Столичний Театр на Подолі, будівництво якого було пов'язане зі скандалами і протестами громадськості, почав свою роботу. На його сцені вже були показані перші вистави, а з нового року там будуть представлені і прем'єри, які зараз активно готують подільські артисти. Це другий театр в країні, збудований за роки Незалежності. І його сцену відкривав сам Президент України Петро Порошенко.

Але у художнього керівника Віталія Малахова, крім новосілля, ще дуже багато роботи – як завершити адаптацію приміщення під потреби театру, які старі вистави перенести в нові сцени, і навіть як нагріти новобудову, адже в театрі ще не включено опалення.

Тим не менш, вже зараз можна сказати, що внутрішнє оздоблення Театру на Подолі – найсучасніше в Україні. Сцена оснащена за останнім словом техніки: враховані всі вимоги сучасного залу з його акустикою, проекцією, екранами, лаштунками. І якщо зовнішній фасад ще може викликати суперечки і сумніви, то це дійсно театр третього тисячоліття.

Важливо, що колектив отримав свій дім як раз до тридцятиріччя від дня заснування. Адже і людині негоже, досягаючи середнього віку, тулитися по чужих кутках. А театру поневірятися без постійного даху – тим паче. І тільки завдяки зусиллям і авторитету Віталія Малахова ця трупа не розпалася, і Театр на Подолі не припинив свого існування.

Про те, які прем'єри будуть представлені у новому році, які бонуси отримають глядачі під час відвідування Театру на Подолі і навіть які види кави, приготовані всесвітньо відомим бариста, тут можна буде випити, Віталій Малахов розповів Укрінформу.

- Ви вже більше місяця живете в нових стінах. Якось вже освоїлися? Зазвичай люди власну квартиру заробляють до 30 років, ось і ваш театр обзавівся своїм домом якраз до 30-річчя з дня заснування.

- Так, це правда. Поки ще немає тепла, не все в порядку з електрикою, не підключили ще підстанцію, вбудовану всередині театру. Але потихеньку життя налагоджується...

- Але найголовніше в театрі – його репертуар. І вас вже встигли звинуватити в тому, що ви проросійськи налаштовані. Хоча я переглянула афіші та знайшла лише дві російські п'єси, а все інше – українські вистави. Будете знімати російські постановки, щоб закрити рот недоброзичливцям?

- Ні. Ми хочемо бути законослухняними громадянами. Дійсно, досі якісь звинувачення звучать. Але є закон, який не передбачав ніяких обмежень і проблем. Тому ми ставимо те, що написано російською – мовою оригіналу. Не переказувати ж Горького або Чехова українською, якщо їх розуміють і без цього. У нас в репертуарі чотири вистави за Чеховим, поставлений також Олександр Вампілов. Вважаю, їх безглуздо перекладати. Коли ми готували прем'єру «Шість персонажів у пошуках автора» Луїджі Піранделло, то, природно, перекладали текст українською. І це був гарний достойний переклад.

Але хочу сказати, що у найближчий рік ми збираємося ставити практично всі нові вистави тільки українською мовою. Я вважаю, що це «слушне зауваження» наших критиків. І ми суттєво збільшимо кількість українських п'єс.

Зараз Стас Жирков готує виставу «Дівчинка з ведмедиком» за Віктором Домонтовичем – це дуже серйозна постановка. Українська Лоліта! А Домонтович – надзвичайно цікавий автор. Інсценізацію за цим романом робить Павло Ар'є – відомий сучасний драматург і режисер. А Валентин Козьменко-Делінде буде ставити українською виставу «Віра. Надія. Любов» за відомим твором Купріна «Яма». Ця тема хоч і скандальна, але цілком вписується в репертуар, тому що там показана місцева київська історія, пов'язана з Подолом, де і знаходиться наш театр. А після цього ми приступимо до вистави «Український Декамерон». Її на нашій сцені поставить Влад Троїцький.

- Так він же його в Одесі ставив!

- Нічого страшного. Вистава вийшла гарна, нехай і в нас така буде. У мене вже відбулися попередні переговори з актрисою Ірмою Вітовською та режисером Максом Голенком. Поки не буду говорити, що це буде за матеріал, але теж українською. Сам я зараз закінчую ставити виставу «Продавець дощу» Річарда Неша. Теж українською.

- Ще одна прем'єра "Хіба ревуть воли, як ясла повні" за твором Панаса Мирного у вас заявлена, як мюзикл? Як це буде виглядати?

