Ліричний тенор без «фактури». Люди йшли «на Білинника»...

Ліричний тенор без «фактури». Люди йшли «на Білинника»...

Блоги
880
Ukrinform
У співі він виливав усі свої радощі й печалі

У стрімкому плині часу трохи притупилася увага до багатьох славетних імен минулого.  Серед таких, на жаль, виявився видатний співак Петро Сергійович Білинник, чиїм голосом свого часу захоплювалися меломани в усій Україні і далеко за його межами. Пісні та романси, оперні партії з його голосу відтворені на більш як двохстах платівках. Повірте на слово: колись маловартісне, позбавлене вишуканого голосу в такі записи не потрапляло. 

Відколи себе пам'ятаю, дзвенить у моєму серці світлий, м'який і розлогий голос Петра Білинника. В юності й сам пробував співати "під Білинника", беручи участь у художній самодіяльності. Житель сільської глибинки, я, звісно ж, ніколи не помишляв, що колись віч-на-віч зустрінуся з ним, видатним нашим артистом. Згодом, ставши киянином, неодноразово слухав його зі сцени, а ще більше – бачив у концертних залах: як глядач він не пропускав жодної значної мистецької події. На жаль, близько познайомився я з Петром Сергійовичем тільки на початку 90-х. Було це у Володимирському соборі пресвятої Великодньої ночі. Довкруг розливався спів могутнього хору, срібно дзвеніли кадила, пахло паскою... Весь сяючий, Білинник уважно прислухався до співу півчих і сам підтягував за ними складні церковні мелодії. 

Коли вийшли на вулицю, де грайливою рікою навколо собору палахкотіли тисячі свічок, осяваючи кошики з великодніми наїдками і вихоплюючи з напівтемряви тисячі й тисячі облич, Білинник сказав мені упівголосу: 

— Ніяк не можу втямити, чому наша стара влада так настирно боролася з церквою. Адже тут стільки добра, щирості, чеснот... Власне, моральний кодекс будівника комунізму з Біблії списаний, чи не так? А візьміть нашу культуру. Всі видатні співаки попередньої пори, вважайте, з церковного хорового співу вийшли. Я теж родом звідтіля, з церковно-парафіяльної школи. Змалечку співав і в шкільному хорі, і в церковному. Керував нами священик, який водночас викладав Закон Божий. Він і прищепив мені культуру співу. 

Розмовляючи з Петром Білинником, народним артистом України і тодішнього Союзу, кавалером найвищих державних нагород, видатним нашим лірико-драматичним тенором, я знав від знайомих, що він неохоче дає інтерв'ю. Можливо, саме тому в останні десятиліття преса не згадувала його імені. І тільки по Українському радіо вряди-годи ще можна було почути його дивовижної краси голос, зрідні тенорам світового рівня. 

Під гомін величного свята я все ж спробував було розворушити серце ветерана сцени, попросився на розмову з ним. Петро Сергійович, правда, одкоша не дав, та на пропозицію пристав неохоче: 

— Навіщо про мене писати? Я — стара зношена галоша. Весь у думках уже там, — він багатозначно вказав рукою на небо. — У моєму житті вже смеркає. Ми, старі, журимось, яким коштом нас за таких злиднів поховають. Ви навіть не уявляєте, як перебиваються старі актори. Їм нині не інтерв'ю потрібні, а допомога держави. Де ті, скажіть, хто так гучно заявляє про свою готовність підставити плече митцям?.. 

Щиро зізнаюся: за роки ближчого знайомства з Білинником я так і не зміг дати йому вичерпної відповіді на те запитання. І, взагалі, повновагої розмови в нас так і не вийшло, я по-справжньому не довідався про співгармонійність його внутрішніх світів. Просто були короткі зустрічі, здебільшого "на ходу", під час яких проступили сонячні блискітки натури цієї неговіркої, але щирої, добродушної людини. 

