День, що назавжди змінив Америку. Чи змінює її й досі?

День, що назавжди змінив Америку. Чи змінює її й досі?

Блоги
955
Ukrinform
Не можу поки сказати щодо літери, але дух роману «Моторошно голосно й украй близько» Стівен Долдрі у своїй екранізації вгадав і передав цілком точно.

Джонатан Фоєр написав свою книгу 2005 року, але якщо судити, знову-таки, за фільмом, не полишає відчуття, що роман створено на свіжих ранах, які ще кривавлять, - тілесних і душевних. Хоча, швидше за все, вони ще не загоїлися і чотири роки по тому. Надто вже потужним був струс для Америки, що вперше стикнулася з терористичним викликом такого кшталту і була до нього явно не готовою - майже з усіх точок зору.

Як американці знову намацували під ногами і в душах точки для опори та мотиви, аби жити далі, у фільмі показано на прикладі дев'ятирічного хлопчиська Оскара Шелла, батько якого зник того фатального ранку 11 вересня. Оскар, не по літах розвинений і розсудливий, проте все ж іще хлопчик, намагається знайти для себе віддушину, завершивши їхній спільний із батьком проект із пошуку слідів «нью-йоркської Атлантиди» - змитого водою Шостого району, а потім - намагаючись розгадати таэмницю залишеного батьком у вазі таємничого ключа, до якого Оскар шукає замок. Він не в змозі зізнатися собі, але сподівається, що знахідка допоможе приглушити біль від втрати, який посилюється ще однією обставиною, пов'язаною з ним, його батьком і тим страшним днем. Обставина, цілком зрозуміла через стресовий стан, в якому тоді перебував Оскар, але про яку йому важко звіритися навіть власній матусі.

Хоча в принципі всі ці пошуки дев'ятирічного хлопчика - не що інше, як спроба знайти в собі сили, а головне - мету і бажання, щоб жити далі. А через нього - пошуки того ж всією приголомшеною трагедією Америкою. Залишена татом єдина зачіпка - прізвище на конверті з ключем змушує Оскара обійти кількасот жителів Нью-Йорка із цим прізвищем. І в кожного з них своя втрата, свій біль і своя розгубленість. Юний Шелл приходить до них теж не тільки із запитанням, але і зі своїм болем теж, чого зовсім не приховує. Однак цей спільний біль від втрати дивним чином породжує відчуття єдності й солідарності, відчуття того, що не тобі одному зараз зле, не тільки ти зараз у розпачі й безвиході. І це почуття не тільки допомагає вгамувати біль, але і вийти за рамки свого зануреного в тугу внутрішнього маленького світу, зрозумівши, що мертвим ти вже не допоможеш, але ще можеш допомогти живим: близьким, рідним і друзям, що є заради кого і чого жити далі. А через конкретних людей оживала і поверталася до рівноваги країна загалом. Країна вже інша, тому що залишитися колишніми після цієї точки неповернення було неможливо. Країна, перед якою постали жорсткіші реалії, виклики та необхідності. Але водночас і країна сильніша, готова до цих викликів. Ланцюжок ніби нанизаних одна на одну коротких сцен ближче до фіналу, що символізують це єднання - це, по суті, воскресіння з попелу, просто неможливо споглядати без сліз, настільки там все щиро, емоційно й переконливо! Плюс безпомилково добрана сюди музична тема, за яку, як і за всю музику до картини, залишається тільки вкотре вклонитися Александру Деплі.

У фільмі Долдрі просто чудові акторські роботи! Том Генкс, Сандра Буллок, Макс фон Сюдов до 2011 року давно заробили собі авторитет і визнання. Проте ролі в «Моторошно голосно й украй близько» особисто для мене, та й думаю і не тільки, назавжди залишаться особливими, немов заторкнули в них якісь потаємні душевні струни, щось глибоко особисте, оскільки ніхто з них досі так не викладався на екрані, при тому що жодному з них не властиво взагалі працювати недбало, впівсили, ніхто з них досі не був настільки щирим і переконливим.

