Валентин Коваль, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення
Після показу першого українського фільму в КНР можемо очікувати на мільйон китайських туристів
27.10.2017 12:25 2363

Фільм «Сторожова застава» можуть показати в кінотеатрах Китаю. На такий результат розраховує Україна в рамках співпраці з КНР, про яку домовились представники Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Державного агентства з питань кіно та медіаіндустрії з колегами з державного управління Китаю з питань преси та видавництва, радіо, кіно та телебачення.

Про деталі цієї співпраці ми вирішили розпитати у члена Нацради та колишнього гендиректора телеканалів «М1» і «М2» Валентина Коваля. Крім того, в інтерв’ю Укрінформу він розповів, чому учасники телешоу «Голос країни» не стають зірками та за що поважає Світлану Лободу.

КИТАЙ ГОТОВИЙ ВКЛЮЧИТИ УКРАЇНУ ДО ДЕСЯТКА КРАЇН-ПАРТНЕРІВ

— Валентине Юрійовичу, ця українсько-китайська співпраця зосереджена, передусім, на кіновиробництві, телевізійному обміні та організації кінофестивалів . Уточніть, будь ласка, що саме передбачається?

— Доступ до китайського ринку може бути дуже корисним для української теле- та кіноіндустрії. За статистикою, в КНР щомісяця відкривається стільки кіноекранів, скільки взагалі є в Україні. Так, у 2015 році в Китаї щомісяця відкривалося 600 екранів, і стільки ж їх працює в Україні загалом. Якщо українські фільми зайдуть на китайський ринок, то це буде два-три проекти на рік у найкращому випадку. Зважаючи на те, як функціонує кінопоказ, це такі короткі присутності, бо зазвичай фільм живе один-два вікенди – і все: за десять днів контакти закінчуються. Телебачення функціонує зовсім інакше, воно існуватиме в інфополі постійно, завдяки чому китайці зможуть почути українську точку зору на певні події і дізнатися про Україну.

— Тим не менш, китайський ринок, як і саму країну, прийнято вважати одними з найбільш закритих…

— Так, є певні забобони, нібито Китай – надто закрита територія. Справді, там існує жорстка квота на іноземні фільми, зокрема американських має бути не більше 25-и на рік. Разом з тим, ще до 36 фільмів некитайського виробництва можуть вийти в прокат у КНР. Ми розраховували хоча б на одне місце в цій квоті для українського кіно. Але під час зустрічі виявилися не готовими до швидкостей колег і прямого запитання: який фільм хочемо запропонувати для прокату в Китаї…

— То чи визначено вже, який саме фільм ми запропонуємо Китаю?

— Прямо на зустрічі ми обговорювали анімаційний фільм «Викрадена принцеса» . Та нам пояснили, що мультиплікацію вони не вважають чимось таким, що мають регулювати, прискіпливо вивчаючи контент... Їх, передусім, цікавить «велике» ігрове кіно. Тому Українська кіноасоціація наразі визначається, що то буде за фільм. Більшість представників індустрії схиляється до того, що ним стане «Сторожова застава» . Скоріше за все, він і є тим фільмом, з якого можна стартувати в Китаї. Це історичне фентезі, яке зняте так, що не знаючи країну-виробника, важко сказати, що вона робить перші кроки в міжнародній дистриб’юції.

Починати ж одразу з якоїсь сучасної драми або драми, яка торкається певних історичних моментів, не зовсім правильно. Якими би важливими для нас не були такі теми, ті ринки, все ж, не готові розділити наш біль стосовно подій навколо Другої світової війни, а особливо, наші нові розуміння тих подій, у них інший погляд на це.

— Певно, є й особливі вимоги, які Китай висуває до своїх партнерів?

— Китайці з величезною повагою ставляться до своїх державних лідерів і своєї історії, до релігії, тому гумор на такі теми не дозволяють. Через це й формуються обмеження щодо контенту, який потрапляє на їхній ринок. Ми пояснили, що ставимось до цього з розумінням і готові відповідати таким вимогам. При цьому Китай готовий включити Україну до десятка країн, із якими здійснює більш-менш відкриту політику. Це важливо, бо в Китаї сьогодні живуть 1,5 мільярда зовсім не бідних людей. Варто також розуміти, що бізнес-кола всіх східних країн – а ми за останній час відвідали також Південну Корею та Індію – дуже прислухаються до ініціатив керівництва своєї держави. Тож втілювати будь-які проекти за межами своєї держави намагаються в руслі загальностратегічних історій.