Петро Сергійович часто подумки повертався до своїх незабутніх батьків — мами Євдокії Степанівни і тата, голосистого робітника-бондаря Сергія Кузьмича, які викохали сімох діток. То батьки прищепили Петрові, та й усім його братам і сестрам, любов до народної пісні, старовинних козацьких дум і народних традицій та обрядів. Пісенна материнська душа, материнська ласка яскраво втілені в гаптованому заполоччю рушнику, що його матуся давним-давно подарувала синові. Нині цей рушник — коштовний експонат у музеї Національного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка. "Мої батьки — завжди в моєму серці, — почув від Петра Сергійовича. — Немає такого року, щоб я бодай раз не поїхав в Охтирку і не вклонився їхнім могилам". 

Найшанованішим своїм учителем на мистецькому терені Білинник вважав професора Харківської консерваторії, педагога неаполітанського вишколу Р. Вайн. Вона підняла в юнакові дух, вселила віру тоді, коли полиново складалося життя, немилі були ні світ, ні пісня, ні все довкруж. 

Історія ця сягає початку 30-х років минулого століття. Після роботи на одному з заводів Донбасу юнак приїхав у тоді стольний Харків, щоб вступити на курси, які відкривали йому шлях у гірничий інститут, в інженери. Працюючи й навчаючись водночас, Петро ні на мить не розлучався з піснею, з гітарою. Їй він виливав усі свої радощі та жалі. Закохані в його спів друзі-робітники мало не силоміць затягли заводського токаря в консерваторію, добилися, щоб завод дав направлення Петрові. 

У Харківській консерваторії самовпевнений професор-недоброзичливець, глянувши на худенького, зовні непоказного юнака, безцеремонно бовкнув: "Ну й що з того, що ти маєш непоганий голос? Цього для артиста замало. Тобі бракує фак-ту-ри! (Він з притиском мовив останнє слово). А без цього на сцену не потикайся! Зможеш виступати хіба що по радіо". 

Затявся на своєму професор і позабирав собі лише "примітних" студентів. А такі, як Білинник, одпровадилися до професора Вайн. На щастя! Ця скромна, але вольова жінка примушувала їх трудитися до сьомого поту, як трудилися вони на шахтах, заводах, у полі: спонукала співати одну й ту ж пісню чи арію по сто, тисячу разів, поки не досягали належного трактування, чистоти, розлогості співу, поки суціль не входили в образ музичного твору, в його найтонші відтінки. 

Білинник був одним із найулюбленіших, найпрацьовитіших учнів. Про студента невдовзі заговорив Харків. Ще б пак! Адже він активно виступає в комсомольсько-молодіжному музичному театрі, блискуче дебютує в партії Берендея в опері Римського-Корсакова "Снігуронька". 

— Петре Сергійовичу, — поцікавився я в народного артиста. — З енциклопедії випливає, що ви прямо зі студентської лави потрапили у Большой театр у Москві? 

— Було таке. Коли закінчував консерваторію, з Москви завітали високі гості, серед них — народний артист РРФСР Василь Петров, знаменита співачка Марія Максакова. Мій голос припав їм до душі, і в далекому 1935-му я став солістом Большого. 

— І з ким же вам випало співати? 

— З Козловським, Лемешевим, Неждановою... 

Чотири роки в цьому храмі мистецтв, у колі зірок  оперної сцени збагатили репертуар, вигранили голос молодого співака з України. А прийшов він сюди, коли не мав ще й 30-ти. Правда, Петро Сергійович по-своєму оцінює цей період: 

— У Большому театрі мені давали переважно другорядні ролі. Знову випливла на поверхню ота злощасна "фактура", наче зріст визначає творчий рівень співака. Через це, власне, й пішов із Большого театру. А ще — тому, що мені почали пропонувати характерні партії, а це зашкодило б академічному співу. Я пішов із театру, попри вмовляння мого щирого друга Івана Козловського, який не втомлювався казати: "Петре, не йди, у тебе все ще попереду. З твоїм голосом зможеш до ста років співати". 

Саме тоді Білинника запрошував до військового Ансамблю пісні і танцю відомий керівник колективу Александров, який, між іншим, починав кар'єру диригента церковним регентом. 

Вірний театральній сцені, позбавлений можливості повністю розкрити себе, Білинник, як відомий герой Грибоєдова, раз і назавжди відрубав: "Геть із Москви! Сюди я більше не їздець!" І в 1940-му знову повернувся в рідний йому Харків, а згодом став солістом Київського оперного, який перебував тоді в евакуації в Сибіру. 

