Зло під містом. Справді лячно

Зло під містом. Справді лячно

Блоги
1753
Ukrinform
Після провальної «Темної вежі» від великих очікувань, які я покладав на «Воно», іноді було справді лячно.

Проте що поробиш, другої жахливої екранізації Кінга за такий невеликий проміжок часу я б просто не пережив.

Але ура, ура, ура! Фільм Андреса Мускетті став чарівним бальзамом на рани й однією з кращих на сьогодні екранізацією Стівена Кінга, які - відтепер це факт! - вміє добре знімати не тільки Френк Дарабонт.

Роман Короля жахів у тисячу сторінок вимагав чуйного, ретельного і зваженого підходу, і Мускетті підійшов до кіноадаптації «Воно», керуючись саме цими принципами. Рішення розділити фільм на дві частини, «дитячу» і «дорослу», відразу позначив шану постановника до книги та його прагнення перенести звідти на екран максимум можливого. На другу частину чекати майже два роки, проте якщо Мускетті зніме продовження у традиції першого фільму, а причин сумніватися в цьому наразі немає, то, думаю, друге «Воно» порадує глядача не менше. Певна річ, багато залежатиме і від кастингу, але після блискучої в цьому розрізі першої частини не бачу приводу для песимізму і тут. У будь-якому разі, це вже теми для майбутніх дискусій.

А на сьогодні в нас чудовий геть в усьому перший фільм, який із першого ж кадру створює неповторну кінговську атмосферу і занурює в неї глядача. Вона задає тон усій подальшій оповіді. Камера оператора Чон Джон-Хуна встигає і панорами показати в усій красі, й загострити увагу на важливих деталях на кшталт криваво-червоної повітряної кульки, паперового кораблика чи дорожньої таблички на стовпі, і персонажі краще розкрити через вдалі ракурси та великі плани. За деталі треба подякувати ще й художникам. У своїх книгах, тим більше таких великих за обсягом, як «Воно», Кінг дуже педантичний і ретельний саме в таких ось деталях, котрі часто несуть на собі велике смислове навантаження, тому їх присутність в екранізаціях відразу ж посилює відчуття присутності саме в кіно за твором Короля жахів. У цьому, як і з усім іншим, у Мускетті все гаразд.

Ще один шматочок мозаїки в епічне кінополотно - музика Бенджаміна Воллфіша. Вона... Ні її просто потрібно чути! Такого ідеального влучання в настрій кожного навіть не епізоду, а мікроепізоду, просто ідеальне і в рази підсилює емоції. Передусім вдалася тема на початку фільму під умовною назвою «Джорджі та кораблик», а також композиція в одній із завершальних сцен з усім «Клубом невдах». Хоча сюди сміливо можна додати і ще з десяток вдалих тем. Глянувши у фільмографію композитора, з подивом згадую, що це вже шоста картина з музикою Воллфіша, яку довелося переглянути, причому за порівняно невеликий час. Це різні за жанром та змістом стрічки: оскарівський номінант «Приховані фігури», історична драма про Голодомор «Гіркі жнива»; є в колекції Бенджаміна і трилери з жахами: «Ліки від щастя», «І гасне світло ...», «Анабель: Створення». Але ніде я не почув самоповторів, кожен саундтрек оригінальний і самобутній. А на підході вже сиквел «Того, що біжить по лезу», музику до якого написав теж Воллфіш. Певен, він не розчарує і там.

Ну, а тепер актори. Найкраще мої почуття від їх гри передав би просто перелік їхніх прізвищ із захопленими знаками оклику, проте всі вони заслужили щонайменше і на кілька добрих слів.