— Посольство України в Китаї також повідомило, що компанія Film.ua Group зніматиме новий фільм у копродукції з Китаєм. Що відомо про цю співпрацю?

— До компанії Film.ua Group влітку цього року звернулась організація «Китайський міжнародний арт-бізнес-альянс» з ідеєю відзняти фільм у рамках впровадження ініціативи «Один пояс, один шлях» . Під час нашого перебування у Китаї якраз і відбулась прес-конференція з нагоди початку роботи над цим фільмом. Передбачається, що китайська сторона здійснюватиме його часткове фінансування. Сценарій розробляється разом, кастинг акторів також проводиться спільно. До кінця грудня цього року має завершитись пре-продакшн.

— Про що буде цей фільм?

— Сюжет досить сучасний. Фільм про те, що з часів Шовкового Шляху залишились артефакти. Різні культури, навіть не контактуючи одна з одною, мали певні схожі символи. Китайські вчені дізнаються про те, що в Україні знайшли артефакт, який дуже подібний до речей, що були десять віків тому в Піднебесній. Вони приїжджають до України – тут пригоди і розпочинаються… Має вийти такий собі «Джейс Бонд», але українсько-китайський.

— Повернімось до ваших нещодавніх домовленостей з КНР. Зокрема, до частини, пов’язаної з організацією кінофестивалів. Чи є в українських фільмів шанси потрапити на великі китайські кінофести?

— Не тільки потрапити. І не тільки шанси. «Незламна» минулого року отримала приз за головну жіночу роль на Пекінському кінофестивалі. Загалом, у Китаї є три значних кінофестивалі, що проходять у містах Шанхай, Пекін і Гуанчжоу. Китайська сторона готова посприяти тому, щоб українські фільми були показані на цих заходах. Ми ж запросили їх на «Молодість», що відбудеться наприкінці травня 2018 року, та на Одеський міжнародний кінофестиваль.

Також говорили про можливість проведення тижнів українського кіно в Китаї та навпаки.

— А як щодо телевізійного обміну. Чи визначено вже, який український телеканал може з’явитись у Китаї?

— Із держсекретарем Міністерства інформаційної політики Артемом Біденком ми обговорювали можливість залучення UA|TV . Але ще одна особливість: на цьому телеканалі має бути постійний звуковий супровід певною мовою. Тому якщо китайська сторона буде готова прийняти UA|TV у нинішньому форматі, тоді МІП буде шукати можливість створити спеціальну його версію для Китаю.

— Будь-яка співпраця має бути взаємовигідною. Для України прогнозований ефект очевидний – вихід на доволі закритий китайський ринок. А чим ми приваблюємо Китай?

— У Китаї такий підхід: якщо лідер сказав, що Україна – це гідна держава, то вони будуть з нами співпрацювати. Саме в цьому, на мій погляд, і криється причина того, що ми змогли домовитись про більше, ніж розраховували. По-друге, у них дуже розвинений туризм. Китайська сторона переконана, що після показу першого українського фільму, де будуть кадри з красивим Дніпром, кручами, островами, ми отримуватимемо по мільйону туристів щороку, а то й більше. Для них важливо, щоб їхні туристи приїжджали до нормальної, урівноваженої країни, якою вони вважають Україну. До того ж, їм цікаво тут знімати, бо в нас адекватні ціни та зрозумілі продукти.

«DZIDZIO КОНТРАБАС» ОКУПИВСЯ ЗА ПЕРШИЙ ЖЕ ВІКЕНД

— Рік тому в інтерв’ю Укрінформу колишній голова Нацспілки кінематографістів Сергій Тримбач говорив про те, що для розвитку галузі Україна має щороку продукувати не менше 50 фільмів.  Чи згодні з цією тезою? І наскільки вона актуальна нині – особливо після заборони в Україні низки російських фільмів і серіалів?

— Зрозуміло, що кількість із часом переростає в якість. Після того, як в Україні потрапили під заборону російські телеканали і контент, наші кіностудії стали більш завантаженими, ніж за часів співпраці з Росією. Навесні минулого року в Україну завезли близько 20-ти професійних кінокамер, які тут же розписали на два роки вперед. Тобто будь-яка кількість техніки відразу ж використовується, бо телеканали та кінотеатри потребують кінопродуктів. Наші зрозуміли, що можуть бути не просто партнерами Росії або російською тінню, а окремими гравцями на європейських і азійських ринках.

