То чи шануємо ми нашу рідну українську мову? Досі на те не дуже схоже...

21 лютого, згідно з відповідним рішенням Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) від 17 листопада 1999 року, в Україні, як і у всіх країнах-членах міжнародної спільноти, учергове – вже 19-й  раз, відзначатиметься Міжнародний день рідної мови.

Сьогодні ми, на жаль, вимушені констатувати, що за минулий рік ситуація з вживанням української мови у різних прошарках нашого суспільства, як на офіційному, так і на побутовому рівні, суттєво на краще не змінилася. Все частіше можна почути російську мову, або суміш української і російської, т.зв. суржик, як у коридорах владних структур, включаючи центральні органи виконавчої влади, так і в окремих виступах їхніх представників перед українським загалом, особливо тоді, коли вони робляться «не на мікрофон». Почастішали спроби опозиційних народних депутатів, попри заклики головуючих на засіданнях Верховної Ради дотримуватися положень Регламенту щодо мови виступів, повернутися до вже минулих, але так приємних для них часів. З’являється безліч іншомовних слів на вивісках магазинів і закладів громадського харчування, нерідко таких, які не відповідають їхньому смисловому значенню навіть у своїх рідних мовах.

Це однозначно негативне явище, яке завдає серйозної шкоди зміцненню позицій нашої рідної мови, мови української. І мови державної, як це визначено в Конституції України. Адже зростаюча і неконтрольована тенденція засмічення її  іноземними словами шляхом їх сліпого калькування, тобто передачі  літерами українського алфавіту іншомовних слів без пояснення смислового змісту, наносить непоправну шкоду самій українській мові і сприяє закріпленню в розумінні людей, особливо підростаючого покоління, неправильного значення як українських слів, так і слів іншомовного походження.

Бачимо, що до вживання не притаманних нашій мові слів вдаються не лише журналісти, слово яких завжди було певною ідеологічною зброєю через масове тиражування його засобами масової інформації, а й громадські діячі, політики, депутати різних виборних органів та й деякі державні високопосадовці.

Широкого використання, особливо останнім часом, набули, зокрема, такі слова, запозичені з англійської мови, як «фейковий» (вигаданий, підроблений), «фрілансер» (журналіст, не пов’язаний трудовими відносинами з конкретним засобом масової інформації), «парадигма» (приклад, зразок), «стікер» (намагнічена етикетка чи ярлик), «верифікація» (перевірка, підтвердження), «колапс» (обвал, крах), «реімбурсація» (компенсація, відшкодування) та багато інших. А слова «окей» (згода з чимось) та «йєс» (так) вже стали, особливо у мові підлітків, ледь не своєрідним символом «глибокого» знання англійської мови.

Одним з останніх прикладів у цій царині є стаття під назвою «Бій під Крутами не завершився» (газета «Урядовий кур'єр» від 27 січня ц.р.), в якій її автор розповідає про «історичний екшн» (це англійське слово  українською мовою  означає дію, вчинок). І подібних прикладів засмічення української мови можна навести набагато більше. До зловживання такими іноземними словами вдаються, як правило, ті, хто недосконало володіє іноземною мовою, зокрема англійською, очевидно для того, щоб утвердити у колі оточуючих свою значимість.

Невже «новатори-мовознавці» не усвідомлюють, що значна більшість наших співвітчизників, особливо учнівської молоді, не розуміють змісту згаданих слів, але вважають їх за сучасні нововведення, яким треба наслідувати? Невже поширення такого мовного «нововведення» за наявності відповідників українською мовою не є виявом неповаги до рідної мови? Невже для української нації було недостатньо цілих століть знущання над її мовою, яку піддавали нищівній русифікації, щоб знову і знову вживати непритаманні нашій мові слова?

Незаперечним, на превеликий жаль, є й той факт, що в незалежній вже 27-й рік Україні все ще продовжує існувати упереджене, а часом і зневажливе ставлення певної частини наших громадян, і, зокрема, представників владних структур і політикуму, до української мови. При цьому такі українці й політики вдаються до переконливих, на їхню думку, аргументів на кшталт «а какая разница, на каком языке говорить?», що є ще одним переконливим свідченням того, що совковий, радянський менталітет ще доволі живучий у свідомості й у мізках частини представників українського суспільства.