- Це одна з нагальних проблем, яку ми збираємося вирішувати. Коли я займався «Сойчиним крилом» за Іваном Франком, то зрозумів, що наш обов'язок – просвітити глядачів прекрасними творами українських авторів початку XIX століття. Адже Ольга Кобилянська, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, сам Іван Франко – ці письменники за рівнем дарування нічим не поступаються тому ж Стефану Цвейгу, Емілю Золя...

У школі нам прищепили якісь певні погляди на того чи іншого автора. Того ж Максима Горького або Володимира Маяковського вважали революційними авторами, а вони набагато глибше і цікавіше в своїй творчості. Більше того, мені здається, що несправедливо поверхово розглядаються такі письменники, як Володимир Сосюра, Павло Тичина. І наше завдання як раз просвітити самих себе і глядача.

Ми не збираємося активно ставити сучасну драматургію. Мені здається, що цим повинні займатися Молодий театр, театр «Золоті ворота», а наш напрямок – це переважно українська класика, і наше завдання – знімати з неї нашарування, пов'язане зі шкільною програмою, з її вузьким трактуванням.

Розумієте, Чіпка, головний герой «Хіба ревуть воли...», мало чим відрізняється від персонажів серіалу «Бригада». Це історія молодої людини, доброї та порядної, яка волею обставин і через неправильні життєві орієнтації була доведена до того, що стала масовим убивцею. Там є певні рішення, і це далеко не весела вистава. Але для українського театру характерно музично-драматичний напрямок. А ми до відкриття нової сцени існували, як пересувний музично-драматичний Театр на Подолі. (сміється) Ми грали то в палаці «Україна», то в Гостинному дворі, то ще десь. І ставили музичні вистави – напевно, саме так треба їх називати.

- Ви збираєтеся також співпрацювати і з Юрієм Одиноким, і з Андрієм Жолдаком. На яких умовах будете їх запрошувати?

- На разові постановки. У нас гарний театр, тому тут повинні ставити всі гарні режисери. Не повинно бути амбітного «панування» одного Віталія Малахова. Тому і запрошуємо. Як я вже сказав, першу прем'єру робить Стас Жирков, потім Макс Голенко. Дійсно, ведуться переговори з Одиноким, з іншими режисерами.

- Раніше в театрі йшли тільки ваші постановки. Як це ви так різко змінили думку?

- Розумієте, коли у нас не було своєї сцени і власної репетиційної бази, то запрошувати когось було проблематично. Зобов'язані були мучитися я і наші актори. А зараз, коли у нас є такий прекрасний майданчик, то це стало цілком реально. До того ж, я не тільки художній керівник театру, але і директор. І це зобов'язує мене думати також про фінансовий план театру. Ми не відмовляємося від палацу «Україна», будемо грати на трьох сценах. Третя – це наш малий експериментальний майданчик у самому театрі. Зараз ми граємо до 40 вистав на місяць. Пізніше будемо грати понад 60. І це нормально.

- Відкриття Театру на Подолі було у всіх на вустах. Приїхав президент, спонсори з корпорації «Рошен». Можна припустити, що у вас в театрі тепер «все буде в шоколаді»?

- Не загадуйте. Меценати побудували будівлю – і «до побачення»! Залишилися ще якісь речі недоробленими – меблі, ще щось... Все інше – самі!

- Не секрет, що перші особи створюють моду на театр. Куди вони ходять, туди і публіка підтягується.

- Я думаю, що на сьогодні це не так. Зараз вісімдесят відсотків наших проблем пов'язані з іменем Президента. Тому що люди, які перебувають до нього в опозиції, виступають проти всього, що пов'язане і з нашим театром. І я знаю, що борці за Київ використовують ситуацію навколо нашого театру для війни з мером Віталієм Кличком.

- Тобто, ви опинилися у заручниках політичного протистояння?

- Коли був перший Майдан, до мене приїжджали друзі з Едінбурга і Глазго, які побували у всіх больових точках планети: хобі у них таке. І вони говорили: «Там, де проливається кров, нічого не буде». Ця ж фраза звучить і в «Грек Зорба». Але, на жаль, троянди ростуть на грязі. І у даному випадку – з відкриттям театру – я теж не чекав, що буде легко. Звичайно, ми десь допускали помилки. І я з повагою ставлюся майже до всіх, хто висловлював нам претензії, але все це відбувалося у правовому полі. Подобається фасад, не подобається – висловилися всі, хто хотів. Можливо, я б взяв іншого архітектора, але не я вирішував. І я не беруся критикувати. Я не архітектор.