Борис Гмиря і Петро Білинник серед самодіяльних артистів
Борис Гмиря і Петро Білинник серед самодіяльних артистів

У Харкові, а відтак і в Києві, в середовищі українських співаків, серед яких були Гмиря, Роменський, Гайдай, Паторжинський, Литвиненко-Вольгемут та інші, голос Білинника розцвів новими барвами, а художнє обдарування розкрилося в усій повноті й своєрідності. Люди йшли "на Білинника", на його світлий, чистий ліричний тенор. 

"У Києві всі ліричні партії були за мною", — не без гордощів мовив співак. А виступив він майже в сорока оперних ролях, створивши галерею незабутніх образів. Серед них і глибоко ліричний Ленський ("Євгеній Онєгін" П.Чайковського), і гордовитий Самозванець ("Борис Годунов" М.Мусоргського), і казковий лицар Лоенгрін із однойменної опери Р. Вагнера, і самовпевнений Пінкертон ("Чіо-чіо-сан" Дж. Пуччіні), і віщий Баян ("Руслан і Людмила" М.Глінки), і комедійний дід Щукар ("Піднята цілина" І.Дзержинського), і виразник народної совісті Юродивий ("Борис Годунов" М.Мусоргського)...  Білинник першим на оперній сцені відтворив образи Сергія Тюленіна в "Молодій гвардії" Ю.Мейтуса та Богуна в опері "Богдан Хмельницький" К.Данькевича. 

Особливо ж до душі були артистові головні ліричні партії в національних класичних операх "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Наталка Полтавка" і "Утоплена" М.Лисенка та ін. Створені ним образи Андрія, Петра, Левка були щирі й достовірні, виписані з самісіньких глибин народного життя. 

За три десятки літ Петро Сергійович зіграв на оперній сцені героїв різних епох, національностей, віку, людей, різних за соціальним станом і характером. Його Юродивого з опери М. Мусоргського "Борис Годунов" за глибиною відтворення ставили в один ряд із образом, створеним знаменитим Козловським, а Торопку Голована в "Аскольдовій могилі" О. Верстовського у виконанні Петра Білинника критика визнала справжнім мистецьким відкриттям. 

Але був у репертуарі народного артиста образ, яким він дорожив особливо. Це — Йонтек із опери "Галька" польського композитора С. Монюшка. Коли перед глядачами з'являвся відданий і до самозабуття закоханий селянський хлопець Йонтек—Білинник і виводив свою журну арію, зал завмирав від хвилювання та душевної насолоди. А потім довго не відпускав улюбленого артиста зі сцени разом з його партнеркою — незабутньою Зоєю Гайдай. Цією хвилюючою партією Білинник згодом і закінчив свої виступи на сцені Київського оперного... 

Зоя Гайдай і Петро Білинник
Зоя Гайдай і Петро Білинник

— Власне, — казав мені Петро Сергійович, — міг би співати ще й ще, не подаленів од мистецтва, відчував у собі творчі сили. Але мене (так чомусь здається) звідусіль спроваджували. З Київської опери теж пішов не з власної волі. Був такий театральний діяч Віктор Гонтар. Не даватиму йому характеристики, скажу тільки, що одного разу він викликав мене в кабінет і запропонував на кілька днів виїхати з шефськими концертами. Я сказав, що ніколи не цурався цієї благородної справи. Однак того разу домашні справи складалися так, що я не міг виїхати. Тоді мені одразу ж і запропонували написати заяву. А трохи згодом мене "пішли" й із консерваторії, бо тодішньому керівництву, бач, не сподобався мій критичний погляд на деякі тамтешні порядки... 

Найулюбленіша партія

Петро Білинник знаний не тільки як оперний співак. Він дав безліч сольних концертів. Неодноразово виступав із Капелою бандуристів України, з академічною капелою "Думка", в дуеті з Борисом Гмирею... Свого часу вийшло близько двохсот платівок із записом його голосу. 

"Я більше полюбляю пісні мінорні, журливі, — зізнавався співрозмовник. — У них знаходжу відраду в житті. І людям прагну передати цей настрій — настрій добра, віри й любові". 