Не може не турбувати справжніх українців, уболівальників престижності української мови як єдиної державної в нашій країні, і той очевидний факт, що в багатьох містах, починаючи зі столиці, з кожним роком збільшується кількість торговельно-розважальних центрів (ТРЦ), продовольчих магазинів (супермаркетів, мінімаркетів і просто маркетів), ресторанів і кафе, інших закладів з надання різноманітних послуг населенню з назвами виключно іноземними мовами або спотвореною українською. Взяти хоча б мережу продовольчих магазинів «СІЛЬПО». Це не зовсім вдала калька з російського скороченого «СЕЛЬПО» – сельское потребительское общество. Українською ця назва мала б звучати як сільське споживче товариство, абревіатуру якого важко навіть підібрати, але аж ніяк не «СІЛЬПО». Або взяти назву кафе КОФЕ ХАУС. Тут російська мова (КОФЕ) вже змішана з англійською (ХАУС – БУДИНОК). А чому б просто не написати БУДИНОК КАВИ? Читаємо це все і дивуємося: ми в Україні чи в якійсь невідомій державі?

Звісно, треба враховувати те, що Київ та й інші міста України відвідують представники різних країн світу, як туристи, бізнесмени, люди, які мають родичів і знайомих у нашій державі, і наявність відповідної інформації іноземною мовою, зокрема широко розповсюдженою у світі англійською, є необхідною для полегшення орієнтування наших гостей в малознайомих місцевих умовах. Але ж можна подавати назви відвідуваних іноземцями соціально-культурних закладів двома мовами. Для цього треба мати лише бажання, а головне – почуття поваги не лише до іноземних громадян, а й, перш за все, до рідної мови своєї держави. І керуватися при цьому просто здоровим глуздом.

Непокоїть також наявність великої кількості елементарних граматичних помилок в українських друкованих, а також електронних засобах масової інформації, що свідчить не лише про низький фаховий рівень журналістів, а й про відсутність належного контролю за надрукованим або випущеним в ефір чи на екрани телебачення і комп’ютерів словом з боку відповідних коректорів і редакторів. Вражають численні неологізми, які заполонили український інформаційний простір: вуглярі (шахтарі), автівка (автомобіль), канцлерка (канцлер), директорка (директор), магістриня (магістр), аналітикиня (аналітик), контент (зміст), локація (місце знаходження, перебування) тощо. А незнання дипломатичної фразеології «фахівцями», які пишуть на міжнародну тематику, не те, що вражає, а просто шокує. І це на 27 році існування незалежної України!

Свого часу глибоке визначення сутності мови дав швейцарський юрист автор проекту Кодексу міжнародного права Йоганн Каспер Блунчлі (1808-1881 рр.): «Мова є надбанням, яке найбільш суттєвим чином належить народу, найбільш живим виявом його характеру, найбільш енергійним зв’язком його із загальною культурою».

До цих мудрих слів  важко щось додати.

Україна – велика багатонаціональна і багатокультурна держава, і кожна національна група, попри безпідставні заяви окремих проросійських політиків, не має жодних обмежень чи перешкод для використання мови свого етносу. Але всі представники етнічних груп є, насамперед, громадянами України і тому вони повинні не лише досконало володіти державною українською мовою і користуватися нею, а й ставитися до неї з належною повагою, оберігати її від проникнення в неї іншомовних слів.

Поділяючи думку про те, що чим більше мов знає людина, тим більш  цікавішим і змістовнішим буде її життя, тим більше можливостей вона відкриє для своєї самореалізації, все ж  вважаю, що досконале знання державної мови для кожного громадянина України є найпершим обов’язком. Це відповідає і національним інтересам сучасної України, яка живе сьогодні у надто глобалізованому, взаємозалежному світі і яка підтримує широкі політичні, економічні, науково-технічні та культурні відносини з різнобарвним і багатомовним світовим співтовариством. Принагідно нагадаю про те, що наша рідна українська мова вважається однією з найбільш милозвучних мов світу...

Як писав багато років тому добре відомий український письменник Панас Мирний: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова». То ж давайте любити і шанувати нашу рідну українську мову, яка у свій час ввійшла до душі і серця кожного українця з молоком матері…

Ігор Турянський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства