Вулкан українства Франко. Велет не зважає на удари долі
У книжковому світі України сталася епохальна подія. Вийшов третій, заключний том неймовірної за всіма параметрами літературознавчої праці. Неймовірної хоча б тому, що звершена вона не потужною академічною установою, а одним-єдиним дослідником. На превеликий жаль, Мирослав Мороз уже не побачить оцих воістину астрономічних за обсягом томів. Талановитий і самовідданий наш бібліограф до кінця не покидав гарячого пера. Він, символічно кажучи, встиг поставити крапку на останній сторінці головної праці свого немилосердного життя.
«Цей «Літопис» готувався упродовж тривалого часу, – засвідчив у своїй авторській передмові Мирослав Мороз. – Початок роботи сягає 1966 року – днів святкування 110-ліття від дня народження Івана Франка. Минали роки – і постійно збагачувалася наша картотека всім, що з’являлось у франкознавстві…». Зауважмо, що наприкінці названої передмови автор поставив дату: «Львів, листопад, 1992 рік». Майже три десятиліття – ось вимір творчого подвигу славного українця!
Неможливо осягнути всі аспекти цієї грандіозної епопеї. Та я й не ставлю перед собою таку мету. Я просто читач. Перечитую величезні томи – і забуваю, що це не художній твір, а специфічна за стилістикою наукова праця. Є в ній особлива якась мелодика, достоту симфонічна тональність. Галактичні сузір’я фактів, свідчень, документів сприймаються як одне ціле, як суцільний і нерозривний текст, як багатоголосий відгомін самозреченого життя великого Франка.
Рік за роком – зринають перед нашим зором на диво зримі і живі картини жертовного самоспалення генія у невпинній творчій праці і затятій політичній борні, у злетах і падіннях, у любові і ненависті – у всьому огромі блискавично короткого життєвого шляху титана. Ось читаймо: «Ви велетень нового покрою – брат і захисник бідних, знедолених, покривджених, відчужених. Ви одні любите всім серцем – вулкан… Вкажіть мені на людину, яка більше кохає народ, а я скажу, що Ви єдина». Саме таким бачив молодого письменника його сучасник Фелікс Дашинський. (Зауважу на полях: Франкові – всього 28 років). Непримиренного борця з Галичини боялися не тільки у Наддніпрянській Україні. Тож читаймо далі: «Російський уряд визнав І. Франка небезпечним для імперії». (Франкові – 30 років). Але що там імперія! І на рідній землі було нелегко. У листі до киянина Єлисея Трегубова Іван Якович зізнається: «Я переживаю дуже тяжкі часи… падуть на мене важкі удари коли не в домашньому житті, то збоку розгалуженої у нас кліки, якій моя робота на заваді і яка не перебирає в способах, щоб набридити мені роботу і життя». (Франкові – 50 років).
У щедро насиченому фактажем літописі важко знайти свідчення про якийсь відпочинок великого трудівника. Навіть у критичні хвилини наш геній працював до знемоги, сповідував ще змолоду проголошене своє кредо: «В праці сконать!» Його не могли зупинити ні нужда, ні тюрма, ні хвороба. На 52-му році життя, 21 червня 1908 року нагрянула несподівана криза. У тритомнику є про це лаконічна згадка. А ось що писав у листі до Надії Кибальчич сам Франко: «Тим часом… зо мною трапилася в Ліпику страшенна катастрофа, яка скінчилася моєю тримісячною недугою, а властиво тримісячним примусовим лежанням в однім львівськім закладі для незлічимих хворих, і це лежання скінчилося для мене покривленням обох рук». (Зібрання творів у п’ятдесяти томах, том 50, ст.. 369).
Мало хто вірив у повернення Франка до активного творчого життя. Найближчі друзі і соратники впали у відчай, прогнозували найгірше. «Другий син народу, велет, стовп у нашій літературі, Іван Франко, що своїм мозком кормив українську суспільність…, тепер лежить на смертнім ложу, затроєний випарами рутенського багна і невдячності», – тривожився Василь Стефаник. «Коли б навіть сталося яке чудо і він подужав, то все лишив би ся калікою і нездібним до ніякої праці», – бідкався Володимир Гнатюк. Так чи інакше – а сумні пророцтва не збулися. Чудо сталося! Вже у червні того ж таки 1908 року невпокорений Франко надсилає листа Михайлові Грушевському. В листі – побіжна згадка про хворобу, а все інше – робота! Докінчив редагування творів Шевченка, працює над приповідками…
Хочеться тут особливо наголосити, що й автор літопису Мирослав Мороз услід за своїм Учителем теж творив чудеса. І завдяки йому сьогодні ми, читачі, маємо щастя відчути, збагнути, осягнути феноменальну працездатність велета думки і слова. Саме в останні роки стражденного життя Іван Якович мовби поспішає надолужити втрачений час. Перекладає цикл «Петербург» Міцкевича, «Сімпозіон» Платона, трагедію «Венецький купець» Шекспіра, літописні оповідання про київських князів і навіть… староанглійські, старошотландські та старонорвезькі балади. А ще – пише студії над українськими народними піснями, дослідження найдавніших пам’яток церковнослов’янської мови, працює над книжкою «Найстаріші пам’ятки німецької поезії ІХ – ХІ вв.».
Щоправда, слово «пише» в цей період було умовним. Переважно доводилося диктувати. Але вже у липні 1913 року, як зазначено в літописі, здоров’я Івана Яковича трохи поліпшилося, і він почав «писати власною рукою, втім лише лівою». Невдовзі Франко взяв участь у крайовому з’їзді Української радикальної партії і виступив з питання національної державності, зокрема територіальної автономії. При цьому наголосив, що «Народ без означення кордонів не є справжнім народом».
Характерно, що і в період загострення недуги пам'ять Івана Яковича була ідеальна. Як засвідчив Сергій Шелухин, під час лікування в Одесі Франко пішов з ним до університету і в обговоренні одного реферату «зробив серйозні зауваження, здивувавши присутніх глибоким знанням предмету й цитуванням із пам’яті латинських, грецьких і єврейських джерел».
Велет не зважає на удари долі. Небо відлічує останні місяці життя, а Франко пише дочці Анні у Київ: «За останні роки у мене набралася немала стирта рукописів, готових або майже готових до друку. Працюю на запас, аби дармо не тратити часу, не маючи змоги знати, яка доля жде наше письменство, але не тратячи віри в його кращу будущину». (Зібрання творів у п’ятдесяти томах, том 50, ст. 424-425). Весь передостанній 1915-й рік у недужого Майстра фактично не було жодного дня без творчої праці.
Здавалось би, ніщо не загрожує життю Каменяра українського духу. Надворі вже 1916-й. Іван Якович у Притулку січових стрільців. До святкової вечері з нагоди Різдва Христового складає цілий цикл поезій «Пісна вечеря». Через три дні (подумати тільки!) опрацьовує дослідження «Українська стрілецька шнайдиза для розсікання дротів». Ще й отримує подяку за це від коменданта збірної станиці. Та що там діла військові! Невдовзі поет пише своєрідне дослідження під назвою «Закон про риболовство». А в середині квітня вже не пише, а диктує Мар’янові Колодію та Василеві Франку «Переднє слово» до останньої своєї наукової праці «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах»…
Читаєш – і приходиш до єдиного висновку. Величний тритомник Мирослава Мороза, як видно з усього, не має аналогів у світі. Його не можна читати «по діагоналі». Це не довідкове, не функціональне видання, а серцем витворена мозаїчна картина. Неначе міцно злютовані кришталики барвистої смальти, в цій картині таємничим сяйвом відблискують миттєвості, дні і роки невсипущої праці геніальної душі. А якщо сказати конкретніше – то це понад вісім тисяч ретельно вивірених і виважених фактографічних позицій. Можна уявити, чого це коштувало автору, коли тільки в окремих випадках добросовісно зазначається: «не знайдено, не збереглося…». Або ще й таке: «Автограф міститься на звороті бланка прописки Целіни Зигмунтовської. Твір без дати».
Про космічні масштаби літературознавчої епопеї можна судити і за широчезним науковим та довідковим апаратом. Чудовим заспівом до літопису Франка стали ґрунтовні статті Миколи Жулинського та Михайла Шалати і згадувана вже авторська передмова Мирослава Мороза. У кожному томі подано найдокладніші покажчики художніх творів, перекладів Івана Франка з іноземних мов, перекладів його творів іноземними мовами, наукових та публіцистичних праць, рецензій та фольклорних записів Франка, періодичних видань та збірників, у яких друкувалися його твори. Є також покажчики назв та імен і навіть географічний покажчик. Як допоміжний засіб читачеві пропонується список скорочень: інституції, установи, основні друковані джерела, псевдоніми та криптоніми Франка. А всього – понад 250 сторінок. Ціла книжка! І вже як шана світлій пам’яті: на елегантних суперобкладинках кожного тому – портрет Мирослава Мороза та його короткий життєпис… 
Цей прекрасний у всіх вимірах, майже 1800-сторінковий тритомник явився на світ під егідою Інституту літератури імені Тараса Шевченка, Інституту Івана Франка Національної академії наук України та Інституту франкознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Видання присвячено 160-річчю від дня народження геніального класика. До складу редакційної колегії тритомника увійшли Микола Жулинський (голова), Галина Бурлака, Дарія Гонтарева (Мороз), Євген Нахлік, Євген Пшеничний, Михайло Шалата, Олена Луцишин. Упорядкувала видання дочка Мирослава Мороза Дарія Гонтарева (Мороз). Наукове редагування окремих томів здійснили Галина Бурлака, Олена Луцишин та Євген Пшеничний. Художнє оформлення і складну коректуру взяли на себе львів’яни Анна Кондрасюк, Михайло Марко і Наталія Федорак. А спорядили у світ це високохудожнє диво знамените львівське видавництво «Артос» і дрогобицька книжкова друкарня «Коло» в особі класних видавців Михайла Перуна і Миколи Походжая. Тож нехай знає Україна: львів’яни попрацювали на славу!
Що можна сказати на завершення? Читаймо, перечитуймо нескінченний Літопис великого життя! Безмежного життя у вічнім Слові!
…Знову і знову повертаюся до першого запису за 1856-й рік. Ось той запис: «1. Серпня 27, середа. У селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту в Галичині в сім’ї Якова Івановича Франка та його дружини Марії Миколаївни народився син, якого при хрещенні назвали Іваном». Перед очима і серцем поволі пропливають живі, бентежливі сторінки – аж до печального запису 1916-го року. Ось той запис: «2706. Травня 28, неділя. Іван Франко помер о годині 4-й пополудні. Присутніми під час його кончини були С.Левинська та М.Колодій»…
Лише кілька рядків. А за ними – Безсмертя. І ми вже чуємо, як стогне вічна магма, як закипає у глибинах пам’яті невгасимий Вулкан українства.
Петро Перебийніс
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама