Генеза «ботана» Вавилова: Великий сіяч помер від голоду
Старожили згадують, що «за Польщі» на західноукраїнських землях корова коштувала 75 злотих, а центнер пшениці — аж 25. Отож білий хліб вважався святковим, натомість повсякденною їжею селян були житні буханці та золота нині за ціною гречка. Дивуватись цьому не доводиться, адже тодішня врожайність пшениці рідко коли сягала 10 ц/га. Причому її посіви взимку частенько вимерзали, а ось жито і гречка радували стабільними і значно вагомішими врожаями.
Перетворенню пшениці на доступний продукт харчування світ великою мірою завдячує ботаніку, генетику, селекціонеру Миколі Вавилову, який особисто зібрав колекцію з понад 160 тисяч живих зразків культурних рослин, у тому числі 28 тисяч видів і сортів пшениці! Саме цей безцінний скарб, серед якого знайдені аж у далекому Афганістані півсотні різновидів невідомої до того дослідникам карликової пшениці, став потужною базою для роботи не лише радянських селекціонерів.
Вагомою заслугою Вавилова, який народився 130 років тому, є відкриття закону гомологічних рядів, заслужено названого «таблицею Менделєєва у ботаніці». Завдяки йому селекціонери перейшли від пошуків наосліп до цілеспрямованої роботи над отриманням реально можливих властивостей нових сортів. Так само, як періодична система Менделєєва передбачила існування ще не відомих науці хімічних елементів, гомологічні ряди теж вказують напрямок пошуків. Тріумфальним доказом правоти Вавилова стало підтвердження його слів, що «безостої твердої пшениці не бачили не тому, що її не існує, а тому, що її ще не знайшли».
Цілком конкретним результатом обґрунтованої видатним вченим теорії центрів походження сільгоспкультур стала можливість зосередити пошуки не відомих ще науці видів і сортів саме в місцях їхнього природного зародження. Ними, на подив як ботаніків, так істориків і археологів, виявились не хлібородні долини Нілу і Євфрату, а начебто дикі простори вже згадуваного Афганістану, гірські масиви Персії, простори Ефіопії.
Втім, наукові інтереси Вавилова стосувались не лише зернових культур. Результатом мандрівок п’ятьма континентами Землі (його нога не ступила лише на далеку Австралію і вкриту льодом Антарктиду) стало відкриття центрів походження картоплі та низки інших не менш важливих сільгоспкультур. Він є першопрохідцем, слідом за яким до далеких країн ринули у пошуках матеріалів для селекційної роботи науковці з найрозвиненіших країн світу. Не буде перебільшенням заявити, що без велетенської бази різновидів сільгоспкультур, накопичення яких розпочалось завдяки Вавилову, не було б «зеленої революції», і людство досі потерпало б від голоду, вважаючи навіть буденний для нас пшеничний хліб делікатесом.
Тим приємніше усвідомлювати, що великий сіяч, який нагодував світ, відбувся як вчений саме на українській землі. Нині важко повірити, однак Вавилов став студентом Московської сільськогосподарської академії через суто випадкові причини, адже юнак мріяв про професію лікаря. Вже знаменитим вченим він згадував, що «навчання було достойне, але киплячої роботи наукової думки, синтезу знань і досліджень я не відчув». Голови студентів фактично набивали прикладними знаннями, необхідними майбутнім агрономам, не переймаючись тим, що аграрну науку потрібно розвивати.
Цілком ймовірно, що невгомонний Вавилов розчарувався б у обраній професії, якби не відрядження до Полтавського дослідного поля, як тоді називали створену за ініціативи Менделєєва сільськогосподарську дослідну станцію. Саме тут студент, за його визнанням, отримав «імпульс для подальшої роботи, здобув віру в агрономію».
Ще до закінчення академії Вавилов був учасником сільгоспвиставки у Катеринославі, а у січні 1911 року виступив із науковою доповіддю на І з’їзді селекціонерів Російської імперії, що відбувся в українському Харкові. Вже маститим вченим він пише у листах, що «мотаюсь все літо між Москвою, Києвом і Воронежем».
До речі, навіть арештували Вавилова 6 серпня 1940 року в Чернівцях, коли науковець вишуковував нові сорти сільгоспкультур на приєднаних до СРСР західноукраїнських землях. Людина, якій весь світ завдячує порятунком від голоду, померла від виснаження 26 січня 1943 року в тюрмі Саратова, а її труп вкинули до спільної братської могили. Натомість полковника Хвата, який підло фальсифікував справу академіка Вавилова, поховали 1993 року із належними ветерану-орденоносцю почестями на одному із центральних цвинтарів Москви.
Віктор Шпак
«Урядовий кур’єр»
реклама