Тім Каррі, зігравши Пеннівайза 27 років тому, став легендою. Шанси Білла Скашгорда, що зіграв зловісного клоуна в картині Мускетті, теж дуже високі. Але в будь-якому разі ця робота стане для Білла знаковою. Він дуже переконливий і страшний кожного разу, як з‘являється в кадрі. Звісно, чимало зусиль доклали візажисти, чия робота цілком варта оскарівської номінації, але й Білл, поза сумнівом, виклався на повну і теж заслуговує на визнання. Деррі отримав собі в подарунок дуже харизматичного монстра, який точно не загубиться у багатій на них кінговській колекції.

Другою козирною картою стрічки стали діти. Вони чудові, тож я знову пошкодував, що серед номінацій Американської кіноакадемії немає нагороди за кращий кастинг. Вдалі рішення режисера у доборі акторів мають право на винагороду окремою категорією! Із жодним, включно з епізодичними, Мускетті не схибив, із кожним порозумівся, й у підсумку всі вони відіграли на «відмінно» як поодинці, так і в команді. А взаєморозумінню і «хімії» між ними можуть позаздрити й дорослі актори. Продуманий сценарій дозволив розкрити і приділити увагу всім, обділеним ніхто не залишився. Зрозуміло, у кожного, хто читав книгу, склалося своє уявлення про цих персонажів. Про себе можу сказати, що мої версії загалом збігаються з режисерськими. Дещо іншим я намалював собі хіба що Генрі Баверса (Ніколас Гемілтон), але не факт, що я тут не помиляюся. До речі, його друзяка Віктор Крісс (Логан Томпсон) в парі моментів дещо скидався на Драко Мелфоя у виконанні Тома Фелтона, хоча ніби й не білявий, та й в принципі актори не схожі.

«Клуб невдах» чудовий, кого не візьми. Чуйний і водночас вольовий Білл Денбро (Джейден Ліберер), тендітна, але теж з характером Беверлі Марш (Софія Лілліс, кращої сюди було годі й шукати!), Змучений астмою і щільною материнської опікою Едді Каспбрак (Джек Грейзер), не надто успішний «прагматик у сумнівах» Стенлі Уріс (Ваятт Олефф), незграбно простакуватий товстун-книголюб Бен Генском (Джеремі Рей Тейлор), стриманий і небагатослівний Майк Генлон (Чоузен Джейкобс) - усі молодці! Окремо треба сказати про базіку-жартівника Річі Тозієра. Фінн Вулфард, який його грає, вже вдруге добре справляє добре враження у компанії однолітків після «Дуже дивних справ», де він, сподіваюся, ще не раз приємно здивує. Доповнює картину зворушливо беззахисний Джордж Денбро у виконанні юного Джексона Роберта Скотта.

Що стосується дорослих, то вони залишаються в затінку, що, коли пам'ятати сюжет, цілком логічно і виправдано. Найбільш яскраво встигає проявити себе мати Едді у виконанні Моллі Аткінсон. А ось батьки Генрі (Стюарт Г’юз) і Беверлі (Стівен Богерт) залишають деякі по собі деякі запитання. Перший аж надто позитивний, а другий - якась безвольна ганчірка, в той час як на мене, містер Марш - брутальніший і витонченіший у своїй понурій і від того ще страшнішій жорстокості. 

А ось чого на місці творців я б точно не робив, так це не переносив би дію з 50-х у 80-і, тому що не все з того, що було звичайним 30 років тому, залишилося таким самим і з часом. За приклад можна привести поведінку щодо афроамериканців, яка у 80-і була вже іншою. І цей приклад не єдиний. Це, звичайно, дрібні деталі, але враження трохи псують, хоча й не кардинально. Вибір доби у Кінга ніколи не випадковий – час, у який відбувається дія, грає у нього суттєву роль. А у «Воно» ця обставина важлива ще й у зв'язку з тим, що дія у її другій частині відбуватиметься вже у сьогоденні, і що з цього врешті-решт вийде, поки сказати складно. Сподіваюся на вдалі сценарні рішення.

Наразі ж Мускетті і вся його команда заслуговують за «Воно» тільки на добрі слова.

Фото: IMDB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-