Випробування законом: мовний складник освіти України - 18.09.2017 02:38 — Новини Укрінформ
Випробування законом: мовний складник освіти України

Випробування законом: мовний складник освіти України

Блоги
2775
Ukrinform
Цей закон має стати для українського суспільства не декларацією намірів, а дієвим імперативом

Тривала підготовка Закону України «Про освіту» та його бурхливий розгляд 5 вересня 2017 року на засіданні Верховної Ради України виразно окреслили глибинні рифи на шляху оновлення нашої Держави, набуття нею справжньої, неімітованої самостійності. Небутафорність будь-якої держави значною мірою забезпечує й символізує перед усім світом наявність чіткої ідеології мовного буття суспільства: це насамперед визначеність у Конституції, наявність законів, які регулюють мовні відносини сьогодні й закладають їх стабільність і непорушність у майбутньому. Знаючи правила мовного життя в країні, громадянин їх або приймає й дотримується, або обирає для свого проживання ту країну, яка максимально відповідає його прагненням, бажанням не лише в економічній, а й у гуманітарній сфері. Це право кожного громадянина. На щастя, поняття «залізна куртина», що стримувала вибір місця проживання людини, сьогодні вже стало маркером історичного минулого.

Право людини невід’ємне від її  обов’язків, насамперед щодо дотримання законів, зокрема й у сфері мовокористування. Якщо закони, що регулюють економічні відносини між громадянами і громадянами й різноманітними корпораціями, державою приймаються як невідворотність (навіть попри їхнє спрямування проти громадян, економічну й політичну недоцільність!), викликаючи короткочасові дискусії, то питання мови залишаються в центрі уваги надовго. І це закономірно з огляду на роль мови в житті кожної людини і суспільства загалом: для кожної особистості мова є засобом її належності до свого соціуму; формою-оболонкою мислення й пізнання світу; носієм національного ментального коду. Водночас мовні пріоритети особистості виказують її політичні орієнтири, прихильність до одних і неприйняття інших ідей і шляхів розбудови держави.

В Україні питання мовного будівництва обтяжене тривалою попередньою бездержавністю українців, необхідністю виборювати бодай мінімальні права на реальне існування й поширення української мови. Безроздільне домінування російської мови в Україні викривило національний хребет українців настільки, що прямостояння – природна риса людини! – оцінюється як прояв мужності чи героїчного чину. Подолання глибинних наслідків корозії національної свідомості, століттями упосліджуваної й витравлюваної, подолання наслідків тектонічного розламу змалоросійщених душ багатьох наших співвітчизників забере багато часу й зусиль. Та цьому рухові до очищення немає альтернативи: Україна на наших очах поступово стає суспільством небайдужих до своєї мови, історичного минулого, національної пам’яті. На цьому шляху даються взнаки і вериги минулого, і неукраїнські інтереси економічних груп, кланів із їхньою політичною обслугою; забиває шурхотнява знебарвлених і беззмістовних слів політичного і “патріотичного” лексикону, що нерідко важко дібрати слова, не замурзані і не збезчещені політтехнологами, зі збереженим правдивим змістом.

Цей рух незворотній, адже мета – побудова демократичної й потужної України!

Один із важливих шляхів творення нової держави – українськомовна й українськоцентрична освіта молоді, яка буде здатна до свідомого державобудування в нових геополітичних умовах. Закон про освіту не тільки визначає форми й дидактичні прийоми, тривалість навчання, очікувані зміни обсягів винагороди праці педагогів, а насамперед моделює майбутнє України. Від змісту закону залежить, зокрема, шлях розв’язання мовного питання в Державі.

Констатуємо, що молодь демонструє сприйняття ідей мовної трансформації України, набуття нашою державою виразного українськомовного обличчя. Варто нагадати, що ще 2012 року, коли влада зрадила свій народ і нав’язала прокремлівський закон Ківалова – Колесніченка, молодь виявила і політичну національну зрілість, і здатність жертовно працювати на повноформатне удержавлення української мови, і креативність та винахідливість щодо використання ефективних форм роботи. Приємно було чути слова заслуженої високої оцінки чину молодих! Сьогодні триває формування активного національно свідомого покоління – модерного, технічно й технологічно динамічного, без обтяжень народництвом, яке, попри те, що відіграло свого часу ключову роль у самозбереженні нації впродовж століть її цілеспрямованого винародовлення, не має в сучасних умовах вітальної сили, еластичності й динамізму. Українська молодь відкрита до зовнішнього світу, проте не вражена байдужістю до національних скрижалей, своєї мови й культури. Це, на щастя, типова ситуація, хоча це намагаються замовчувати і ЗМІ, і соціологічні опитування-одноденки, тиражуючи натомість різноманітні прояви зворотного, смакуючи їхню жовтизну…