- Але ви були в багатьох театрах, заходили до гримерок, бачили залаштунки. Чим кардинально відрізняється новий Театр на Подолі від інших театрів?

- Наше гасло – «Все необхідне, нічого зайвого». Золота, діамантів теж. Зате є ліфт для людей з обмеженими можливостями. На сцені встановлено шість відеопроекторів та ноу-хау театру – чорний проекційний екран. Також ми вибрали жорсткі лаштунки, які розгортаються під різними градусами. І ми можемо проекційно створити будь-який простір. Наш театр обладнаний за останнім словом техніки. Друге, наше фойє буде працювати ще й як hub. Це щось на зразок будинку культури. Там є все для проведення художніх виставок, сучасного відеоарту. Будуть також проводитися майстер-класи. Ми вже домовилися з продюсерським центром Олега Кохана, який має цілий кейс режисерів. На сцені Театру на Подолі виступив кінорежисер Девід Лінч, який побував у Києві, є ще попередні домовленості з використання нашого залу для запрошення музикантів високого рівня. Можливо, у нас заспіває «Київська камерата». Ми запросимо кураторів для цієї діяльності.

- Я прочитала, що у вас у фойє відкривається кафе з 11 ранку, де буде подаватися авторська кава. Підозрюю, що це придумала ваша дочка Даша Малахова – відомий ресторатор.

- Ні. Це ідея Вадима Грановського, він чемпіон Британії у конкурсі бариста і фіналіст чемпіонату світу з приготування кави в джезві. Вадим робить чудовий напій – від найпростішого до найскладнішого. Ми все зважили, і відмовилися від такого поняття, як ресторан. Зупинилися на кафе з гарною кави, десертами та бутербродами. З'ясували, що в театрі найбільші черги – у жіночий туалет і в буфет. Тому передбачили і це. У жіночому туалеті – найбільше кабінок, і на кожному поверсі є туалети унісекс. Так! Я вам зараз розповім, і ви зрозумієте, як це важливо. Ви приходите з маленьким хлопчиком і куди його вести, чи тато з дівчинкою? А у фойє можна буде залишити речі в скриньках, і закрити їх на ключ, щоб не носити з собою. Зараз інший час. Усі ці дрібниці потрібно враховувати. Ще ми практично відмовилися від паперової продукції. Вся реклама і афіші – у формі відео-проекції, на екранах.

- Бережете ліс?

- І це теж. Але головне – друкувати афіші довго, а ми хочемо щодня виставляти преамбулу, анонс до спектаклів. Провівши дослідження, ми зрозуміли, що глядачі часто не знають авторів, на яких вони йдуть. І трактування режисерські тому не розуміють, навіть думають, що так було написано в п'єсі. Тому в преамбулу внесемо всю необхідну інформацію. Ось йде, наприклад, «Мина Мазайло», а ми будемо крутити під час антракту фільми із «Звенигори», що відповідають цій епосі. На проекційних екранах розповідати про культуру і той час.

- Це буде якийсь освітній центр?

- Це все для того, щоб глядач розумів, на що він прийшов.

- А у вас будуть дитячі вистави?

- Ми дуже завинили перед дітьми. І зараз починаємо робити таку виставу. Є ще певні пропозиції. Звичайно, наявність на сцені великої кількості відеопроекторів та усіляких інших чудес дозволить нам ставити сучасні казки. І не обов'язково «Котигорошко», а вистави для дітей, які не відриваються від комп'ютерів. Може бути про космос. Плануємо навіть інтерактивні проекти – з участю дітей. Це будуть вистави для всієї родини.

- Ви прекрасно співпрацювали з акторами Богданом Бенюком та Анатолієм Хостікоєвим. Коли чекати ще вистав рівня «Грека Зорби»?

- Щодо «Грека Зорби» не знаю. Але Бенюк грає у нас в постановці «Сто тисяч». З Хостікоєвим поки не зрозуміло. Він трохи прихворів. А до цього ми розробляли його проект для театру.

- Ви співпрацювали з Володимиром Горянським у виставі «Звідки беруться діти?» Будете продовжувати практику запрошення на разові проекти зірок, які працюють не у вашій трупі?

- Звичайно! Я хочу, щоб Олексій Горбунов у нас зіграв. Тут повинні бути гарні актори, гарні режисери, гарні вистави.

- А молодому артисту важко до вас потрапити?

- Ні. Ми щороку набираємо в штат досить багато молоді. Цього року взяли чотирьох в трупу, дуже талановитих!.

