Сьогодні, коли штучний інтелект перестає бути терміном із далекого майбутнього та стрімко входить у наш побут, саме час подумати про те, де людина, все-ж, залишається людиною. Чи не єдина сфера, де ми можемо відчувати, чути, вболівати, не втрачати і збагачувати свої людські якості – це сфера культури. Що зараз відбувається в українському культурному середовищі, яке переживає фазу стрімкого реформування і переходу на європейські стандарти? Про це ми поцікавились у міністра культури України Євгена Нищука.

- Пане міністре, нещодавно ви взяли участь у міжнародному форумі в Давосі. Цього року на ньому широко обговорювалися культурологічні питання, тобто, незважаючи на глобалізацію, індустріалізацію та роботизацію, – культура у світі залишається в пріоритеті? 

- Всі знають, що Давоський форум – це економічний форум. Але цього року він почався з конференції міністрів культури Ради Європи, у якій взяли участь 30 міністрів культури з різних країн Європи і світу.

Сучасна динаміка розвитку світу та технологій ще ціннішими робить одвічні людські цінності – речі, які дають нам можливість чути, відчувати, співчувати, радіти, вболівати. І все це – сфера культури – це те, що є в музиці, літературі, театрі, образотворчому мистецтві, цирку, туризмі, та передається через культурну спадщину.

Це дає нам усвідомлення, і це в пріоритетах, над якими ми працюємо, що культура – це фундамент капітальних перетворень у країні, в тому числі й економічних також. Ще з радянських часів був усталений міф, що, мовляв, культура – це просто якісь концерти, які супроводжують ту чи іншу подію. Це викривлений радянський формат. Ми не займаємося концертами. Ми не івент-агентство. Ми займаємось мистецькою освітою, креативними індустріями, культурною спадщиною, просуванням українського мистецтва на міжнародній арені та багато іншого.

- Вашу міжнародну діяльність можна назвати культурною дипломатією, і це є вкрай важливо.

- Так, це важливий напрямок нашої роботи – міжнародна промоція України через культуру. Я нещодавно навіть став головою комісій співробітництва з деякими країнами, зокрема, по співробітництву між Україною і Португалією, між Україною і Словенією.

Важливим є і представлення України на всесвітніх культурних форумах, як то Франкфуртський книжковий ярмарок, Венеційське бієнале сучасного мистецтва, презентація здобутків українського сучасного кіно на міжнародних фестивалях. І протягом останніх років всюди ми бачимо неймовірну увагу до України та нашої культури, проекти, що презентуються – мають великий успіх. Нам дуже важливо бути в позитиві, говорити про свої успіхи, люди втомилися від негативу, від постійної інформації про ті чи інші негаразди та політичні катаклізми. Саме успіхи в культурі об'єднують суспільство. А погляньте лише на наших дітей – вихованців спеціалізованих мистецьких шкіл – вони викликають справжній фурор на міжнародних конкурсах, отримують перші нагороди! Так само наші артисти цирку повертаються з Монте-Карло з високими відзнаками! Все це – наша велика гордість і стимул працювати далі. 

Також ми активно співпрацюємо з європейськими партнерами, з Радою Європи, Європейською комісією. Потужно працює Національне бюро «Креативна Європа», яке дозволяє отримати підтримку європейських грантів на наші проекти.

Ми впроваджуємо таке поняття, як креативні індустрії, оскільки переконані, що культура може мати серйозну економічну складову і може заробляти. Ведемо роботу над розробкою так званого обов'язкового культурного кошика, тобто, це актуальні речі, якими, втім, дотепер ніхто не займався.

Зараз ми також працюємо над створенням умов, щоб на рідні сцени почали повертатися наші артисти, які вже відбулися за кордоном і є зірками, щоб український глядач також міг насолоджуватися їхньою творчістю. Артисти цирку, опери, балету повертаються сюди з окремими проектами, вони хочуть сюди приїздити та працювати, і ми створюємо для цього усі необхідні механізми.

Наприклад, Людмила Монастирська, наш "золотий голос", яка є бажаною гостею на найкращих сценах світу, має контракти з найкращими театрами, щомісяця приїздить співати ту чи іншу партію на рідну сцену Національної опери України. І це дуже добре, їх треба повертати сюди! Я дуже хочу, щоб Кирило Карабиць, Оксана Линів ставили тут вистави, щоб вони були мистецькими дипломатами за кордоном і разом з тим – щоб вони чітко ідентифікувалися як українські митці.

- Які напрямки в бюджетній політиці міністерства ви визначаєте як пріоритетні? 

-  В культурі немає непріоритетних напрямків (посміхається). Ми всіляко прагнемо створити умови, за яких реалізуються культурні права громадян, з'являються стимули для творчості, культурного виробництва тощо. Серед тих пріоритетних планів, які ми визначаємо для себе у короткостроковій перспективі – ключовими є підвищення якості культурних послуг у громадах, створення ефективних фінансових стимулів для творчості та культурно-мистецької діяльності, актуалізація культурного надбання України та багато іншого. Втім, одним із найважливіших та перспективних напрямків для нас є модернізація мистецької освіти. До законодавства у сфері освіти нам вдалося вперше в історії незалежної України включити норми, які прямо стосуються культури. Зокрема, школи естетичного виховання тепер називатимуться – мистецькими школами, з'явилося поняття "доктор мистецтва", проводяться тренінги, семінари, онлайн-обговорення, конференції, що стосуються розвитку мистецької освіти. В цьому напрямку – і наші бюджетні пріоритети. 

Зокрема, вперше за останні роки розблокована купівля навчального мистецького обладнання для наших спеціалізованих шкіл. На це ми витратили близько 10 мільйонів гривень.

- Воно було заблокованим?

- Воно не здійснювалося фактично років 30. Наприкінці минулого року відбулася подія, від якої, я знаю, зворушені вчителі були близькі до втрати свідомості. До однієї з музичних шкіл ми придбали надзвичайний рояль Steinway – інструмент дуже високого класу, про який вони мріяли десятки років. Тепер на ньому можуть вчитися діти. Навіть більше – бути готовими до гри на такого класу інструментах на престижних міжнародних конкурсах, на яких, до слова, українські талановиті діти практично завжди у лідерах. Ми почали закуповувати навчальне обладнання у наші мистецькі школи-інтернати у Львові, Києві, Харкові, Одесі. Також закупили гончарне обладнання до Колегіуму мистецтв у Опішні на Полтавщині. Бо ми кажемо – в Україні чудова гончарна школа, а діти не мали на чому вчитися, елементарних гончарних кіл відповідної якості не було. В тяжкому стані, власне, перебувають самі будівлі навчальних закладів. Тому, ми продовжуємо працювати в цьому напрямку. Ви питали про пріоритети – це один із наших ключових. Мистецька освіта – це запорука того, що ми будемо мати якісну, талановиту, професійну молодь і, зрештою, наших митців.

- Тобто, й інструменти будуть закуповуватися, і будівлі ремонтуватися?

- Так, ми цього року хочемо зробити перехід на капітальні видатки, які теж були заблоковані. Адже деякі заклади мають досить серйозні проблеми. Тому ми змогли акумулювати сили та аргументи й за підтримки Уряду тепер маємо на це кошти. 

Ще один важливий напрямок – культурна спадщина. Ми вже оголосили в Україні 2018-й – роком культурної спадщини (який, до слова, також оголошено й у Європі). Цей рік є роком збереження, реставрації й відновлення. Тому ми також акумулюємо кошти на важливі об'єкти національного значення. Разом із тим, ми закликали місцеву владу, обласні державні адміністрації, обласні ради, мерів міст долучитися до цих ініціатив, і в рамках Року культурної спадщини спільно розпочати відновлювальні роботи на об'єктах, які є в їхньому підпорядкуванні – музеї, заповідники, палаци.

Це те, що формуватиме зовсім інше обличчя нашій країні. Коли пам'ятка ХІV століття валиться – це валиться наша душа. Коли її відновлять, ми себе утвердимо як держава. Даруйте за такий пафос, але я вважаю, що це справді для нас є дуже важливим.

Є такі об'єкти, як Національний художній музей у Києві. Унікальна історична будівля, спеціально побудована як найбільший художній музей країни ще у 1898 році архітектором Городецьким. Будівля, яка обгоріла під час подій Майдану, якій вже 120 років та сходи до неї перебувають у досить непростому стані, тож ми цього року розпочинаємо там реставраційні роботи.

- Це, дійсно, глобальні плани.

- Ми передбачили в наших урядових постановах, що якщо закладені кошти не будуть освоєні цього року, значить вони будуть перенесені на наступний, бо нічого не повинно "згоріти", а робота має виконатися якісно і повністю.

І, звичайно, якщо говорити по коштах, це – розвиток нашого кінематографа. В різних напрямках: повний метр, кіно, дитячі мультики, дитяча казка, документальне кіно.

Ще одне, що вже не є новиною – з цього року ми хочемо підтримати зйомки саме українських телесеріалів. Тобто, з українським контентом, українською тематикою, українськими акторами, українською мовою. Власне, цього ніколи не було. Українське кіно дійсно знімалося, але це дещо інші речі. Кіно – це є те, що в кінотеатрах, а телесеріали – те, що йде на комерційних каналах.

Досягнуто згоди з власниками телеканалів, що ми інвестуватимемо свою частину в створення серіалів – 30-50-60%. Іншу частину вкладатимуть вони, і в результаті ми отримаємо українські телесеріали в форматі 4-х, 8-и,12-ти серій. Це теж для нас є важливим і ми маємо на це кошти, а надто – у час інформаційної війни, про яку так багато говорять, а також шлейфу від багаторічного засилля телепродукту з країни-агресора.

- А таке явище, як державне замовлення – зараз існує?

- Ні, такого поняття немає. Але, дійсно, назріла проблема, щоб не просто відбирати на пітчингу кращі проекти, а щоб задавати певну тематику, на яку робити конкурс. Можливо, довкола важливих історичних подій. От зараз ідуть 85-ті роковини Голодомору, і на часі зняти новий сучасний фільм про ці трагічні події, які відкриватимуть наш біль, нашу трагедію і нашу стійкість на майбутнє. Тож варто оголосити конкурс на кращий сценарій – і такий фільм з'явиться.

- Це вже буде?

- Так. І кращий проект на цю тематику отримає державну підтримку і буде зніматися.

Багато хто каже, що наші фільми, зазвичай, сповнені трагедій, але тривалий час ці теми замовчувалися або були під забороною. Саме тому варто відкривати світу, та й нам в Україні, очі на нашу велику історію – трагічну, але героїчну. Звісно, іноді є і нарікання щодо якості, й хотілося б наздогнати по кіно інші країни, але українці мають надзвичайний потенціал і бажання працювати та змінюватися на краще. Ми – сучасна країна, яка розвивається і саме зараз починає активно знімати цікаві сучасні фільми. Тому буде і серйозне історичне кіно, будуть і добрі комедії, і сімейне кіно. Важливим є створення українських мультиків, адже саме з цього починається світобачення наших дітей, і звичайно – їх бракувало.

- Тим більше, ті мультфільми, що з'являються, виграють міжнародні конкурси, бо якісь абсолютно унікальні виходять.

- Так. Талантів у нас дуже багато, але, на жаль, тривалий час вони знаходилися поза серйозною увагою держави. Ми хочемо це змінити. Бо це справді унікальне мистецтво. Взяти, до прикладу, вже добре відомого режисера анімаційних фільмів Степана Коваля – його надзвичайні пластилінові історії про кумедних "Злиднів", "Трамвай  №9", цикл "Моя країна – Україна" підкорюють європейську та світову публіку. І ми маємо створити умови, щоб цей напрямок розвивався, а молоді художники сміливо експериментували та дивували усіх. Знову ж-таки, у легкій анімаційній формі ми можемо говорити про історію України, відкривати цілий пласт сучасної української культури, історичної спадщини, якихось дивовижних особистостей, про яких багато хто не знає.

От, до прикладу, одні митці розповідали мені про справжній детективний сценарій, який вони мріють втілити на екрані. Це історія кінця ХІХ – початку ХХ століття. На Львівщині місцева пані чи не вперше запроваджує поняття «відбитку пальців» – і навколо цього розкручується захоплива історія. Через такий доступний формат ми зможемо відкривати особистостей, яких знає весь світ, але чомусь не ми, що ці люди робили світового значення відкриття та реально змінювали хід історії, культури, науки чи техніки.

Є багато речей, які можна екранізувати, наприклад, класику, але підходити до цього сміливо, свіжо та сучасно.

А з огляду на останні події в Україні, війну, агресію РФ, а як наслідок – справді героїчну оборону нашої державності, незалежності, поруч мають бути і фільми на цю тему. І ми бачимо, що глядачу це дуже цікаво, зали переповнені. Який розголос має фільм "Кіборги" і б'є всі можливі рекорди у прокаті, або ж "МІФ" про Василя Сліпака, коли люди виходять із зали у сльозах.

Цього року також вийде фільм про Героїв Крут, фільм на твори Василя Шкляра. Кіно в Україні зараз, як я часто кажу, переживає свій розквіт. Попереду – десятки прем'єр. І я радий бути напряму причетним до творення цього процесу і вдячний керівництву держави, що дуже підтримує мене в цих ініціативах. 

Звичайно, кіно – це одне з тих мистецтв, які формують суспільство, які дуже впливають, особливо на молодь. Тому важливо на мою думку, підтримувати і ту творчу молодь, яка робить перші кроки у цій сфері – підтримувати кращі дипломні роботи наших молодих кінорежисерів, сценаристів, операторів, які випускаються з університету, бо наразі вони цього, на жаль, фактично позбавлені.

Як я вже казав, завершуючи тему бюджетних пріоритетів, додам, що цього року реформовано та повністю унормовано ситуацію з преміями для видатних діячів культури, літератури та мистецтва, у тому числі у сфері театрального, образотворчого, традиційного народного мистецтва, а також у сфері нематеріальної культурної спадщини. Тепер за чіткими критеріями експертами визначаються кращі митці по різних напрямах і вони отримують за свої проекти непогані грошові винагороди (близько 20 тисяч гривень – ред.). У цьому напрямку ми також хочемо відійти від "радянських канонів" і перейти на інший сучасний європейський формат.

- Днями знову були пікети біля каплиці УПЦ на території Десятинної церкви. Про позицію міністерства ми вже писали, але хотілося б висвітлити ширше. Ваше бачення ситуації?

- Я не хочу переходити в формат обговорення – чия це конфесія. Кому б ця споруда не належала, вона зведена там у незаконний спосіб. Ми вивчали ситуацію, є фотографії – з чого все починалося. Це був типовий МАФ із тканини, який потихеньку переростав у те, що ми бачимо зараз. Ця споруда знаходиться на історичній території – пам'ятці Національного значення Міста Володимира – дитинця стародавнього Києва з фундаментом Десятинної церкви від V-IX століття, охоронної зони об'єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Київ: Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра» та зведена в абсолютно незаконний спосіб.

Встановлення будь-яких споруд, у тому числі культових, не може відбуватися хаотично. Цей порядок чітко визначений законодавством – і його треба дотримуватися. Не можна приходити на чужу територію, ставити там хрест, тому що там колись щось було. А потім, всупереч усім нормам, щось зводити. Будівництво в такий спосіб є незаконним, а захоплення території – неприйнятним. Єдиним законним користувачем земельної ділянки, про яку йдеться, є Національний музей історії України. І їхні законні права порушено. Саме тому Міністерством культури зобов'язано Музей – як єдиного законного землекористувача – пред'явити відповідний судовий позов.

У цивілізований спосіб відповідними службами держави необхідно перенести існуючу споруду в інше місце, юридичні права на яке будуть витримані. Звісно, її не обов'язково розбивати, натомість можна спокійно перевезти її в інше місце, де вона нікому не заважатиме. В Конституції України закріплене право на свободу світогляду і віросповідання. Якщо людина має потребу помолитися – вона має право це робити. Але закон України має найвищу юридичну силу, тому жодних релігійних спекуляцій щодо цієї будівлі бути не може. Незаконна споруда має бути переміщена, і це ніяким чином не шкодить нічиїм правам, я би дуже хотів, щоб це зробив її власник.

Немає різниці, хто порушує закон – представники духовенства, чи світські особи – кожен із них повинен нести відповідальність за такі дії, а правоохоронні органи не повинні допускати вибірковості.

- Хотіла запитати про малі театри, які теж потребують підтримки. Що планується для них?

- В останні роки з'явилася справжня мода на театр – і це чудово. Можливо, частково це пов'язано і з тим, що для чималої кількості людей гучні розважальні заходи зараз є неприйнятними через події на Сході України. А театр уособлює те місце, де є гарна драматична історія, де є здорова комедія і здоровий гумор, де можна і посміятися, і поплакати.

У нас є статистика. Театри мають дуже серйозну відвідуваність. Державні національні, регіональні, а також сміливі незалежні театри. У кожному – аншлаги.

