Родом із хатини під стріхою

Родом із хатини під стріхою

5714
Ukrinform
Унікальні візуальні матеріали, формовані художником упродовж двох десятиліть, лягли в основу книги про українську хату

Там легко дихалося і мирно спалося, там цілі покоління виростали здоровими і міцними. Не знаючи понять екологічності та енергоефективності, наші пращури, керуючись тільки господарською доцільністю, розробили технологію їх будівництва. Біленькі хати під солом’яною стріхою в оточенні вишневого садка свого часу були символом українства, а згодом – насмішкуватим кліше «шароварності» і свідченням нестатків. Нині хіба що дауншифтери повертаються до витоків, шукаючи там щось сакральне. Оті приземкуваті хатинки, вкриті снопами, відходять у минуле навіки, як і спогади про наших бабусь і дідусів, котрі виглядали онуків, сидячи на призьбі. А разом із ними – цілий пласт нашої історії та традицій.

Власне, оці хати під стріхою донедавна мало цікавили й автора. І лише допис у «Фейсбуку» Народного художника України, фотографа, колекціонера, краєзнавця і мецената Володимира Козюка про намір видати книгу зі світлинами, де вони зображені, змусив глянути на все інакше. 

Володимир Козюк
Володимир Козюк

Раптом згадалася сільська баба Іринка, яка жила на горбі неподалік від батьків, її приземкувата хата під сніпками, і як ми з них смикали соломинки, щоб видувати різнокольорові мильні бульбашки. Щоб дістатися тієї стріхи, доводилося вилазити на старий бузок, потім, тулячись до стіни, обквацюватися у вапно, яким вона була побілена. Тоді вже й солому можна було смикнути. А вона була злежалою, порослою зеленим мохом, пахла прілістю і сажею з комина. Як не дивно, але й через 40 років цей запах – настільки реальний, ніби учора бешкетувала…

СТРІХА В ОБ’ЄКТИВІ

- Книжка буде крута, аналогів їй немає, і ніхто вже нічого подібного не зробить. Бо завдяки Богу і людям мені вдалося зібрати і зберегти свідчення того, чого вже ніколи не буде. «Хата під стріхою» – це 20 років праці, які вилилися у 270 сторінок, – розповідає Володимир Козюк. – Із тієї хати вийшов ти, в тій хаті народилась Україна. На час фотографування у 85 таких хатах ще проживали люди! Це не була ностальгія, скоріше – збіг обставин, який дав можливість усвідомити, зрозуміти глобальне значення вже зникаючої хати під стріхою для українців, для України, та й, насамперед, – для самого себе. За двадцять років пошуків знайшов близько 450 хат під стріхою! Багато це чи мало – не знаю, але відвідав близько 800 сіл. Більшість – у Вінницькій області. Пішки, на велосипеді, автобусом, з друзями на авто, на таксі, і, нарешті, власним авто.

Їх важко було шукати. Доводилося виїжджати на якийсь горб навесні чи зимою і видивлятися за допомогою бінокля. У селі Краснопіль Житомирської області, звідкіля була родом моя бабця, голова сільради навіть не знав, що в них у селі такі хати є. А я за допомогою бінокля відшукав аж чотири, пішов ближче – знайшов ще дві. А голова казав, що ніколи навіть не звертав уваги: бабусю – господиню однієї з таких хатин – добре знав, а що хата під стріхою – навіть не помічав. Загалом, на них у селах часто починали зважати тільки після того, як я їх починав малювати.

Володимир розповідає, що перші хати під соломою сфотографував ще у 1996-98 роках.

- Я тоді якраз почав малювати, думав, що б це цікаве зробити? Проходив повз одну з таких хат і побачив, як несподівано з кущів виринає біла стіна, а на неї так гарно сонце падає! Згадав картини Левченка, Васильківського, Бігуненка, – вони усі такі хати малювали. І зробив власних 10 етюдів, – каже художник. – Показав учителю своєму, а він каже: навіщо ти їх видумуєш? Старайся малювати з натури. Я кажу: та це ж з натури! А він – хіба ще такі є? Відповів, що п’ять таких хат бачив у селі, де батьки живуть. Довелося навіть показувати фотографії, що вони й справді існують.

Потім, коли захотів перевести етюд у картину, зрозумів, що не вистачає деталей. Тоді я купив фотоапарат, щоб фіксувати деталі. Бо на етюді передаєш емоції, а для картини цієї інформації мало. Скажімо, треба відобразити, як лежить якась балка, а в пам’яті зберігається не усе. Тому привозив багато знімків. Показав їх нині вже покійному етнографу з Києва Олексію Долі. Він сказав, що це крутий матеріал, бо такі будівлі зустрічаються вже дуже рідко.

