це щодо актриси другого плану: Еллісон Дженні неперевершено зіграла цинічну матір Тоні Гардінг у картині "Я, Тоня". Лорі Меткалф у "Леді Берд" та Леслі Менвілл у "Примарній нитці" відпрацювали дуже схожі характери жінок, втомлених і роздратованих життям, яке від самого початку піддавало їх суцільним жорстоким випробуванням, але зрівнятися із Дженні – що Лорі, що Леслі було вкрай важко. Мері Джей Блайдж сподобалася у "Фермі "Мадбаунд", проте це вже далеченько від "Оскара". Ну, а з Октавією Спенсер міг спрацювати той самий варіант, що й із Дензелом Вашингтоном: минулоріч статуетку в другому жіночому плані віддали Віолі Девіс за "Паркани", а не Спенсер за "Приховані фігури", – тільки тут це було малоймовірно. Що у підсумку й підтвердила перемога Дженні.
У категорії "Кращий актор другого плану" гідним конкурентом неймовірному Сему Роквеллу міг стати тільки Вуді Гаррельсон із тих самих "Трьох білбордів...". Річард Дженкінс у "Формі води" непоганий, але не такий яскравий, як Сем. Те ж саме стосується й Віллєма Дефо у "Проекті "Флорида". Але найскладніше визначитися щодо "пожежника" Крістофера Пламмера в "Усіх грошах світу". З одного боку, якщо оцінювати суто його акторську роботу, то це дуже високий рівень, особливо коли зважити, що шановному пану Крістоферу довелося вирушити з корабля на бал, терміново замінивши Кевіна Спейсі. З іншого боку, власне ці обставини й залишили в мене дуже неприємний присмак, кинувши тінь і на самого Пламмера.
Дуже сподівався, що, проігнорувавши МакДону-режисера, йому віддадуть належне хоча б як сценаристу, адже від карколомних сюжетних поворотів у "Трьох білбордах..." під час перегляду забивало подих. Конкурентів Мартіну в категорії оригінального сценарію особисто я не бачив. На відміну від американських кіноакадеміків, котрі віднайшли щось цікаве у шаблонному, як на мою думку, сюжеті трилера "Пастка", написаному Джорданом Пілом, який узяв на себе у цій картині, окрім режисерських, ще й функції сценариста, з якими, втім, впорався, мені здається, не набагато краще.
Натомість дуже радий, що тонку, ліричну й дуже емоційну стрічку про кохання "Назви мене своїм імям" Луки Гуаданьїно оцінили принаймні у плані адаптованого Джеймсом Айворі сценарію, який вдало "пристосував" для кіно однойменний роман Андре Асімона. Запасним варіантом у мене в цій категорії був "Логан: Росомаха", де над сюжетом так само ретельно попрацювало тріо на чолі з Джеймсом Менголдом, який, до того ж, записав собі в актив відмінну режисуру цієї стрічки. До цього додалися такі ж переконливі акторські роботи, й у підсумку вийшов нетиповий і дуже цікавий кінокомікс, який став однією з подій 2017 року.
А от де на 90-му "Оскарі" не було з чого вибирати, так це в номінації "Кращий анімаційний фільм". Дивишся на цю п'ятірку, згадуєш минулорічні "Зоотрополіс", "Кубо: Легенду про самурая", та й "Ваяну", – і стає зовсім сумно. Надто як побачиш у цьогорічному квінтеті "Бебі-боса", дуже вже дитячого навіть як на дітей. Тож, мабуть, погоджуся, що "Коко" тут був правильним і практично безальтернативним вибором.
Натомість здивував переможець у категорії "Кращий фільм іноземною мовою", Правду кажучи, у ній я віддавав перевагу російській "Нелюбові" чи ліванській "Образі", тримаючи десь поруч і шведський "Квадрат". Вибір на користь чилійської "Фантастичної жінки" став для мене несподіванкою.
У номінації "Краща музика до фільму" ми спостерігали цікаву і потужну конкуренцію. Перемога кожного з п'яти претендентів, гадаю, сприймалася б як належне, хіба що Джона Вільямса номінували скорше за минулі здобутки, аніж безпосередньо за саундтрек до "Останніх джедаїв". Що ж до переможця, Александр Десла цілком заслужив на статуетку, написавши дуже атмосферну музику до "Форми води".