- Повертаємось до реформування. Які ще кроки у галузі заплановані на найближчий період та на довгострокову перспективу?

- Минулого року, нарешті, запрацював Інститут книги – установа, яка стратегічно підтримує програму читання, наповнення бібліотек, видавництво книжок, програма перекладів з української на інші мови, з інших мов на українську мову, різної наукової літератури тощо. Цим тепер буде займатися Інститут книги з усім їх пулом експертів з професійного середовища. Ми формуємо політику в цьому напрямку, а Інститут книги буде її реалізовувати.  Ми покладаємо великі надії на цю інституцію. Креативна команда, яка там нині зібралась, я знаю, має багато гарних ідей, які ми спільно будемо втілювати. 

Так само, нарешті, створено окрему інституцію, яка займатиметься підтримкою мистецьких проектів. Цих проектів зараз дуже багато, вони всі цікаві, але відбирати їх мають фахові люди, експерти, а не чиновники. На певний період ми створили експертну раду, але цього виявилося замало. Тому було створено Український культурний фонд, який матиме в бюджеті кошти, навіть більші, ніж міністерство культури мало в будь-які часи, для підтримки мистецьких проектів.

Раніше були закиди, що міністерство більше підтримувало саме державні заклади або події, які здійснювали державні структури, і була прірва між ними і недержавним сектором, який досить часто мав цікавіші ідеї. Зараз ми цю прірву намагаємося подолати, створюємо ті механізми, завдяки яким митці на прозорій конкурсній основі могли б, за рахунок якості своїх проектів, отримати необхідні на їх втілення кошти.

Тому в частині відбору мистецьких проектів це буде Український культурний фонд. І відразу, випереджаючи ваше питання, хотів би сказати, бо зараз здійнялася певна хвиля, що, мовляв, головою наглядової ради є Перша леді країни.

Голова наглядової ради, так як і члени наглядової ради, це робота на громадських засадах, вони виконують представницьку місію. Всю роботу і структуру вибудовує виконавчий директор, заступник, програмні арт- менеджери, які будуть за напрямками.

Перша леді, як це є в багатьох європейських країнах, здійснює представницьку місію в тому, щоб лобіювати, в тому числі, і бюджет для Українського культурного фонду, а отже для підтримки митецьких проектів, а отже для культури. 

Коли я був на форумі в Давосі й мене розпитували міністри культури інших країн про щойностворений Український культурний фонд, я сказав – зараз іде конкурс на виконавчого директора, але головою Наглядової ради буде Перша леді. Перша їхня реакція була: О! Так у вас культура – в пріоритеті!

Ми хочемо охопити підтримку сучасного мистецтва, етнофестивалі, сучасний балет, виставкову діяльність, промоцію України в світі через ті, чи інші проекти. Підтримку чудових фестивалів, на кшталт "Гоголь-фест" чи інших, яким завжди бракувало коштів, а тепер вони зможуть їх отримати.

Я маю великі сподівання, що все запуститься, будуть пройдені всі організаційні, господарсько-фінансові процеси, бо початок роботи нової інституції – це завжди складно; що будуть сформовані експертні ради за напрямками. Юлія Федів, яка днями за конкурсом була обрана на посаду виконавчого директора, я бачив, настроєна рішуче – і це вселяє надію. 

Якщо говорити далі, то в майбутньому, очевидно, напрошується ідея створення Інституту музею. Це вже обговорюють на дуже поважній музейній раді, яка існує при міністерстві культури і в колегії Мінкультури. Далі плануємо розглянути можливість створення Інституту інноваційного чи сучасного українського театру. У нас мають з'являтися нові майданчики, так звані, вільні сцени, де немає трупи, де є, інтендант чи продюсер, який би запрошував різних акторів, митців, і вони мали б можливість втілювати свої ідеї. Це дуже потрібно, і я вболіваю, щоб з'явилися такі театральні простори.

Також дуже важливо підтримати студійне мистецтво. На початку незалежності у нас була так звана студійна хвиля. Театральні студії зазвичай відкривались при театрах, або окремо, якщо вистачало доброї волі місцевим урядникам, бо, насамперед, це стосується підтримки мерами міст.