Однак почати хочеться з таланту юного - Томаса Горна, який виконав роль Оскара Шелла. Шкода, що єдиною його більш-менш помітною роботою в кіно після фільму Долдрі наразі є лише «Космічні воїни» Шона МакНамари, що вийшли 2013 року, плюс ще роль в одній короткометражці в 2016. Однак те, що режисер видобув в особі Томаса справжній акторський самородок, - поза сумнівом. Юний актор зіграв у нього (дебютну, між іншим, роль і зовсім не просту!) і по-дитячому безпосередньо, і по-дорослому поважно. Персонаж зобов'язував: Оскар, як я вже говорив, не за віком розвинений, розумний, серйозний і розсудливий. І щосили намагається бути таким. Але природу не обдуриш - по суті своїй він ще дитина, його непередбачувані вибухові реакції, сльози, зміни настрою підтверджують це. Це не прилизаний хлопчик з картинки, він живий і справжній. Вийди на вулиці Нью-Йорка - і перестрінеш тисячу таких, зі своїми радощами, проблемами і переживаннями. Зобов'язані ми цим саме відмінній грі Горна. Сподіваюся, він все ж іще знайде себе у великому кіно. За такого дебюту, певен, йому буде що там сказати, тим більше набувши досвіду.

Акторові рівня Тома Генкса, як на мене, ще від початку кар'єри був до снаги будь-який персонаж у будь-якому жанрі, що він цією самою кар'єрою опісля і довів. Але переплутати Томаса Шелла з якимось іншим його персонажем не вдасться, навіть якщо закортить. Уже знайомі, але все одно якісь особливі примружені очі, світлий і щирий погляд, дитячі наївність і безпосередність. Але водночас - статечність, шалена енергія, позитив, ентузіазм і любов до життя, якими він може заразити будь-якого, - все це робить героя Тома таким, що запам'ятовується навіть із-поміж десятків інших. Скажете, ви це вже бачили? Щось в оскароносному «Форресті Гампі», щось у «Зеленій милі», а щось, наприклад, - у «Терміналі»? Проте це геть інша річ, геть інша комбінація, інший характер, інший неповторний персонаж.

Не схожою на решту своїх героїнь вийшла і Лінда Шелл у Сандри Буллок. Особливо яскраво проявила вона себе ближче до фіналу, зігравши кілька сцен, які просто зашкалюють від емоцій.

Дуже яскраво розкрився у фільмі і талант Макса фон Сюдова. Кожна зіграна ним сцена стала шедевром, у кожній із них він довів, як можна багато висловити поглядом, мімікою, жестами і обходитися при цьому взагалі без слів. Номінація на «Оскар» за роль другого плану в 2012 була більше як заслуженою, і Крістофер Пламмер, який у підсумку тоді отримав статуетку за «Початківців», напевно, показав там щось справді неперевершене, зумівши зумів випередити фон Сюдова.

З-поміж інших акторів другого чи навіть швидше напівтретього плану у стрічці треба, звісно, обов'язково назвати Віолу Девіс, Джеффрі Райта, але предусім - неповторного Джона Гудмана, який неймовірно зіграв швейцара і став у фільмі справжнім королем епізоду. 

Девіс, втім, можна з таким же правом назвати королевою. Тут вона вкотре, але не востаннє довела, що їй однаково вдаються ролі як першого, так і другого планів. Адже перед роллю в «Моторошно голосно і вкрай близько» була теж робота другого плану Віоли в «Сумніві» (2009), висунута на «Оскар», а після фільму Долдрі - роль у «Прислузі» (2012), цього разу головна і теж претендент на нагороду Американської кіноакадемії. Ну а в лютому 2017 Девіс нарешті отримала статуетку за роль... так, саме другого плану в «Парканах», де вона стала чудовим дуетом для Дензела Вашингтона. А до, після і поміж усім цим були ще героїні в «Загоні самогубців» (згадайте, яка там сила-силенна зірок, і скажіть, чи легко було запам'ятатися роллю другого плану?), «Грі Ендера», «Полонянках». Це з тих, що вдалися. Були і прохідні на кшталт «Лицаря дня» і «Великої гри». Були й відверто невдалі картини - серед них «Прекрасні створіння» і «Їж, молись, кохай». І якщо в першому провина Девіс мінімальна - там, на мій погляд, головна проблема в недолугому сценарії, - то за другий вона цілком відповідальна разом з іншими, включаючи Джулію Робертс: роль в екранізації роману Елізабет Гілберт не стала для Віоли вдаллю. Хоча подібні проколи - у Девіс швидше виняток, ніж правило.

Підсумок: фільм Стівена Долдрі - глибока, емоційна, історія, що міцно бере за душу, і практично вільна від велемовного пафосу, а тому ще більш людяна.

Михайло Коронкевич

Усі фото: IMDb

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-