У категорії "Краща пісня" перед церемонією я готовий був закластися на перемогу "This Is Me" з "Найвеличнішого шоумена". Пісня з мюзиклу як фаворит у відповідній категорії – логіка читалася. Тим більше, що ця композиція у стрічці Майкла Грейсі – далеко не єдина, що вартує "Оскара". Тож нагорода для "Коко" особисто для мене теж стала несподіванкою.
Тепер щодо технічних номінацій. Кращим оператором я бачив Роджера Дікінса ("Той, що біжить по лезу 2049") або Гойте Ван Хойтему ("Дюнкерк") – обидва вправно попрацювали з камерою на знімальних майданчиках, тож статуетка Дікінсу була для мене очікуваною.
У категорії "Кращий монтаж" п'ятірка номінантів була досить рівною. Чогось цікавого у цьому плані я не побачив тільки у "Формі води". "Дюнкерк" цілком заслужив на нагороду, проте зауважу, що дуже цікаві рішення у плані монтажу я побачив й у картині "Я, Тоня".
Стосовно кращого звуку та звукового монтажу – теж усе очікувано: "Дюнкерк" під проводом Нолана і компанії явно перевершив конкурентів.
А ось нагороду за кращі грим та зачіски я б присудив "Вікторії й Абдулу" – і хоча б так віддав належне стрічці з чудовою Джуді Денч у ролі королеви Вікторії, коли вже їй чомусь не знайшли місця в акторських номінаціях. Ні-ні, я, безперечно, віддаю належне героїзму і професіоналізму (жодного сарказму!) Гері Олдмена, який по кілька годин терпів накладання гриму в "Темних часах". Як і підсумковому результату та майстерності тих, хто це робив. Проте мені все одно здається, що над іміджем королеви попрацювали аж ніяк не гірше, аніж над іміджем британського прем'єра.
Перемога "Примарної нитки" у номінації "Кращі костюми" була настільки очікуваною, наскільки й не беззаперечною. Думав, що перевагу тут віддадуть "Красуні й Чудовиську". Якщо римейк діснеєвської класики і є за що відзначити, то саме за це. Як і в категорії "Краща робота художника", де рішення було у підсумку ухвалено вже на користь "Форми води" (припускаю, що кіноакадеміки банально не встояли перед харизмою та безперечно самобутньою стилістикою дель Торо, але менше з тим).
Гідна конкуренція мала місце й у категорії "Кращі візуальні ефекти". Випадає тільки "Конг: Острів Черепа", що, чесно кажучи, не справив на мене враження своїм візуальним рядом. Кожна з решти чотирьох стрічок були варті нагороди, зокрема й підсумковий переможець – "Той, що біжить по лезу 2049": спецефекти у картині Дені Вільньова бездоганні. Особисто я все ж таки вболівав за Цезаря та "Війну за Планету мавп".
З-поміж документально-короткометражних категорій відзначу перемогу "Ікара" як кращого повнометражного документального фільму, який розповідає про російський допінговий скандал на зимовій Олімпіаді в Сочі 2014 року. З огляду на те, яких зусиль коштувало режисерам Браяну Фогелю та Дену Когану зняти цю стрічку, ті реальні небезпеки й погрози, з якими вони зіткнулися, та тиск з боку Росії, аби не допустити перемоги картини на "Оскарі", про який заявили деякі американські ЗМІ напередодні церемонії, рішення Кіноакадемії, що відзначила увагу режисерів-документалістів до цієї проблеми та гідно оцінила її оскарівською статуеткою, заслуговує на повагу. Тим більше, що, як засвідчила нещодавня зимова Олімпіада у Південній Кореї, проблема допінгу в спорті залишається актуальною, і знову – переважно в російському контексті.
Ось такими є мої враження від підсумків 90-го "Оскара". Щось розчарувало, щось порадувало, але загалом мої очікування він справдив, передусім, що стосується інтриги та неочікуваних рішень. Сподіваюся, наступний "Оскар" буде принаймні не менш цікавим за нинішній.
Михайло Коронкевич, Київ.