Закон про освіту закладає ґрунт для подолання того негативного, абсурдного у своїй засаді стану, коли значну частину молоді вдавалося ізолювати від української мови, відтак – від українського ментального поля. Викладання української мови, а з нею – й української історії, культури, у багатьох школах або зведене до імітації, або покладене на ґрунт антиукраїнськості. Це реалізується під прикриттям специфіки освіти у школах національних меншин. Перекручуючи міжнародні засади навчання в таких школах не за рахунок вивчення державної мови і вимогу Конституції України про обов’язкове поширення української мови як державної в усіх сферах громадського спілкування на всій території України, оборонці антиукраїнської позиції намагалися законсервувати ситуацію, коли знання української мови не є обов’язковим, коли вивчення всіх предметів, окрім української мови, ведеться мовою національних меншин або російською мовою. Наслідки такої діяльності самоочевидні: незнання української мови навіть у скромних обсягах, необхідних для складання тестів із зовнішнього незалежного оцінювання, неможливість – насамперед через мовну непідготовленість – вступу на навчання до українських університетів. Зрозуміло, що це неприпустима ситуація, коли свідомо прокладають шлях до формування національних ґетто, формування анклавів, далеких від інтересів Української Держави, відтак – готових до зміни і громадянства, і міждержавних кордонів. У збереженні й поглибленні такого стану зацікавлені ті внутрішні сили, які є виконавцями ідеології сепаратизації України (хоча й називають це федералізацією) й прагнуть полегшити розподіл нашої держави між сусідніми державами, які мріють про перекроювання кордонів за лекалами великих: відродження Великої Росії, Великої Румунії, Великої Угорщини. Адже вигідно за рахунок громадян України отримувати підготовлену робочу силу, якою можна маніпулювати як безправним ресурсом; вигідно тримати в напрузі непокірну Україну, загрожуючи їй новим Донбасом, якщо не виконуватиме програму мадяризації чи румунізації за вказівками і в обсягах, визначеними іззовні, не кажучи вже про традиційну русифікацію; вигідно домінувати, а не співпрацювати на паритетних засадах.

Тиск на Україну за формулювання мовної статті Закону про освіту був передбачуваний. Недопущення її в такому вигляді лобіювали деякі експерти, депутати, що не приховували своїх неукраїнських орієнтирів, ба більше, – і своєї залежності від позаукраїнських центрів впливу (не лише ідеологічного). Прогнозованою в цьому контексті виявилася і негативна реакція урядовців Румунії та Угорщини, що набрала форми неприхованих тиску і втручання у внутрішні справи України. Погрози на кшталт «угорські дипломати не підтримуватимуть жодної української ініціативи у міжнародних організаціях, Угорщина не підтримуватиме важливих для України рішень» спрямовані на збереження ізоляції України, на фрагментацію цілісної країни, що має підготувати перегляд державних кордонів України.

За цих далеко не сприятливих умов Україна має зберігати визначений курс – будувати свою незалежну державу, використовуючи досвід інших народів, спираючись на толерантність і розуміння наших устремлінь найближчими сусідами. Коли ж діалог із сусідами набуває неналежної тональності, коли проглядаються інші плани, далекі від спільної побудови простору стабільності й процвітання, коли амбіції втраченої минулої величі важать більше за людські життя, тоді доводиться особливо дбати про точність і ясність нашої позиції. А позиція України в мовному питанні віддавна чітко окреслена: вона закріплена в Конституції України, звірена з міжнародними пактами й рекомендаціями: в Україні одна державна мова – українська; її зобов’язаний знати і застосовувати кожен громадянин України; водночас держава підтримує вивчення і збереження мов національних меншин, толерує діяльність національних культурних товариств, які так само мають за мету збереження національної самоідентичності. Роз’яснення до Конституції, дане Конституційним Судом України, визначає мовою освіти українську мову. Така позиція оприявнена і в законі про освіту. Цей закон має стати для українського суспільства не декларацією намірів, а дієвим імперативом.

Сьогодні «Закон про освіту», зокрема його мовний складник, – це лакмус на виявлення зрілості й мудрості нашого суспільства та його очільників у здійсненні послідовної політики творення міцної незалежної України на засадах збереження національних, демократичних і гуманістичних цінностей.

Павло Гриценко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>