Білинник, як і багато інших визначних співаків його пори, окрилював людей, змучених війнами, голодом, холодом, таборами. Були й зовсім несподівані випадки. 

...Потрапив на заслання на Колиму далекий родич артиста, морський офіцер. Через нелюдські умови, знущання хотів накласти на себе руки. Одного дня став готуватися... Коли раптом з репродуктора полилася пісня "Повій, вітре, на Вкраїну". Вона живлющим струмом обпекла шаленіючий мозок нещасної людини, примусила звестися на ноги. Великомученик вдихнув ковток повітря і якоюсь невидимою силою волі наказав собі: "Ні, я повинен жити, я маю побачити свою Україну!" Коли приїхав додому, завітав в Охтирці до батьків Білинника: так і так, зібрався було на той світ, а якийсь Білинник порятував мене... "Чи не ваш це, бува, Петро?" — висловив здогад реабілітований. Батьки Петра Сергійовича увімкнули патефон. Гість розридався, як мала дитина, і попросив щиро: "Перекажіть Петрові мою вдячність. То він урятував мене..." 

Якось по Українському радіо передавали незвичайний концерт Державної заслуженої капели бандуристів України, записаний по трансляції у 1987 р. Незвичайність його полягала в тому, що на концерті виступав і Петро Білинник, якому на тоді вже виповнилося 80 років. Слухаючи його задушевний голос, навряд чи хто міг повірити в це, — стільки молодечого запалу й чистоти звучання випромінював його спів. А мені згадалися слова Козловського: "Ти, Петре, будеш до ста років співати". 

Під час однієї з зустрічей запитав у співака, чи й після вісімдесяти продовжує співати. 

— Уже моя пісня поволі згасає. Сонце низенько, вечір близенько... — журно-жартівливо відповів він. — Хоча інколи запрошують ветерани війни, студенти, школярі... А якось до рідного театру запросили. Поспівав там у чудовій вітальні для друзів — ветеранів сцени, про новини довідався. 

Спливає наш час. Нові покоління приходять на зміну. Енергійніші і в чомусь талановитіші, спритніші. На жаль, декотрі артисти тільки й бачать себе що на зарубіжних сценах. Пояснити це якось можна, а ось зрозуміти... Ми втрачаємо національні цінності, й це мені дуже болить. А ще мені дивно, — казав митець, — коли деякі вистави в рідному театрі, що з успіхом могли б звучати українською, йдуть часом не нашою мовою. За страшної сталінщини ми прагнули весь репертуар ставити тільки українською. З театром активно співпрацювали такі видатні майстри слова, як Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Малишко... Часто зустрічалися з нами. Вони робили чудові переклади, вдосконалювали тексти, щоб рідне слово звучало у якнайтонших, найточніших відтінках. 

У ці дні минає 111 років з дня народження Петра Білинника. Видатний майстер співу помер 1998-го. Він був і залишається нашим сучасником. Залишається, бо його дивовижний голос люблять і пам'ятають. На жаль, нині він незаслужено мало звучить в ефірі, хоча, сказати по правді, ще за життя талант Білинника був не до кінця "затребуваним", і згадували його все рідше, а то й зовсім забували, надто в роки перебудови й незалежності. Його все більше турбувала думка: як вижити? Усі його побутові клопоти взяла на себе рідна сестра співака Анастасія Сергіївна. Вона була йому опорою в житті, його ангелом-хранителем. Мешкали вони в центрі Києва, на Хрещатику, у відомому Пасажі. 

Якось, уже на самісінькому краєчку життя видатного співака, проводжаючи його до рідного порогу (за поріг він ніколи не запрошував), я сказав, що було б добре, аби його провідали земляки. Можливо, годилося б щось запропонувати їм для музею в Охтирці. 

Петро Сергійович скрушно мовив: 

— Мені нічого запропонувати, усякі папери, буклети, листи й інше повикидав. Кому воно тепер потрібне? Залишилися ще платівки. Їх багато в мене. Сушу голову, кому б продати. Можливо, запропонувати якомусь посольству?.. Жити ж хоч якось треба... Жити — щоб співати…

Андрій Мельничук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-