Не знаю, як щодо 50 фільмів... Думаю, зараз їх знімається більше ніж півсотні, але до кінотеатрального показу доходить таки менше 50-ти. Так, наприкінці вересня було декілька тижнів, протягом кожного з яких були прем'єри українських фільмів. Разом з тим літо в цьому сенсі було «порожнім», навесні лише кілька фільмів вийшло...

— Які з останніх українських фільмів ви би відзначили?

— Ще не дивився «DZIDZIO Контрабас», але піду на нього, як тільки зможу. Я просто знаю Мішу (Михайло Хома – справжнє ім'я фронтмена гурту «DZIDZIO», – ред.) вже багато років поспіль і розумію, що його природна енергія й та «дурня», що лізе з нього на кожному кроці, не можуть не виявитись на кіноплівці. Тому я розумію, чому цей фільм окупився за перший же вікенд (фільм вийшов у широкий прокат 31 серпня і за перший вікенд показу зібрав 7,7 млн грн, – ред.). Правда, цей рекорд побила «Сторожова застава», зібравши за перший вікенд майже 8,2 млн грн.

Також досить цікавою роботою є фільм «Червоний». Дуже чекаю ще на появу «Кіборгів». Я бачив, як відбувалися зйомки і навіть переглядав режисерський монтаж першої половини фільму. Він виходить за рівень документального відновлення. Дуже важливо, знімаючи фільм про певні історичні події, зробити не просто докудраму, а своїми зйомками доповнити те, чого не було відзнято під час події. Навіть у цьому режисерському монтажі вже видно, що фільм буде не просто хронікою.

— На ваш погляд, наскільки наші фільми конвертовані в світовий кінопростір?

— На жаль, не конвертовані. Навіть найкращі українські серіали за динамікою втричі повільніші за середні британські. Умовно кажучи, якщо в кліпі кожні три секунди має мінятися план, то в серіалі – кожні п'ять-сім секунд. Звісно, це позначається й на бюджеті. Мені здається, динаміка нашого найкращого серіалу «Нюхач» поступається середньому західному серіалу. Якби американці знімали таке кіно, то вони, можливо, втричі збільшили би темп змін, насиченість сцен. Тобто наші пішли шляхом, яким там зазвичай не йдуть: американці використовують спецефекти просто для того, щоб не давати якусь натуру, здешевити процес продакшна. Наші ж створили спецефекти існування запаху, що доносить інформацію до героя. Цей серіал проданий до багатьох країн світу, причому до деяких – як формат, тобто як сценарій. Так, японці перезнімають «Нюхача» на свій лад.

А взагалі, я більше можу сказати про наших музикантів, бо знаюсь на індустрії. Тож скажу, що й наші музиканти не є конвертованими в світовий шоу-бізнес. Так, у нас є артисти, які влітку не вилазять із фестивалів у Польщі, Словенії та Словаччині. Але далі слов’янських територій ніхто з них не йде. Ну ще до Росії їздили раніше…

МОГИЛЕВСЬКА, КАРОЛЬ І LOBODA – НАЙБІЛЬШ ПРАЦЕЛЮБНІ ЗІРКИ УКРАЇНИ

— Отже, плавно перейдемо від кіно і телебачення до музики. Тобто у нас зовсім немає артистів, які могли би конвертуватися на закордонний ринок?

— Ми всі виросли на тих музичних традиціях, які добре працюють тут і геть не невиправдані там. Узагалі, шоу-бізнес – дуже складна система, що продукує зірок. Світові зірки, умовно кажучи, ті ж Ріанна або Стінг, – вони, безумовно, талановиті, а ще відзначаються такою працездатністю, яка притаманна хіба що двом-трьом нашим зіркам.

— Кому саме?

— Час від часу вона прокидається в Наташі Могилевській. Ще така працездатність точно притаманна Тіні Кароль, чим і пояснюється її успіх. Також до цього числа входить і Свєта Лобода. Про неї зараз ніхто не говорить позитивно, та я все одно скажу так, бо вона дуже багато працює.

Але Loboda – тепер більше російська, ніж наша...