А я на той час уже понад 50 таких хатин знайшов. Завіз етнографа у с. Котюжинці Калинівського району, – мені сказали, що там теж є така хата. Я тоді намалював етюд з натури. Потім знайшли в цьому селі ще хату баби Марії. Він зробив запис. Потім іншу знайшли, перекриту руберойдом, згодом – іще одну. Він похвалив, мовляв, молодець, цікава тема, продовжуй, цього ніхто в Україні не робить. Адже хоча б хтось повинен займатися «в полях» історією та етнографією! Бо навіть чимало науковців підходять до цього формально, переписуючи одне в одного те, що вже давно відомо, – розповідає Володимир.

ЕКСПЕДИЦІЯ ДО СУСІДІВ

Власне, аби не переписувати ні в кого, довелося й автору податися «в експедицію». Добре, що не треба було далеко їхати, об’єкт дослідження – зруйнована хата-болотянка – знайшлася на сусідньому з батьківським обійсті, в Лучинці Мурованокуриловецького району. В часи застою замість соломи вона отримала шиферне накриття, а в 80-х її за тодішньою модою одягли в цементну штукатурку-«шубу».

А експертом з будівництва хатин під стріхою виявився тато, Микола Миколайович. У свої 77 він не тільки бачив, як їх будують, а й сам у юності не раз ходив на толоку. Власне, у такій хаті й сам виріс, – тільки у 60-х роках минулого століття бабусину домівку перекрили шифером.

- Колись у нас спочатку хати під стріхою будували на слупах, а потім, як було важко з матеріалами – то й болотянки, – розповідає батько. – Як клали хату на слупах, то вибирали насамперед великі камені на кутки. В них видовбували ямку (мазейка називалася), у яку вертикально ставили чотиригранні стовпи – їх і називали слупами. У слупах вирізали вертикальні прямокутні жолобки. Поміж ними ставили перемички, які слугували основою для вікон і дверей – варцаби. Зверху на слупи по периметру хати ставили горизонтальні обтесані поліна – плотви. На них – перпендикулярно до плотв і паралельно до землі вкладали балки. Це була основа для стелі.

Для того, щоби сформувати стіни, на слупах з двох боків набивали планки, які утворювали жолобок. Потім вирізалися довгі палиці, по 10-12 см у діаметрі – їх називали дилі, які потім горизонтально, паралельно до землі вставляли один над одним у жолобки до самої стелі. Але спочатку дилі обвивали по спіралі пучками житньої соломи (жито виростало заввишки до 1,5 м), обмащеними вогкою землею (болотом) – казали, що дилі вальковані. Таким чином будувався каркас стіни.

Стіни накидали замісом із болота з триною – сумішшю полови з дрібною соломкою. Місили це все ногами, збиралися толокою. Що більше соломи, тим міцніша стіна, бо тоді вона не лопає і не сиплеться. Але це вже робили тоді, як викинуть верх.

Стеля аналогічно робилася, як і стіни: обвиті дилі клали на балки, згори заливали болотом із триною, знизу також формували з цієї суміші. У сінях стелі не робили – там був суцільний отвір, через який виднівся солом’яних дах. Там розташовували драбину, за допомогою якої вилазили на горище. 

Як повисихають – на вирівняні стіни і стелі наносили шар глини з триною. Потім її кілька разів білили вапном із піском, а потім білили начисто вже без піску (на Поділлі казали – помастити хату), додаючи до вапна тільки синьки. Як у хаті господиня довго не білила – казали, що в неї хата не мащена.

Під хати-болотянки ж обов’язково вимуровували фундамент. З мокрої землі та трини робили «цеглини» – лампачі, перед тим, як будувати з них стіни, їх висушували на сонці. Інша технологія – це коли стіни будувалися з вальків – кругляків з болота і трини. Їх встановлювали у рядах навскоси, кожен ряд – під протилежним нахилом, аби виходила «ялинка». Тут в основі деревини не було навіть по кутках.

Коло хати робилася призьба – виступ стіни уздовж фундаменту. Вона була різної ширини, на ній навіть можна було сидіти як на лавці. Зазвичай її «підводили» червоною глиною, або болотом. На зиму на призьбі вертикально вкладалися сніпки з осоки та кукурудзиння, щоб утеплити хату і захистити стіни від снігу та дощів.

ПІД СОЛОМ’ЯНИМ ДАХОМ

- А щоб дах зробити солом’яний – треба було окремо майстра наймати? – питаю в батька.