- А як ви їх набираєте? Старих виганяєте?

- Хтось іде. Ось Віка Булітко пішла в скетч-проект «Дизель-шоу», але на днях ми з нею зв'язувалися, і, цілком можливо, що у січні вона буде зайнята у виставі. Сподіваюся, Віка повернеться в театр, коли втомиться від жартів (сміється). Текучка у нас маленька.

- Зараз запровадили контрактну систему для театру. Як ви ставитеся до нововведень? Ось ви створили свій театр, але потім доведеться комусь віддати... Не прикро?

- Відповім так: у нас в театрі йшла вертепна вистава «Ірод», де йдеться про побиття немовлят, щоб знищити можливого конкурента іудейського царя. І я хочу до цієї вистави знову повернутися, тому що відчуваю в собі комплекс Ірода. І не тільки я. Думаю, що всі, хто щось самі створили, побоюються, що прийде хтось, хто їх змінить. Але цього не треба боятися. Як Чехов раба з себе видавлював, так я видавлюю Ірода. Тому що вважаю, що наш театр повинен очолювати кращий режисер. І поки я таким є, буду залишатися біля керма. Але якщо відчую, що з'явився наступник, віддам в його руки цей театр. За свої слова треба відповідати.

- Так ви вже підготували наступника?

- Нікого я не готую. Так як упевнений, що у нас повинні ставити спектаклі молоді режисери, а їх має прийняти трупа. Вірю, що це все складеться само собою.

- А зараз театральний час? Вашому театру 30 років, як і багатьом іншим муніципальним театрам. Час їхньої появи ознаменував театральний бум у столиці.

- Дуже театральний! Я ходив на вистави, які підтримала Британська рада в Україні, і був вражений, скільки у нас талановитої молоді. З дев'яти побачених мною вистав, вісім виявилися такими, що я готовий у цих молодих режисерів вчитися.

- У сенсі?

- Не йти в учні, звичайно! (сміється) Як би це пояснити? Якщо я дивлюся виставу, то розумію, як те чи інше робиться. А ось там я не розумів, як робиться. І мені цікаво, як режисер це вигадує. Вистави йшли по 20-30 хвилин, і, можливо, цього матеріалу не вистачило б на два повноцінних акти, але те, що вони показали, було чудово. Те саме стосується і молодих акторів. Інша справа, що під час нашого професійного становлення було трішки легше. Коли я у 23 роки став головним режисером Театру естради з трупою 120 чоловік, ми тоді отримували стабільну зарплату, якої вистачало на нормальне життя, і нам не потрібно було підробляти в кіно, на корпоративах та інше. Ми могли дозволити собі цілими днями займатися тренажом, репетирувати... А зараз мені таку систему дуже важко впровадити в театрі, тому що економічні проблеми вносять свої корективи.

- Артисти вашого театру дуже затребувані в кіно і серіалах. Як ви до цього ставитеся?

- Нормально. Публіка ходить на певних артистів, яких бачить на екранах. Це Софія Письман, Сергій Сипливий, Даша Малахова, Сергій Бойко, Артем Мяус, Олександр Данильченко, В'ячеслав Довженко, Аня Саліванчук, – дуже багато затребуваних... Але всі вони тримаються за театр, тому що це постійна школа. Коли ти працюєш щодня на сцені, то ти артист! А коли ти починаєш серіалити, то втрачається професійна форма. Є основний момент: театр побудований на спілкуванні акторів один з одним на сцені, а в кіно це спілкування з камерою. І для того, щоб напрацювати прийоми імітації, артистам необхідно періодично тренуватися, особливо на камерних сценах.

- І глядачі на улюблених серіальних героїв ходять. А ви відчуваєте, що завдяки зниженню гастрольної діяльності російських театрів у вас підвищилася відвідуваність?

- Ні, я б не пов'язував. Ну що таке для 4-мільйонного міста навіть два рази зібрати зал палацу «Україна»?

- А Президент тепер до вас часто ходить?

- Я бачив його один раз на відкритті театру, і все! А ось Марина Порошенко з дітьми до нас раз на кілька місяців приходить. Без пафосу, з одним охоронцем. Наш театр ще любить дочка Миколи Амосова Катерина. І, мабуть, за її рекомендацією наші вистави дуже полюбили лікарі. Я вже сміюся, що за спеціалізацією лікарів можу встановити, хто чим хворий (сміємося).

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, Київ

Фото: Євген Любімов, Укрінформ