Наприклад, Центр Довженка, який займається архівуванням фільмів, має велике приміщення. І от він дав можливість використовувати ці площі новому Центру незалежного театру «Сцена 6», щоб була змога працювати на ній сучасним сміливим театрам. Таким, як наприклад, популярний зараз "Дикий театр", який за два роки свого існування зробив справжній театральний прорив. Також, зараз є тема, яку я часом проговорюю з директорами, і багато хто дослуховується, я вдячний за це. Це відкриття при театрах невеличких експериментальних просторів - на 30-50 глядачів, де молоді режисери можуть апробовувати свої роботи. Ми повинні думати про те, як ті талановиті люди, які випускаються з навчальних закладів, могли б себе реалізувати. 

- Щодо майданчиків. Чи немає на найближчий час таких, може й амбітних планів, – створити грандіозний концерт-хол?

- Насправді нагальна потреба у цьому яскраво виявилася перед проведенням конкурсу на місце проведення пісенного конкурсу Євробачення у Києві. Це було моєю ініціативою зробити конкурс міст, бо, коли я був на легендарній перемозі Джамали у Стокгольмі, мені відразу почали телефонувати мери декількох міст і пропонувати провести конкурс у них. І коли я приїхав, то Віталій Володимирович (Кличко – авт.) каже, ми ж, звичайно, будемо в Києві проводити. А тут, я кажу, не факт. І вніс інтригу, яка полягала в тому, що ми запросили європейських партнерів та оголосили конкурс серед міст. Вони зробили презентації своїх арен та концертних майданчиків, локацій, на яких вони пропонують проводити Євробачення, всю інфраструктуру.

Звісно, там були своїх вимоги, наприклад, арена, яка б вміщувала близько десяти тисяч глядачів. А, як виявилося, такого майданчика в жодному місті не має. В своїх презентаціях міста показували, що можуть переробити, відремонтувати, аби тим параметрам відповідати. Тобто, дійсно, кинулися, а потрібної арени немає.

Було приємно, що Києву насправді створили дуже достойну конкуренцію. Наприклад, Херсон зробив дуже сміливу та цікаву презентацію, а своє бажання провести Євробачення пояснював тим, що це південний край, близький до Криму, а переможниця – представниця Криму. Це було достойно і красиво, я їм дуже дякував, вони себе добре показали і ми з ними робимо зараз інші проекти.

У Дніпрі теж одержимо кинулися у конкурсну боротьбу, вони взялися переробляти Палац "Метеор", в них цікава інфраструктура. На жаль, можливість проводити Євробачення вони не вибороли, але вразили своїм запалом та бажанням змінюватися. Впевнений, у Дніпрі на нас чекають багато нових цікавих творчих проектів.

Львів – це фантастичне європейське українське місто, насправді мав великі шанси на перемогу, навіть, зізнаюсь, був в ній впевнений (сміється). Втім, і тут не виявилося готового великого майданчика, тож треба було або накривати «Львів-арену», а це досить дорого, або будувати нову арену, а тут була загроза просто не встигнути. Хоча, звісно, Львів прекрасний.

Так сталося, що на фінішну пряму вийшло два міста – Одеса, яка просто вразила, бо це близькість до моря, чудові локації для супутніх заходів, прекрасна можливість відкриття біля оперного театру, знамениті Потьомкінські сходи. Та й весь центр Одеси колоритний. Але, також проблема – основна арена. Технічні експерти обговорювали можливість накриття стадіону «Чорноморець», адже крита арена – основна умова організаторів, та це виявилось технічно досить складно.

І от Київ, який мав всю інфраструктуру, достатньо готелів, готові аеропорти, ніби, все є, але раз – а Палац спорту не годиться, він вже потребує ремонту та просто може не витримати усе заплановане для конкурсу обладнання. Тому, у якості альтернативи зупинились на залах Міжнародного виставкового центру.

Однозначно, і Київ, і інші міста потребують хороших концертних майданчиків. Тут треба одразу пояснити, Міністерство культури не має права цим займатися, це компетенція місцевих органів. Але, я знаю, що Київ вже проговорює питання створення великого концертно-конгресового залу. Вже є навіть деякі проекти, тобто, це активно проговорюється. Найголовніше – це обрати землю, і тут вже Київська міська адміністрація має визначитися: де цей зал має бути, скільки він має вміщувати людей, і тоді оголошувати відкритий конкурс на кращий проект.

Що стосується нас, то вперше в історії незалежної України розпочато будівництво нових музейних закладів Національного значення. І процедура відбувається за усіма світовими стандартами.

Так, зараз, Міністерство культури України забезпечило організацію Міжнародного відкритого архітектурного конкурсу проектів на кращу проектну пропозицію щодо “Національного Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності”. Я дуже гордий, бо це мій святий обов'язок, як людини, що днювала і ночувала на Майдані, яка знала більшість героїв, які зараз вже не з нами. Дуже важливо, що ми доходимо до фінішної прямої в обранні кращого проекту.

- А коли вже буде визначено переможця?

- 20 лютого, на день вшанування Героїв Небесної Сотні буде представлений кращий проект Меморіалу. Проекти, надіслані на конкурс, з 15 лютого будуть виставлені для загального огляду на Майдані Незалежності. У червні ми плануємо вийти на проект Музею.

Якщо говорити про інші важливі об'єкти – це також і будівництво другої черги Національного музею “Меморіал жертв Голодомору”, зведення якого завмерло аж на цілих десять років. Монумент, який є зараз, це тільки перша частина, яку потім, представники попередньої влади свідомо недобудовували. А саме там і має розміститись повноцінна музейна, наукова частина. Зараз Мінкультури очолило цей процес. Ми вже отримали усі необхідні погодження ЮНЕСКО щодо запланованих робіт, а також усіх компетентних органів. В бюджеті на 2018 рік на ці цілі передбачене гідне фінансування, яке дозволить нам реалізувати ці амбітні плани. Так само ми будемо організовувати  конкурси на монумент Героїв АТО, реалізуємо цього року проект музею Бабиного Яру.

- А де монумент Героям АТО має бути?

- Це ще остаточно не визначено, але зараз однією з ключових локацій, яка розглядається, є територія Національного музею історії України у Другій світовій війні.

- Іван Марчук останнім часом ніби трохи ображений на Україну, що недооцінили, обіцяли музей - не створили. Плануєте якесь сприяння?

- Безперечно, Іван Марчук – один із найвидатніших українців, великий  митець образотворчого мистецтва. Я бачився з ним на його ювілеї, ходив до нього в майстерню, ми спілкувалися. Історія “хвороби” полягає в тому, що, наскільки я знаю, багато років тому була навіть виділена земля під будівництво музею Марчука. Я обов'язково з'ясую цю ситуацію, очевидно,  вона пов'язана з тодішньою Київською адміністрацією, бо це їх компетенція. Передусім має бути земля під будівництво, чи вже готове місце, тоді держава могла б в тій чи іншій мірі долучитися до створення такого музею, оскільки постать такої величини є окрасою і гордістю Києва. Найближчим часом я планую провести нараду з цього питання.

До слова, я, наприклад, вважаю, що треба обов'язково зробити ще й музей українських авангардистів. Ми все ще боремося за ідентифікацію Малевича, Екстер, Богомазова як українців, тобто, за цілу плеяду авангардистів 20-х років минулого століття. Але музею немає. Зараз ми спільно з Мистецьким арсеналом зробили велику виставку “бойчукістів” і це мало фантастичний успіх та розголос. І фахівці, й іноземні посли приїздили, кажуть: “Боже, ми навіть не знали, що це все українці”, а вони мають це знати! Люди в захваті, але раніше навіть не здогадувалися, що це все ваше надбання, розумієте? Тому дуже важливо такі сторінки відкривати.

- Зараз йде публічне обговорення законодавчих ініціатив В'ячеслава  Кириленка щодо гастролей українських артистів у Росії. Як взагалі ставитися до наших виконавців, котрі їздять в цей час заробляти гроші до країни, яку визнали агресором?

- Насправді, якраз в останній час врегулювалася ситуація з людьми, які в той чи інший спосіб висловлювалися проти української культури чи держави.  

Діє чіткий законодавчо врегульований механізм. Ми не втручаємося. Служба безпеки України слідкує за цим, а тоді дає нам рекомендацію внести їх до переліку. Я не називаю його чорним списком, білим чи зеленим, це є перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Так насправді є в багатьох країнах світу. Ми зараз переживаємо агресію з боку Російської Федерації, тому такі дії є логічними.