- І наймали людей, і самі робили, – це мав уміти кожний господар. Ще до того, як стелю зробити, усі балки, на яких вона базується, «випускали» за межі стіни назовні принаймні на півметра, аби була на хаті стріха. До балок з обох боків кріпилися крокви, які над хатою сходяться трикутником. Їх укріплювали на третину висоти згори поперечиною. Це називалося «викидати верх». Перпендикулярно поверх крокв через кожні півметра набивали круглі лати – латили дах. Отепер уже можна було накривати (пошивати) хату.

- А з чого його робили?

- Для того, щоб зробити солом’яний дах, використовували переважно житню солому, бо вона довга і має цільне стебло, – тодішні сорти жита росли до 1,5 метра. З неї робили сніпки, перев’язані перевеслами. Сніпок мав у діаметрі сантиметрів із 30. Солому в ньому ділили надвоє, один із пучків перекручували на 360 градусів, отримуючи в результаті два менші зв’язані між собою сніпочки. Це вже був гладкий сніп – солома в ньому ущільнювалася, він робився плоскішим. Їх готували стільки, щоб вистачило на всю хату. Сніпки рядами прив’язували до лат перевеслами, зрізаним боком догори – «колосками» донизу.

Крити хату починали знизу догори, сніпки сходинками лягали один на одного, утворюючи товстий подвійний шар покриття. Це так на рівній частині даху, до самісінького верха. Кутки даху пошивали товстішими сніпками, розправляючи обрізані кінці соломи віялом.

На верху даху в снопи забивали кілочки, бо вістря і боки навколо нього накривали не снопами, а просто соломою, яку щільно напаковували перпендикулярно до снопів. Кілки утримували її, аби вона не сповзала донизу. А щоб її не позривав вітер, зверху вздовж усього вістря даху притискали ключинням – збитими на гострий кут важкими дубовими палями.

Солом’яний дах міг слугувати хаті до півстоліття. З часом солома поростала мохом, який робив її ще менш проникною для вологи. Якщо ж солома прогнивала, і дах починав протікати, його ремонтували, замінюючи новими сніпками ті, що вже відслужили.

До того ж, солом’яні дахи – це ще й був стратегічний запас корму для худоби. Якщо зима була довгою і суворою, селяни іноді розбирали сніпки на клунях і давали їх на корм тваринам.

УКРАЇНСЬКІ СТРІХИ У ПІДНЕБЕСНІЙ

Прозаїчні, здавалося б, речі, – балки, болото, трина… Але коли бачиш їх на полотні у цілісному образі, відтвореному художником, – щемить. Можливо, тому ще у 2004 році перша вінницька виставка живопису Козюка «Хати під стріхою» мала вибуховий ефект. Хоча раніше мистецька спільнота цієї теми не сприймала.

- Колеги вважали мене через ці хатки замало не дурником, бо в той час модною була абстракція. На виставках навіть пейзажів не було, не кажучи про те, щоб отакі хатинки зустріти. Казали – те, що я роблю, нікому не потрібне, треба писати авангард, шукати щось своє. Я відповідав, що можна шукати все, що завгодно, а мені хочеться малювати хату, пейзаж, хату в пейзажі. І байдуже, модно це, чи ні – має значення, що в душі. От душа співає – я й хочу це передати, – розповідає Володимир. – А згодом, можна сказати, що саме хати під стріхою зробили мене Заслуженим художником України.

Коли роботи з хатою під стріхою потрапили на форум та виставку найвищого світового рівня в рамках Першого Міжнародного культурного ЕКСПО-2016 Шовкового шляху, який проходив торік у китайському місті Дуньхуан, а потім ще й були закуплені для Національного музею Китаю, зрозумів, що все це було недарма, вся та праця комусь потрібна. Придбали китайці два пейзажі та дві роботи з хатами, – на одній зображена хата зі села Дерешова Мурованокуриловецького району, на іншій – з Кислицького Томашпільського району. Це дало силу і віру в себе. А коли найавторитетніші люди у мистецтві з Піднебесної приїхали ще й сюди, зрозумів, що є справжній шанс для відродження української культури. Уся та база дослідженого та зібраного послугує ще усім, хто цінує своє, рідне, українське.

Книга «Хата під стріхою» побачить світ уже зовсім скоро, – видання готують до друку накладом 1000 примірників. Загалом цей проект готувався 10 років. Не тільки фінансові кризи в країні та події останніх років відтягували її появу, – видання шукало свою форму. Там представлені не лише фотороботи у супроводі наукових та науково-популярних публікацій, – про подільське житло від трипілля до сьогодення. Є там і думки наших видатних сучасників про те, чим для них є ота хатина під стріхою.

Антоніна Мніх, Вінниця

Фото Володимира Козюка

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-