— Це окрема і непроста тема. Знову ж, чи варто їхати нашим на чемпіонат світу з футболу до Росії, якщо пройдуть відбіркові тури? Чи варто тримати свого посла в Москві і при цьому забороняти артистам виступати там із концертами?

Та повернусь до попередньої думки, яку не завершив. У світовому шоу-бізнесі для успіху важливі три складові: талант, працездатність і та «машина», що виносить попередні дві якості музиканта на вищий рівень.

І потім, там існує інститут продюсерства. От що робить не український продюсер, а правильний продюсер? Він ризикує своїми або позиченими грошима, причому ризикує так, що не зможе втекти до іншої країни і там сховатися. Продюсер – це, в першу чергу, маркетолог: він має розуміти, яка ніша вільна, і поставити в неї свою зірку. Далі він уже розуміє, як це спрацює, якою буде цільова аудиторія… У нас, на жаль, майже немає продюсерів. Якщо вони чиїмось грішми й ризикують, то скоріше за все, то гроші зірок, яких вони продюсують, тобто відбувається таке собі освоювання бюджетів.

Крім того, має бути законодавство, яке захистить продюсера від свавілля артиста, а ми все ще живемо у рамках трудового законодавства СРСР. Які б не були контракти, але не існує жодних форм взаємодії, які б гарантували тому, хто вкладає гроші, якийсь більш-менш стабільний контроль за тим, у кого він їх вкладає. Тому лише сімейні пари працюють як успішні проекти.

Цивільне законодавство про працю в Україні не дозволяє створити інститут продюсування. І того дня, коли в нас таки приймуть правильні закони, може вже й не з'явитися пара «продюсер–артист», останній з яких стане світовою знаменитістю. Має пройти час, аби викристалізувався проект, який можна буде запускати в світовий шоу-бізнес.

У «ГОЛОСІ КРАЇНИ» ПЕРЕМІГ СВЯЩЕНИК, БО ТАКИМ Є ФОРМАТ ПРОЕКТУ

— Тоді який сенс у талант-шоу на зразок «Ікс-фактору» та «Голосу країни», якщо у нас немає продюсерів?

— Талант-шоу – це про виробництво рейтингів, а не зірок. Тут важлива драматургія самого шоу. Тобто перемагають же не найкращі співаки або ж ті, хто потенційно міг би стати світовою зіркою, – перемагають ті, хто, з точки зору редактури шоу, проведуть усю цю слізну історію від початку й до кінця. Більше того, ці шоу створюються за форматами, які є безумовними законами в індустрії. Тож не варто дивуватися, чому торік у російському «Голосі» переміг священик, а цього року – в Україні. Так сталося лише тому, що це було прописано у форматі. Якби всі учасники талант-шоу знали, що написано в форматі проекту, то можливо, три чверті з них узагалі не брали би участі. І хоч вони розуміють, що навряд чи дійдуть до фіналу, але розраховують на популярність, здобуту завдяки шоу. Насправді ж, то не популярність, а впізнаваність. Так, тебе впізнають у під'їзді або в аеропорту, але ніхто не купить квиток на твій концерт. Та й за півроку розпочнеться новий сезон шоу – і з'являться нові герої.

До того ж, усі ці шоу не показують особистості музиканта. За умовами, усі вони співають чужі пісні, а глядач зазвичай оцінює, наскільки точно скопійовано оригінал.

«Фабрика зірок» на «Новому каналі» була єдиним талант-шоу, формат якого передбачав, що «чужу» пісню учасник має співати в дуеті з оригінальним виконавцем. При цьому конкурсант мав виконати її так, щоб відрізнятися від оригіналу. Решта формату полягала в написанні для «фабрикантів» нових пісень. Власне, з «Фабрики зірок» і вийшли півтора десятка нинішніх зірок, що близькі до топових. Це Тарабарова, Дарвін, брати Борисенки і навіть Nikita (солістка гурту Nikita Даша Астаф’єва була учасницею першої української «Фабрики зірок», – ред.).

Щодо «Голосу країни», то тут є одна особливість: звуковий рекординг Universal Music Group є співзасновником цього формату. В усьому світі переможець підписує контракт із Universal і далі вже починають працювати продюсерські штуки. Але якщо в Америці це дійсно працює, то в Україні Universal виступає представником по правах на музику, але не є машиною з виробництва зірок. Тому навіть «Голос країни» є всього лише шоу зі своєю драматургією.

Олександр Трохимчук, Київ.

Фото: Олена Худякова, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-