Як ставитися до наших виконавців, котрі їздять в цей час до Росії? Тут, я вважаю, проблема знаходиться в різних площинах. З одного боку, це моральний аспект, з іншого – фінансовий. Можливо, треба залишити це питання на розсуд самих глядачів, щоб, коли такі гастролери поверталися з Росії в Україну, люди ігнорували їх виступи, тим самим, били б їх гривнею.

На жаль, міністерство культури ніяк на цей процес вплинути не може, бо переважна більшість цих артистів, не працюють в державних установах або колективах, тому ми не маємо на них важелів впливу, вони незалежні, мають продюсерів і роблять все, що хочуть.

Я так розумію, шо зараз іде обговорення законодавчої ініціативи про так звану викривальну роботу, щоб інформувати глядачів, про те що певний виконавець гастролює в країні-агресорі.

- Так, пропонується титрувати їхні кліпи попереджуючим написом, як на пачці цигарок: «цей співак виступає в країні-агресорі».

- Але, я не знаю, чи на це погодяться канали, які теж здебільшого є комерційними. Перед тим, як щось виносити, то треба розуміти, чи є на це реальні механізми, ми повинні розуміти наслідкову дію після певної ідеї і чітко прописати це в законі. 

Я ще раз додам, міністерство культури намагається побудувати роботу, щоб відійти від ситуацій заборон, ми хочемо стати майданчиком для розвитку та творення, у нас в країні достатньо інших органів, які мають здійснювати ті чи інші санкції.

- Тоді, давайте, до більш приємних тем. Чим поясните приголомшливий успіх вистави «Три товариші» в театрі імені Франка (де ви, до речі, маєте роль)? Неможливо ж квитки придбати!

- Моя особиста думка, що передусім - це Ремарк. Це дійсно той твір, який тривалий час для багатьох поколінь був настільною книгою, але став ще актуальнішим для нас саме тепер, коли на сході йде війна, коли повертаються молоді хлопці, ті “загублені покоління”, як у Ремарка, змінені назавжди війною, пережитим болем і втратами, яким непросто повернутися до мирного життя, які не можуть знайти роботу та заробити гроші.

Це твір про покоління, яке дивилося смерті в очі, яке знає ціну дружбі та побратимству, і ця тема співпадає з нашим сьогоденням. Ми намагаємося, щоб до нас на виставу потрапляли військові, учасники АТО, люди, яких вже нічим не розчулиш, але після “Трьох товаришів” у них від вражень і переживань на очах блищать сльози. Вони розуміють, що треба жити далі, відкривати свої серця до любові.

Це справді фантастична вистава, в якій задіяна майже вся трупа театру і надзвичайна режисерська робота Юрія Одинокого, який її дуже довго виношував. Для режисера дуже складно втілити не драматургічний, а літературний твір, вкласти у театральну канву 800 сторінок книги, коли шкода і слово викинути. Це серйозне завдання. Вистава вийшла досить довга, ми навіть закликали режисера її дещо скоротити, але він сказав, люди ходять, їм подобається, значить – так треба.

Дійсно, це одна з репертуарний речей Національного Театру Франка, на яку важко потрапити. Мені часом кажуть, от, ви міністр, а продовжуєте грати. Але я граю ті вистави, які вже зроблені і я вдячний театру, який підлаштовується під мій складний і насичений графік державної роботи, офіційних візитів чи численних відряджень. Тож, замість того, щоб відпочивати після напруженого робочого дня, я ще 3,5 години працюю душею і тілом в театрі, і горджуся, що я один з головних героїв у цій прекрасній виставі.

- Чи вистачає часу для відпочинку душею за читанням?

- Я дійсно намагаюсь знаходити у своєму жорсткому робочому ритмі час на читання. Здебільшого, це або пізно ввечері, або в дорозі. Читаю сучасну українську літературу, класику, дуже люблю поезію. А ось, наприклад, зараз  маю на столі подарунок від друга – книгу Роберта Гріна “48 законів влади”. Це дуже корисна психологічна річ для людини-управлінця. Звичайно, що коли я потрапляю на Форум видавців у Львові чи книжковий Арсенал у Мистецькому арсеналі, у мене просто очі розбігаються і хочеться купити багато книжок. А потім у досить короткі хвилини спокою відкрити гарне видання і насолодитись читанням. Це важливо, я вважаю, коли людина читає, то вона якось поринає у вир історій, надихається ними і, зрештою, робить кращим світ навколо себе.

Любов Базів. Київ.

Фото: Тарасов Володимир